Наприкінці 80-х років професор Андріан Прахов залучив Олександра Мурашка до роботи з оздоблення інтер’єру Володимирського собору в Києві. Знайомство з Праховим і російськими художниками В. Васнецовим, М. Нестеровим, М. Врубелем, В. Котарбінським, які працювали над розписами собору, спонукало юнака серйозно навчатися живопису.
За порадою Андріана Прахова він вступає до школи малювання Миколи Мурашка. У роки навчання знайомиться з творчістю художників-передвижників на виставках, які проходили у Києві. Незабаром друзі переконали Олександра, що з його талантом йому місце у Петербурзькій академії мистецтв — вищому на той час художньому навчальному закладі в імператорській Росії.
Йому пощастило. Учителем і наставником Олександра в академії був сам Рєпін. Під благотворним впливом блискучого маестро Мурашко успішно оволодів таємницями живопису, а «Запорожці» Рєпіна підказали молодому випускникові академії сюжет дипломної картини «Похорон кошового». Це був перший успіх! Рідкісний випадок, коли дипломна робота отримала таку одностайну схвальну оцінку суворої критики!
І досі картина Олександра Мурашка — одна з яскравих прикрас столичного Національного музею українського образотворчого мистецтва. Важко повірити, що таке монументальне полотно з великою кількістю дійових осіб і складним вечірнім освітленням було написане 25-річним художником.
За свій диплом Мурашко отримав золоту медаль і право на зарубіжну поїздку за казенний рахунок. Протягом 1901–1904 років молодий випускник академії відвідує найвидатніші культурні центри Європи. І змінюється до невпізнання! Школа Рєпіна з її орієнтацією на сюжетність, соціально-тематичну спрямованість виявилася затісною, обмеженою на тлі новітніх досягнень західноєвропейського живопису, де після імпресіоністів на перший план вийшли колір, пластика, світлотіньові ефекти.
Власне і сам учитель, Ілля Рєпін, почав у своїй творчості переносити акценти на кольорово-пластичні аспекти, чим заслужив суворий осуд з боку відомого критика Стасова — фанатичного прихильника ідейного мистецтва. Тоді, на початку ХХ століття, розгорілися гострі дискусії на тему, що є важливішим: зміст або форма? Відповідно й вітчизняні художники розділилися на два ворогуючих табори: одні — залишилися з передвижниками, інші — об’єдналися у Союз російських художників з орієнтацією на Європу.
Молодий Мурашко в цьому протистоянні участі не брав. Перебуваючи в Парижі, Мюнхені, він насолоджувався творчою свободою, давши волю своїм відчуттям. І результати виявилися блискучими. З Парижа він привозить на батьківщину прекрасні за мальовничими якостями полотна типу «Паризьке кафе» і справжній шедевр — «Портрет дівчини в червоному капелюшку», який ставить автора в один ряд із провідними європейськими майстрами. Зникли сюжетність, літературна розробка змісту, ідейна спрямованість, які «засушували» живопис, а натомість з’явилася вільна, соковита, трепетна гра фарб, що пульсувала самим життям, гострим відчуттям швидкоплинності часу і необмеженістю простору.
Але все новітнє і передове не затулило від Мурашка власних національних витоків. Повернувшись до Києва, де він проведе свої кращі роки, художник усвідомлює, що тут, на рідній землі «світло, тут сонце, тут чудесної краси природа, тут своя культура». І вважає своїм обов’язком перенести все це, своє, на полотно. А ідеалом України він, як і Тарас Шевченко, обирає жінку-українку.
Саме вона стає головним персонажем його полотен «Праля», «Квіткарки», «Жінка з настурціями»... І в картині «Селянська родина» основний мотив — дві жінки: стара мати і молода дочка, що перебувають у сповненій сонцем хаті поруч із господарем-батьком, який тільки доповнює сюжет «старість-молодість». А в 1909 році на всеєвропейській виставці за картину «Карусель», яка, на жаль, не збереглася, Олександр Мурашко отримує золоту медаль — закономірний результат зростання майстерності українського художника, котрий вирвався за межі відсталого мистецтва традиційної російської школи і впевнено опановував передові творчі тенденції.
У творчому доробку Олександра Мурашка важливе місце посідають портрети. Важко знайти у вітчизняному мистецтві аналогії вже згаданому «Портрету дівчини в червоному капелюшку», «Портрету старого вчителя» (дядька Миколи Мурашка), прекрасним портретам Я. Станіславского, О. Нестерової, О. Прахової і багатьом іншим. Проте колір, пластика, характерні особливості моделі ніколи не закривали художнику внутрішній світ, настрої і переживання портретованого. І тому кожен його портрет неповторний, як унікальна кожна людина...
А створювати свої картини і портрети Мурашку довелося у найнесприятливіші і найбільш трагічні моменти історії. Перша світова війна, більшовицький жовтневий переворот 1917 року, громадянська війна, тріумф і загибель Української Народної Республіки, білий і червоний терор... Він щиро повірив у 1917 році у можливість відродження нації і палко взявся за культурне будівництво.
Олександр Мурашко був одним з ініціаторів заснування Української академії мистецтв і став її професором, виховуючи молоді національні таланти. Втім, доля подарувала йому занадто мало часу, щоб реалізувати свої громадянські поривання.
Коли під вечір 14 червня 1919 року Олександр Мурашко разом із дружиною і донькою поверталися додому, біля хвіртки їх зустріли двоє. Показали посвідчення співробітників ЧК і попросили Олександра Олександровича пройти з ними. Нічого не підозрюючи, художник попрощався з дружиною та донькою, пообіцявши швидко повернутися.
Як виявилося, він пішов назавжди. Уранці його знайшли в яблуневому саду на околиці Києва з простріляною потилицею. Знайомий почерк, чи не так? Потім із простреленими потилицями знайдуть режисера Леся Курбаса, поета Підмогильного і багатьох, багатьох інших українських інтелігентів, яких радянська влада старанно знищувала, «щоб не заважали будувати нове життя».
Така історія, вивчити яку не зайве... Особливо тим, хто досі плаче за «сталінським порядком» і копійчаною ковбасою.
А що ж нам, небайдужим, хто рветься в Європу, тепер робити? А ось хоч би провести розслідування, хто і за що вбив Олександра Мурашка, Миколу Леонтовича та інших справжніх синів і дочок України? Природно, вбивць знайти і покарати вже не вдасться, але дати відповідь на запитання, хто ж були ці іуди, ми зобов’язані.
А поки суд та діло, слід, нарешті, облаштувати Музей в історичному центрі Києва, де розташовувалася садиба родини визнаного у світі українського художника Олександра Мурашка. Вона перебуває на невеликій вузенькій вуличці Малій Житомирській, яка з’єднує Майдан Незалежності із Софійською і Михайлівською площами, і включає в себе кілька будівель — пам’яток архітектури та історії місцевого значення. Це — будинки 14, 14-а, 14-б. Вони руйнуються, а влада все не знайде коштів на реставрацію... Давайте ж їй допоможемо.
Укрынформ