У чому ж звинувачували тоді ще молодого, але вже надзвичайно популярного поета Максима Рильського? У «приналежності до української контрреволюційної організації». У 20-х роках минулого століття Максим Рильський належав до творчої групи поетів, які називали себе «неокласиками» і прагнули зберегти кращі зразки класичної поезії. Вони творили поезію, незалежну від політичних гасел, і саме ця незалежність викликала лють влади. У 20-х роках Максим Рильський видав збірку поезій «Синя далечінь», яку прислужливі владі критики назвали «контрреволюційною», «апофеозом феодальної панської ідеології» і приписали її авторові духовну солідарність з білою еміграцією.
Якраз у цей період першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. Каганович. Прибувши на Україну у 1925 році, він розгорнув активну діяльність із «виявлення українського буржуазного націоналізму» і численних «контрреволюційних осередків і організацій», до яких незабаром потрапили і неокласики.
П’ять місяців допитували Максима Рильського: яка мета його «контрреволюційної» організації, яка її програма, хто до неї залучений, які терористичні акти плануються проти керівників республіки. То були п’ять місяців шантажу і знущань. Але безпідставність звинувачення була явною, і 19 серпня того ж (1931) року слідчий, який вів справу М. Рильського, заявив: «Хотя, Рыльский, Вы наш классовый враг, Вы еще можете быть нам полезным. А поэтому принято решение Вас освободить...» Максим Рильський опинився на волі, але нагляд за ним тривав.
Після звільнення з-під варти М. Рильський дуже бідував. Подану до видавництва «Молодий більшовик» збірку його поезій для юнацтва було відхилено. Він надіслав видавцям телеграму, сповнену відчаю: «Голодую, надішліть гроші». А доля завдавала йому нових ударів — пішли арешти його друзів-неокласиків. Їх поглинув ГУЛАГ.
Через багато років потому вдова поета Євгена Плужника (друга М. Рильського, який загинув у таборах ГУЛАГу) Галина розповідала, що відразу після арешту її чоловіка найбільше допоміг їй Рильський. Він єдиний із письменників носив передачі Євгену Плужнику, клопотався влаштуванням її на роботу. «Пані Галю, я скоро збожеволію, — не приховував він свого відчаю, — я не можу витримати вже більше, мені хочеться взяти телефонну трубку і кричати по прямому проводу до Кремля: «Що ж ви робите, ви виймаєте мозок України й залишаєте її жити без мозку, ви заливаєте кров’ю нашу землю...»
Певна річ, що в такі настрої поета були втаємничені всюдисущі агенти НКВС. І ці настрої фіксували. Про них керівництво НКВС республіки доповідало в ЦК КП(б)У на найвищому рівні, тобто першому секретареві. Уже після Великої Вітчизняної війни М. Хрущов розповідав Максиму Рильському, що С. Косіор, якого він (Хрущов) змінив у січні 1938 року на посту першого секретаря ЦК КП(б)У, вводячи його в курс справ і даючи характеристики письменникам, назвав Максима Рильського «хоч і талановитим, але дуже небезпечним». Тож подальша доля поета залежала від прихильності чи недовір’я першої керівної особи республіки.
Наприкінці весни 1938 року М. Хрущов із групою творчої інтелігенції Києва вирушив пароплавом до Канева. Запросивши до себе в салон найвидатніших письменників (окрім Рильського), звернувся до них із такими словами: «Мені доповідають, що Рильський пов’язаний із контрреволюційними недобитками. Мабуть, доведеться його ізолювати». Всі знічені, мовчали. «Ізольовували» тоді вдень і вночі, а багатьох не тільки від родин та України, а й від білого світу. Невже й Максиму Рильському настає черга?
