Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Червень 30, 2022

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 16 Вересень 2016 10:30

«Серед нас були і справжні герої, і негідники»

Rate this item
(0 votes)

22 ВЕ­РЕС­НЯ — ДЕНЬ ПАР­ТИ­ЗАН­СЬКОЇ СЛА­ВИ

Ук­ра­їн­ські пар­ти­за­ни в ро­ки Дру­гої сві­то­вої вій­ни зни­щи­ли чи­ма­ло во­ро­жої си­ли, але ви­ста­ча­ло ви­пад­ків ма­ро­дер­ства з їх­ньо­го бо­ку що­до мир­но­го на­се­лен­ня, а та­кож за­ги­бе­лі ци­віль­них лю­дей. Утім, про це ко­лиш­ня ком­пар­тій­на вла­да во­лі­ла не зга­ду­ва­ти. Не зга­ду­ють про по­діб­ні фак­ти і в ни­ніш­ній пу­тін­ській Ро­сії.

 

Сотні тисяч радянських людей пішли в партизани
Влітку 1941-го — буквально через кілька днів після нападу Німеччини — Раднарком і ЦК ВКП (б) прийняли постанову про створення партизанських загонів. В ній, зокрема, було сказано:
«В зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби скрізь і всюди, для підриву мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалювання складів».

А вже восени газета «Правда» стверджувала, що «під ногами окупантів горить земля, немає такого місця, де б вони почувались у безпеці. І все це завдяки нашим доблесним партизанам».
Як же було насправді? Чи дійсно окупантів на кожному кроці підстерігала смертельна небезпека? Скільки ж їх, народних месників, було в реальному житті?
Сьогодні, через 70 років після закінчення Другої світової, вкрай важко відповісти на ці запитання. І щоб читач не запідозрив мене у намаганнях дискредитувати партизанський рух, відразу скажу так: глибоко шаную людей, які дійсно залишилися на окупованих територіях і вступили в нещадну боротьбу з ворогом.
Схиляю голову перед світлою пам’яттю тисяч розстріляних, закатованих у гестапівських застінках людей, які чинили ворогу опір.
Щоб відповісти на ці непрості запитання, звернімося до документів. Так ось, у березні 1942 року нарком внутрішніх справ Української РСР Василь Сергієнко у доповідній записці на ім’я секретаря ЦК КП(б)У Дем’яна Коротченка повідомляв, що «НКВС УРСР сформував 1874 партизанських загони, чисельність яких становить 29307 чоловік, а також заслав у тил ворога 776 агентів». А з доповідної записки НКВС СРСР, датованої 1 травня 1942 року, дізнаємось, що «в Україні діє 37 партизанських загонів, до яких входять 1918 чоловік».
То де ж правда? Є два варіанти. Перший — Сергієнко збрехав, доповідаючи про кількість народних месників. Другий — за 10 місяців війни вони були знищені гітлерівцями або ж порозбігалися по домівках. Історики, які досліджують цю тему, більше схиляються до другого варіанта.
— Люди, зіткнувшись з німцями, побачили, що це надто грізна сила, і перестали вірити в перемогу над ними, — каже доктор історичних наук Сергій Сегеда. — Знали й про те, що родини партизанів гітлерівці знищували. Не слід забувати й про те, що серед широких верств населення, яке неабияк постраждало від радянської влади, панували антирадянські настрої.
Навесні 1944-го Микита Хрущов заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів, а їх чисельність становила 60 тисяч чоловік. Проте вже 20 серпня, тобто менш ніж через 6 місяців, в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йшлося про 115 тисяч, а ще через кілька місяців у його ж документах фігурує інша цифра — 180 тисяч. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперував даними в 200 тисяч,
У лютому 1948 року була створена спеціальна комісія при ЦК КП(б)У для перевірки діяльності радянських партизанів і підпільників на окупованій гітлерівцями території. Вона виявила чимало лжепартизанів, фальшивих приписок про буцімто знищені сотні гітлерівців і навіть неіснуючі загони!..
Після таких фактів кількість учасників партизанського руху, здавалось би, повинна була зменшуватись. Однак на середину 50-х років їхня кількість знову почала стрімко зростати.
Зокрема, на ХVІ з’їзді КП(б)У називалася цифра у 220 тисяч партизанів. І коли в процесі підготовки нової історії КПРС виявилося, що в сусідній Білорусі — значно меншій за населенням і територією — було в півтора разу більше народних месників — 360 тисяч, то українські партфункціонери поставили питання про те, аби тодішній керівник СРСР Микита Хрущов дозволив внести зміни в підготовлену до друку книгу, сформулювавши їх приблизно так:
«На тимчасово окупованій території України діяло понад мільйон партизанів, що спиралися на активну підтримку трудящих України». Проте Москва, мабуть, не дозволила вдаватися до таких фальсифікацій: у 1975 році, коли відзначалося 30-річчя Перемоги, Володимир Щербицький — тодішній перший секретар ЦК КПУ — заявив, що «на окупованих територіях воювали 500 тисяч радянських партизанів»...
Тож скільки було реальних, а не міфічних партизанів у роки Другої світової війни на теренах України? Назвати точні цифри і сьогодні ніхто не наважується. Натомість історики, які досліджують партизанську тему, впевнені: набагато менше, аніж вважалося за радянських часів. При цьому схиляються до думки, що найбільше їх було взимку 1944-го — близько 50 тисяч. А загалом через партизанські загони пройшло близько 100 тисяч осіб.
Щодо втрат, яких зазнали німці від рук партизанів, то і тут важко сказати точні цифри. Раніше вважалося — на офіційному рівні — 500–600 тисяч фашистів. Проте американські історики, які вивчають тему партизанського руху на окупованих країнах, категорично не згодні з цією цифрою.
Зокрема, проаналізувавши німецькі джерела, вони пишуть про 30–45 тисяч загиблих солдатів вермахту й українських поліцаїв, старост та інших колабораціоністів.

