— За весь час перебування в районі АТО найбільше запам’ятався мені день 21 серпня 2014 року, коли наші підрозділи накрили «Урагани». Коли залпи припинилися, стало страшно від побаченого: навколо лежало багато поранених, були і вбиті.
Я, медсестра, заціпеніла від цієї картини. Та швидко оговталась і почала надавати людям допомогу. Разом зі своїми колегами — такими ж медиками — намагалися зупинити кровотечі, виконували інші стабілізаційні заходи, сподіваючись, що незабаром відправимо людей у тил.
Згідно з Міжнародною конвенцією під час ведення війни заборонено вести вогонь по польових госпіталях і тих, хто потребує медичної допомоги. Чи знали про це бойовики? Напевно, що так. Але вони вишукували військових медиків і вели по них прицільний вогонь, у тому числі снайперський. Тому наші офіцери постирали з кількох авто червоні хрести, демаскуючи їх, а поблизу польового лазарету прапору з червоними хрестами теж не піднімали.

Ан­дрій Гав­ри­люк, сер­жант 90-го де­сант­но­го ба­таль­йо­ну

— Знаєте, про що згадую у найдраматичніші хвилини, коли здається, що все, каюк? Кадри з фільму «А зорі тут тихі», коли кілька дівчат на чолі зі своїм старшиною вступили в поєдинок із німецькими спецназівцями. Чому саме їх? Не знаю. Мабуть, тому, що їм там було не легше, але вони не здалися, не відступилися від свого.

Сер­гій Лой­ко, ко­рес­пон­дент 
Тhе Lоs Аn­ge­les Ті­mes, про­вів у До­нець­ко­му аеро­пор­ту кіль­ка діб, ав­тор кіль­кох книг-роз­по­ві­дей про вій­ну на Схо­ді Украї­ни

— Я побував на багатьох війнах і в різних так званих гарячих точках. Але мені і у страшному сні не могло наснитися, що росіяни прийдуть на українську землю і вбиватимуть, як вони кажуть, своїх братів. Але сталося те, що сталося.
Я за власним бажанням поїхав у Донецький аеропорт і провів там разом із кіборгами кілька діб, перебуваючи разом із ними під постійними обстрілами і ризикуючи життям, яке могло обірватися будьякої миті. Втім, ці життя і обривалися. На моїх очах. Дні, проведені у Донецькому аеропорту, ніколи не зітруться з моєї пам’яті.