І тут Павло Тичина, за делікатністю якого не кожен міг побачити мужню вдачу, висунув такий рятівний доказ: «Микито Сергійовичу, а чи знаєте Ви, що Рильський написав чудову «Пісню про Сталіна»? Ось я щойно стояв на палубі, дак і з лівого берега Дніпра, і з правого чується, як співають цю пісню. Вона вже стала народною, то як же народу пояснити ту ізоляцію? « Хрущов замислився і відповів уже якимсь обнадійливим тоном: «Та не хвилюйтеся, товариші. Це ще не остаточне рішення. Я ж вас зібрав, щоб порадитися».
Подальший перебіг подій засвідчує уривок зі спомину сина Хрущова Сергія «Працюю над мемуарами батька» («Книжное образование», 1989 р., 14 квітня): «Батько згадував, що коли в 1938 році він став першим секретарем ЦК КП(б) України, то до нього надійшла справа на відомого поета Максима Рильського, якого звинувачували в націоналізмі. Він довго й марно сперечався з наркомом внутрішніх справ республіки О. Успенським, який наполягав на негайному арешті поета. Хрущов знайшов хід, мабуть, єдиний у ситуації, що склалася. Він сам подзвонив Сталіну, розповів про справу, про те, що особисто не вважає Рильського націоналістом, і в наступну мить використав основний аргумент:
— Товаришу Сталін, як можна арештувати поета, який написав «Пісню про Сталіна», що її співає вся Україна?
Сталін замислився і з гнівом прорік:
— Передайте цьому дурню Успенському, щоб він не сунувся не у свою справу!
Максим Рильський був урятований».
Сам же Олександр Успенський, невдовзі зрозумівши, що за всі його злочини (за період його керівництва НКВС відбулися найбільш масові політичні репресії) його самого чекає близький арешт, у жовтні 1938 року імітував втоплення у Дніпрі і перейшов на нелегальне становище. Але незабаром був заарештований і розстріляний.
У кінці 40-х років над Максимом Рильським знову нависли хмари цькування і критики, звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Припинилося вивчення його творчості у школах і вузах, почалося вилучення його творів із бібліотек. Його звільнили з посади голови Спілки письменників України. У цей період відбулася ще одна спроба його арешту. Про неї пізніше розповіла відома українська поетеса Лада Рева (автор популярної пісні «Летять, ніби чайки»):
«Наприкінці сорокових років я працювала в радіокомітеті. Якось за завданням редакції прийшла додому до Максима Тадейовича, щоб узяти в нього інтерв’ю. Ще з порога побачила у квартирі якихось людей у військовому і цивільному одязі. Чесно кажучи, не звернула на них особливої уваги, бо коли б я не приходила до поета, у нього завжди знаходились люди. Всі знали, що він дуже інтелігентна і порядна людина, що нікому не може відмовити в допомозі, і тому звертались не вагаючись. Але цього разу Рильський був чимось збуджений. Дізнавшись, що я від нього хочу, взяв папір і сам написав відповіді на передбачені ним мої запитання. Віддаючи мені списаний аркуш, мимохідь спитав у дружини, чи зібрала вона речі. Та відповіла, що речі вже давно зібрані.
І в цей момент у квартиру хтось подзвонив. Чоловік у військовому спритно відчинив двері. На порозі стояла листоноша з телеграмою. Як потім з’ясувалося, телеграма була урядова, бо той військовий, кудись зателефонувавши і доповідаючи про ситуацію, яка виникла, зачитав її по телефону: «Уважаемый Максим Фадеевич. Желаю Вам здоровья и дальнейших творческих успехов. Сталин». Відразу після телефонної розмови він вибачився перед Максимом Тадейовичем і разом з іншими військовими і цивільними залишив квартиру. А вже пізніше мій знайомий.., який тоді теж був у Рильського.., розповів мені, що то приходили з НКВС арештовувати Максима Тадейовича. Та раптова телеграма вождя зупинила процес».
І всі ці події (цькування і звинувачення в українському буржуазному націоналізмі, звільнення з посади, спроба арешту) відбувалися між врученням М. Рильському найвищих орденів і премій.
Тодішня влада, цінуючи талант Максима Рильського, хотіла зробити його придворним поетом, але потерпіла фіаско.
Едуард ПРИШУТОВ,
м. Київ