 

«Пар­ти­за­ни ві­ді­бра­ли остан­ню хлі­би­ну...»
Що ми знали за часів СРСР про війну з гітлерівською Німеччиною? Лише те, що дозволяли нам кремлівсько-партійні ідеологи на чолі з Михайлом Сусловим. Нам невідомо було про мільйони солдатів, які в перші дні війни опинилися в полоні, бездарно програні радянськими генералами військові операції тощо. Радянська пропаганда всіляко возвеличувала і партизанський рух, замовчуючи факти, які дискредитували його.
Але після того як СРСР наказав довго жити, а архіви партійних і державних органів влади, спецслужб стали доступними кожному, хто цікавиться нашою історією, ми здригнулися від правди. Справжньої правди. А люди, які були свідками замовчуваних подій, заговорили, не боячись потрапити до психлікарень чи на Колиму.
Навесні 1943 року партизани Федорова, які діяли на Чернігівщині, розгромили нечисленний німецький гарнізон. Гітлерівці вирішили помститись. І дотла спалили селище Корюківку, а його жителів — близько 7 тисяч — розстріляли. Ця екзекуція тривала кілька годин. На очах народних месників, які здаля спостерігали за її ходом. І хоча їх було понад 2 тисячі, а фашистів менше 500, вони все ж не втрутились...
А хто не знає про трагедію поліського села Копище, що на Житомирщині? Влітку 1943 року нацисти влаштували каральну операцію «Фрау Хельга», спаливши живцем 2887 жителів, з них 1347 дітей. Врятувались тоді лише 50 осіб, зумівши вирватись із палаючих хат і добігти до лісу.
Звірства фашистів стали відповіддю на з’їзд партизанів, який вони провели неподалік цього селища. Люди, які уціліли, розповідали потім, що селяни благали їх не збиратись, розуміючи, чим це їм загрожує. До речі, коли запалали селянські хати, жоден із месників не кинувся їм на допомогу...
У 80-х роках один мій знайомий, який у роки війни проживав на окупованій території, розповідав, що інколи німці краще поводилися, ніж партизани.
— Неподалік нашого села був їхній загін, яким керував колишній секретар райкому партії, — говорив Антон Миколайович. — Так ось, до нас ледь не щоночі навідувалися бородаті люди, вимагаючи у матері хліба, сала і самогону. І це при тому, що, окрім мене, на руках матері було ще 4 дітей, а батько наш воював на фронті!
Вони знали про це, але їх ніщо не зупиняло. Коли ж у нас не залишилося нічого їстівного, то вони відібрали козу — нашу годівницю. Румуни, чий гарнізон перебував за 20 кілометрів, теж навідувалися до нашої хати. Проте нічого не забрали...
Факти пограбувань селян, мародерства з боку партизанів визнавав і сам Федоров — ватажок одного з найбільших партизанських загонів. Восени 1943 року він подав на ім’я Микити Хрущова доповідну записку, у якій ішлося про дії партизанів, якими командував Бринський. У ній він писав:
«Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з’єднання (на кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством), проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання».
А ось що пише у своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова Миронов:
«У більшості загонів склалася думка, що всі місцеві жителі Західної України націоналісти, і, заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна, вбивали чоловіче населення».

