Проте здобути вищу освіту на філологічному факультеті Миколі Руденкові не пощастило — у жовтні того ж року його призвали до армії. Потім були тяжкі воєнні випробування, служба в діючій армії політруком, тяжке поранення (розривною кулею в крижі), лікування у фронтових госпіталях. Лікарі вважали його безнадійним, але, на щастя, помилилися. Здобувши в дитинстві шахтарський гарт, він пересилив недугу...
Бездоганна біографія з точки зору радянських кадровиків стала причиною того, що партапаратники піднесли Миколу Руденка на вершину літературної ієрархії — благословили на пост редактора журналу «Дніпро», обрали секретарем парторганізації Спілки письменників України, відкрили видавничий семафор його книгам.
Різкий злам світогляду Миколи Руденка стався ще 1956 року, коли після доповіді М. Хрущова на XX з’їзді КПРС круто змінилося життя мільйонів громадян СРСР. Руденко пізніше згадував: «Почалися болісні шукання: де коріння помилок, що породили сталінщину? Коли цих помилок не знайти, вони лишаться у фундаменті як міна уповільненої дії». Тож саме критичне мислення колишнього фронтовика, який не раз був на межі життя і смерті, й дало поштовх до зміни світогляду.
Керуючись знаменитим заповітом Маркса «Усе піддавай сумніву», Руденко коріння помилок почав шукати з «Капіталу». Він дійшов висновку, що економічна криза зумовлена власне принципами соціалізму.
«Я вважав своїм громадянським обов’язком писати в ЦК про згубну небезпеку, що насувається з найближчих десятиліть. Обрав для себе гірку роль радянської Касандри. Мене лякало не стільки падіння імперії, що демагогічно називає себе союзом, скільки трагедії мільйонів людей. Бо, на жаль, імперії падають не так, як, скажімо, валиться скирта соломи. Часом вона, імперія, своїм падінням калічить і винищує цілі покоління».
Звичайно, суспільні умови, критичне читання праць філософів мало велике значення. Проте не треба забувати і про вплив на Руденка шістдесятницької епохи, її яскравих представників, що формували і його гуманістичне світобачення.
У 1963 році Микола Руденко, будучи чесним із собою, написав до Політбюро ЦК КПУ лист про наслідки своїх багаторічних досліджень. У щирій сповіді він не ставив за мету ревізувати чи дискредитувати комуністичну ідею, а лише наводив результати своїх висновків і наголошував на фатальних помилках К. Маркса. Дослідження мислителя було розцінене як замах на основи політичної системи Радянського Союзу. Його перестають друкувати, виключають із лав партії. Тоді, за словами самого поета, він відчув, що залишилася єдина дорога — до боротьби, а значить, і до в’язниці.
Завдяки самовідданій боротьбі правозахисників Української Гельсінкської групи, до якої входив Микола Руденко, у громадській свідомості поступово утверджувалася думка про необхідність виходу України із СРСР і створення власної незалежної держави.
Письменника відправили до мордовського табору. Його карали не тільки за те, що він виступав на захист національних і загальнолюдських прав, підносив найбільшу цінність — людське життя. Причина була значно глибшою: людина вирішила протиставити себе системі.
Мордовські, пермські табори, відірваність від України не зломили поета і громадянина, який тривалою працею, особистим прикладом доводить, що залишився стійким у своїй душевній чистоті, гуманізмі, національних почуттях.
Одне слово, у застійну добу Микола Руденко набагато випередив свій час, виразно побачивши ті проблеми, яких не бачили чи не хотіли бачити інші. Він завжди відстоював ідею рівноправності народів, ішов шляхом осмислення історії свого народу у світовому контексті, тому і його естетичне кредо ніколи, по суті, не змінювалося. Тобто поет залишається цілком послідовним у своїх патріотичних почуттях, у мистецькому сходженні до вершин.
Це і про нього написав Василь Симоненко:
«Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум’ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть».
Вільна Україна не забула свого героїчного сина. У вересні 1990-го він повернувся до Києва. Був відновлений у громадянстві, реабілітований. Став лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка 1993 року за роман «Орлова балка». 1998 року вийшли головні праці життя Руденка — книги «Найбільше диво — життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії», а 2001 року — «Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)». Герой України (2000). Помер 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ
