Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Квiтень 21, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 03 Квiтень 2015 16:18

Свята справа – поховати бойових побратимів...

Rate this item
(0 votes)

Не­за­ба­ром ви­пов­нить­ся 70 ро­ків, як за­кін­чи­ла­ся Дру­га сві­то­ва вій­на. На­шим бать­кам і ді­дам, кот­рі зла­ма­ли хре­бет фа­шист­сько­му зві­ро­ві, і в страш­но­му сні не мог­ло при­ма­ри­ти­ся, що ми­нуть де­ся­ти­літ­тя, і в ук­ра­їн­ській зем­лі хо­ва­ти­муть їх­ніх ону­ків і пра­вну­ків, які за­ги­нуть у бор­ні з та­ки­ми ж ону­ка­ми і пра­вну­ка­ми їх­ніх ко­лиш­ніх од­но­пол­чан — ро­сій­ськи­ми сол­да­та­ми та бо­йо­ви­ка­ми.

Неоголошену війну, розв’язану проти нас, устигли назвати гібридною. Та якою б вона не була, а війна ця вже залишила свій кривавий слід у багатьох українських родинах: за інформацією книги «Пам’яті загиблих», одним із редакторів якої є заступник директора Національного військово-історичного музею України Ярослав Тинченко, станом на 1 лютого 2015 року на сході країни загинуло 1750 солдатів і офіцерів Збройних Сил та інших військових формувань нашої держави.
На жаль, доля багатьох захисників України невідома. Адже навіть представники силових відомств, коли йдеться про кількість тих, хто потрапив у полон чи пропав безвісти, називають різні цифри...
Серед тих, хто займається з’ясуванням доль українців, дані щодо яких невідомі, є і пошуковці-добровольці. Про цю надскладну та благородну справу кореспондент «ДУ» попросив розповісти Ярослава Тинченка, який докладає титанічних зусиль, щоб в Україні не були невідомих воїнів.


— Нині десятки тисяч українців захищають рідну землю від російських загарбників та бойовиків, — говорить Ярослав Юрійович. — Наше військо, як і будь-яке інше військо на будь-якій іншій війні, несе втрати. Інакше не буває...
На превеликий жаль, багато з тих, кого рідні проводжали на захист країни, вважаються зниклими безвісти, отже, вони не можуть їх поховати за всіма християнськими звичаями. Не скажу, що держава усунулася від з’ясування їхніх доль, встановлення імен людей, що загинули, але біля яких не виявлено жодних документів, котрі б дозволили ідентифікувати тіла, що дало б змогу поховати їх з усіма військовими почестями. Але левову частку цієї роботи виконують волонтери-пошуковці, щиро прагнучи, щоб не було невідомих імен тих, хто став горою на захист своєї Вітчизни.
— Чи не могли б Ви назвати людей, які виконують цю вкрай важливу, виснажливу у фізичному і моральному сенсі роботу?
— Це, зокрема, волонтери місії «Евакуація-200», «Чорний тюльпан», Всеукраїнської громадської організації «Союз «Народна пам’ять», а також пошукової групи Національного військово-історичного музею.
— Знаю, що свою роботу Ви розпочали поблизу сумновідомої Савур-Могили. Подейкують, що там лежать у землі понад 200 наших солдатів та офіцерів...
— Такі чутки дійсно були, але вони не справдилися. Проте все ж протягом першого дня роботи були знайдені останки дев’яти військовиків, які, як потім з’ясувалося, проходили службу у 30-й механізованій бригаді, постійним місцем дислокації якої є Новоград-Волинський. У місцях, де проводилися пошуки, влітку минулого року точилися запеклі бої: вся місцевість усіяна залишками військової і цивільної техніки, переорана далекобійною артилерією і мінометами, про що свідчать глибокі воронки.
Багато військовослужбовців загинули, перебуваючи в танках чи БМП, бронетранспортерах: після прямих влучень вони спалахували, як сірники, і люди просто не встигали їх залишити. А якщо і залишали, то все одно часто гинули від осколків, снайперських куль. Наприклад, неподалік села Степанівки віднайшли тіла шести осіб. Судячи з положень їхніх тіл, можна зробити висновок, що люди намагалися відбігти від техніки, у якій перебували, якомога далі, але не встигли.
— Скажіть, а хто саме збирає дані про військовиків, які загинули чи пропали безвісти? Маю на увазі армійські формування.
— У кожній частині, задіяній у бойових діях, є кадрові органи, які якраз і ведуть облік загиблих, поранених і пропалих безвісти чи полонених. Убитих поділяють на дві категорії — загиблі під час бойових дій та внаслідок нещасних випадків, наприклад дорожньо-транспортних пригод, самогубств тощо. Списки складають на основі бойових донесень, що, між іншим, виключає будь-які приховування. Однак, трапляється, вбиті можуть «загубитися» між загиблими на полі бою і зниклими безвісти чи полоненими.
— Хто з юридичної точки зору вважається загиблим?
— Той військовослужбовець, чиє тіло вивезли з району бойових дій і поховали з усіма належними почестями.
— А коли тіла немає, але є люди, які в останні хвилини життя солдата були поруч і є свідками його смерті?
— У такому випадку він усе одно вважатиметься зниклим безвісти. І лише через шість місяців на підставі рапорту командира і письмових свідчень не менш ніж трьох військовослужбовців людину можуть визнати загиблою.
— Що пошуковці роблять зі знайденими тілами?
— Їх відправляють у морги, зокрема ті, що є у Дніпропетровську, Запоріжжі та Старобешевому. Їхні спеціалісти, проводячи відповідні експертизи, намагаються з’ясувати імена і прізвища загиблих, після чого повинні передати останки загиблих рідним та близьким.
— Чому «повинні»?
— Тому, що не завжди вдається достеменно встановити, хто саме загинув. У таких ситуаціях останки людини хоронять на Дніпропетровському кладовищі під відповідним номером. Бувають випадки, коли батьки, навіть отримавши підтвердження, що їхні сини загинули, відмовляються забирати останки їхніх тіл.
— Чому? Невже таке можливо?
— З історії нам відомо чимало фактів, коли українські матері до останнього свого подиху не вірили так званим похоронкам, які сповіщали про загибель їхніх кровинок на фронтах Другої світової війни, роками виглядаючи їх. Траплялося, що ті дійсно поверталися, оскільки повідомлення про їх загибель виявлялися неправдивими: війна є війна. Подібне відбувається і сьогодні. Матері не можуть змиритись із втратою найріднішої на світі людини — сина, і засуджувати їх за це не можна.
— Чи вдається знаходити документи солдатів, офіцерів, інші предмети, завдяки яким можна їх ідентифікувати?
— Кожен офіцер, солдат Збройних Сил, інших силових відомств, беручи участь у бойових діях, має при собі службове посвідчення. Та річ у тім, що в бою вони часто знищуються, приміром згорають. Або ж мародери, які потім, після боїв, нишпорять місциною, їх забирають разом з іншими предметами, які були біля загиблих.
Поблизу уже згадуваної Степанівки були віднайдені тіла шести військовослужбовців. Поруч валялися понівечені шоломи, бронежилети. Особисту зброю, мобільні телефони та інші цінні речі мародери позабирали. По рештках обгорілих документів ми з’ясували їхні прізвища. Наприклад, дізналися, що один із загиблих — майор Микола Лісовський.
За сприяння Лариси Анатоліївни — дружини офіцера, якій він телефонував, нам удалося відтворити останні дні життя майора та його колег. Ми дізналися, що група офіцера, вочевидь, була одним з останніх підрозділів, який протистояв російським військам. Адже офіцер телефонував своєму командуванню і просив допомогти технікою та живою силою. Однополчани намагалися прийти на допомогу, але щоразу наражалися на вогонь противника, який мав перевагу у 5–6 разів.
— Як бойовики чинять із тілами загиблих українських військовиків? За неписаними правилами війни забороняється глумитися над ними...
— Знаєте, людство, яке впродовж тисячоліть веде війни, має не лише неписані, а й писані закони їх ведення, а також поводження з полоненими. Та історія показує, що ворогуючі сторони рідко їх дотримуються. Події на Донбасі — не виняток. На ваше запитання відповім так: усе залежить від людей, до рук яких потрапляють останки загиблих.
Скажімо, коли після тижневого мовчання телефон майора Лісовського нарешті «ожив» і йому зателефонувала дружина, то почула, що її чоловіка немає в живих, а його тіло в землі. На прохання назвати місце поховання і допомогти забрати тіло їй порадили не робити цього. Заради справедливості скажу, що тіло офіцера, яке було віднайдено нашими пошуковцями, виявилося дійсно прикопаним.
Ми ж знаємо, що в лавах бойовиків є чимало осіб, яких важко назвати людьми, і їм, вибачте, начхати на дотримання елементарних правил поведінки — правил, які і відрізняють нас, людей, від звірів...
На початку вересня минулого року в районі тієї ж Степанівки шукачі знайшли легковий автомобіль, а у ньому — останки двох людей. Поруч валялися візитівки на ім’я Олександра Нестеренка — командира 30-ї механізованої бригади. А ось документів, які б підтверджували, хто саме в «Ниві», не виявилося. Тож останки тіл відправили до Дніпропетровська, де проводяться відповідні тести щодо ідентифікації тіл.
— У роки Другої світової наші вояки мали при собі номерні жетони, які допомагали встановити імена полеглих. Навіть через 50–60 років саме вони дозволяють з’ясувати, чиї останки знаходять ті ж пошуковці. Чому подібних жетонів немає у наших військовослужбовців?
— Така проблема дійсно існувала. Але після того як міністр оборони видав відповідний наказ, крига почала скресати: нині військовики мають жетони з особистими номерами. Принаймні більшість. І саме завдяки їм у багатьох випадках удається ідентифікувати загиблих.
— Улітку минулого року на Донеччині — неподалік українсько-російського кордону — в оточення потрапили тисячі наших військовослужбовців, з яких чимало загинули. Пошуковці у цьому районі не працювали?
— У серпні 2014 року там були блоковані близько п’ять тисяч військовиків. Не переповідатиму всіх подробиць перебігу тих кривавих подій, а скажу лише, що саме у цьому районі полягло багато наших військовиків. Пошуковці неодноразово бували там. Ми спілкувалися з багатьма солдатами й офіцерами — учасниками боїв, місцевими жителями, намагаючись з’ясувати долі наших захисників. Дещо нам удалося зробити.
— Хто, на Вашу думку, винен в утворенні так званого Іловайського котла? Запитую Вас як людину, яка володіє не лише офіційною інформацією, а й інформацією з вуст людей, яким довелося у ньому побувати...
— Я не військовий стратег і навіть не військовий експерт. Тому не хочу вдаватися до категоричних оцінок того, що сталося. Але зі спілкування з багатьма солдатами й офіцерами — безпосередніми учасниками бойових зіткнень із російськими військами — напрошується висновок, що в цій трагедії винні насамперед вищі посадові особи, які на той час входили до керівництва антитерористичної операції.
Наприклад, коли підрозділи російської регулярної армії перетнули кордон, українські військовики продовжували залишатись в Іловайську. А от якби вони відступили у бік Комсомольська, на що, до речі, було кілька днів, масштаби трагедії були б дещо іншими, а то й узагалі її б не було.
Росіяни, «ополченці» володіли інформацією про розташування наших сил, їх чисельність, що теж сприяло утворенню так званого Іловайського котла.
— А звідкіля вони черпали цю інформацію?
— Із різних джерел. Зокрема, і від місцевих жителів, і від власної розвідки, і від захоплених українських військовослужбовців. Так, діючи підступно, бойовики захопили начальника розвідки 8-го армійського корпуса, який, взявши до рук білий прапор, намагався вести з ними переговори про винесення поранених. Ось вам і писані й неписані правила війни!..
До того ж росіянам протистояло українське угруповання, за чисельністю менше у кілька разів...
— Військовослужбовців, які перебували під Дебальцевим, могла спіткати доля їхніх бойових побратимів, які опинилися під Іловайськом. Слава Богу, цього не сталося, але дебальцевська земля все ж стала останнім прихистком для багатьох із них...
— Ви праві: діл для пошуковців там вистачить. І робота у цьому напрямку розпочалася.
— Чи можете назвати кількість загиблих військовослужбовців, віднайдених добровольцями-волонтерами?
— Наприкінці минулого року ця цифра наближалася до 200.
— Пане Ярославе, чи будуть з’ясовані долі всіх без винятку зниклих безвісти, чи віддасть Україна останні воїнські почесті кожному своєму захиснику, чиї імена поки що невідомі?
— Ви поставили дуже болюче і складне запитання. Особисто я вірю в те, що так воно і буде. Ця неоголошена проти нас війна закінчиться для всіх нас, українців, лише тоді, коли буде похований останній український солдат, коли не буде безіменних вояків. Ті, хто пішов у безсмертя, відстоюючи майбутнє наших дітей, варті цього!
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».