 

Око­за­ми­лю­ван­ня
Люди мого покоління, які вивчали історію за радянськими підручниками, знали, що в роки війни радянські партизани знищили «сотні тисяч фашистів, десятки тисяч танків і машин, підірвали тисячі мостів і залізничних вагонів».
Постає цілком закономірне запитання: якщо це правда, то чому ж тоді Україна і значна частина Росії і Білорусії так довго перебували під німецьким чоботом? Лише з розпадом Радянського Союзу, коли архіви заговорили, ми дізналися багато правди про ті події. Наведу кілька фактів того, як партизани вдавалися до окозамилювання.
У радіограмі № 8554 від 5 вересня 1943 року, адресованій секретарям ЦК КП(б)У Микиті Хрущову і Дем’яну Коротченку, командири кількох партизанських загонів повідомляли:
«Просимо дати вказівку Федорову і Дружиніну (командири партизанських загонів) про їх неправильні дії. Три руйнування... на залізницях Брест — Ковель, Брест — Пінськ, Ковель — Сарни ніякого відношення не мають до Федорова, але він бере на облік усі вибухи і повідомляє у Москву як підриви його загонів. Така поведінка не більше ніж обдурювання уряду».
До речі, це був не самий тяжкий гріх, скоєний за життя Олексієм Федоровим. Адже в молоді роки він воював проти Української Народної Республіки. А наприкінці 30-х, коли обіймав посаду першого секретаря Чернігівського обкому партії, вирізнявся у пошуках «ворогів народу» і їх покаранні: лише у вересні 1938 року підписав списки, за якими було розстріляно 297 осіб, а кілька сотень направлено до заслання.
У 1966 році Микола Струтинський — один із найактивніших учасників опору — у книзі Героя Радянського Союзу і керівника рівненського підпілля Терентія Новака виявив дивні речі. Особливо його вразила розповідь про підрив німецької їдальні, яку начебто знищив особисто «товариш Новак».
«Новак доповів командирові загону, що вибухом міни було знищено кілька німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів. Тепер він конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на Львівському телебаченні, сказав, що в цій їдальні було вбито трьох генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів. З усією відповідальністю заявляю, що це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали і офіцери не харчувалися. Не було їх там і в момент вибуху. Насправді в результаті вибуху міни були важко поранені лише двоє: рядовий солдат-власовець і Червинський, який виконував наші завдання в комендатурі міста».
Це — витримка з листа Миколи Струтинського, надісланого ним до Інституту історії УРСР...

 

За­мість епі­ло­гу
Історія партизанського руху в Україні — це історія героїзму і відваги, людяності і благородства, людської звитяги і порядності. Адже, за даними Українського інституту національної пам’яті, на теренах Української РСР діяло чимало партизанських загонів, які нищили окупантів, часто рятуючи населення від вивезення до рейху.
Але було чимало й іншого — боягузства і мародерства, коли народні месники (так і хочеться ці слова взяти в лапки) відбирали у своїх же співвітчизників, а то й односельчан останню крихту хліба.
— Серед нас були як справжні герої, які йшли в бій заради інших людей, так і негідники, які не стільки воювали, скільки чинили різні неподобства, — розповідав мені під час святкування 70-ї річниці Перемоги у Другій світовій війні Микола Козаченко. — Але останніх було значно менше і не вони визначають обличчя партизанського руху в Україні.
Якою б не була наша історія, вона наша. І ми повинні її знати — від титли до титли, як писав великий Шевченко. І пам’ятати, що серед партизанів були тисячі справжніх патріотів, які щиро прагнули одного — визволення рідної землі від фашистів. І задля цього не шкодували своїх життів.
Вони не написали мемуарів і не отримували після війни орденів і медалей, не тішилися в променях народної слави і не засідали в президіях зібрань з нагоди чергової річниці Перемоги. Вони були звичайними воїнами. Справжніми воїнами. І ми повинні пам’ятати про них, мертвих. І шанувати тих, хто ще є поміж нас.
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».