Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Квiтень 18, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 05 Вересень 2014 03:00

Високим мистецтвом людина захищена і багата

Rate this item
(0 votes)

Об­лич­чям те­ат­ру за­зви­чай бу­ває йо­го тво­рець і ху­дож­ній ке­рів­ник. Са­ме він на ро­ки ви­зна­чає йо­го на­пря­мок і суть.
Ва­ле­рій Па­цу­нов ство­рив у Ки­єві Те­атр «Зо­ло­ті Во­ро­та» на ос­но­ві спла­ву гли­бо­ко­го ак­тор­сько­го пси­хо­ло­гіз­му з ме­та­фо­рич­ною ре­жи­су­рою. Са­ме це в по­єд­нан­ні з об­раз­ною сце­но­гра­фі­єю й ви­со­кою ак­тор­ською май­стер­ніс­тю за­без­пе­чи­ло яс­кра­ву ви­до­вищ­ність, плас­тич­ність, по­етич­ність і му­зич­ність та під­ня­ло «Зо­ло­ті Во­ро­та» на єв­ро­пей­ський рі­вень.

На численних міжнародних фестивалях за театром закріпилася репутація одного з кращих камерних театрів світу.
На найпрестижнішому у світі Единбурзькому (Великобританія) міжнародному фестивалі «Золоті Ворота» визнані гідними найвищого рейтингу — 5 зірок.
Заслужений діяч мистецтв України, професор Валерій Пацунов є також педагогом, автором багатьох науково-методичних праць із теорії режисури й майстерності актора, автором книг.


Приводом для зустрічі з ним послужив прем’єрний спектакль «Ярослав Мудрий», уперше поставлений тридцять років тому і нині відновлений у новій редакції.
Втім, причин для розмови було кілька. Невгамовний Валерій Пацунов завжди перебуває в стані постійного творчого занепокоєння, безперервного пошуку незвіданих шляхів до найвищої форми театру — до Театру Потрясіння.
— Валерію Петровичу, яка чудова назва — Театр «Золоті Ворота» (мимохіть пригадую слова з мультяшної пісеньки «Как вы судно назовете, так оно и поплывет»). Що вирізняє його?
— Це й дотепер єдиний в Україні театр досить чіткого метафоричного спрямування, образної сценічної лексики, що не копіює життя, а перетворює його на образні моделі. Саме це відрізняє нас від інших, ми справді ні на кого не схожі.
— Світ, з одного боку, стає прагматичнішим, з іншого — більше тягнеться до розваг. А тут асоціації, метафори, образи... Тим часом кон’юнктура і комерція тисне на Вас як на керівника художнього закладу. І треба знаходити компроміс.
— На щастя, а може, на жаль, я майже не готовий на компроміси у своїй професії. Тож хай собі розважаються, для цього є театр оперети, є комедійні напрямки. Але, крім рок-н-ролу, є ще Бетховен, Моцарт. Я обрав такий шлях. І думаю, що саме цей напрямок у мистецтві глибокого, філософського осмислення нашого буття, сенсу життя — найважливіший для людства. Хоча і розваги потрібні, я сам, бува, розважаюсь. Однак не театральним мистецтвом. Воно має бути панацеєю від нашого духовного зубожіння.
Тому я ніколи не намагався підлаштовуватися під кон’юнктуру, ринок, касовість театральних вистав. Не вмію. Я не для цього, можливо, створений. Я не вмію творити те, «чего изволит Марья Алексеевна?» (Грибоєдов). Треба не за публікою бігти, як по Єсеніну, «задрав штаны, бежать за комсомолом», а творити мистецтво, що творить людину.
— Хто є в колі Ваших соратників? Адже шлях безкомпромісний — надважкий, і люди, які прагнуть заробити, відпадають. Хто з театральної братії іде разом із Вами, незважаючи ні на що?
— Прикладів багато. Є безліч акторів, які творять мистецтво на сцені незалежно від того, які гроші вони за це отримують. Саме театральні актори. Вони, на відміну від естрадних артистів, працюють на наркотику любові глядача до себе, залежні від цього і тому справді жертовно проживають театральне життя. І народні артисти, і заслужені, і просто молоді актори. У Театрі «Золоті Ворота» грають артисти від 19 до 80 років.
А які у нас композитори! Славетний Євген Станкович написав музику для вистави «Ярослав Мудрий», яку днями зіграли. Спектакль поновлено за історичною поемою дивовижного поета Леоніда Горлача. Висока література.
Вистава «Ярослав Мудрий» через століття нагадує нашу болісну сучасність. Князівства Київській Русі билися одне з одним у братовбивчих війнах. Отже, це ми, виявляється, вже проходили. Ярослав Мудрий закликає сьогодні нас до єднання нашої країни, каже: «Брати мої, як буде зрада, до вас із того світу доберуся». Автор зробив нову редакцію поеми, загострив її. Заради цієї вистави я відмінив свою відпустку. Прем’єра відбулась у приміщенні Музею «Золоті ворота», створення яких, до речі, ініціював Ярослав Мудрий.
Отака дуже знакова подія, яка вабить передусім співтворців: автора, мене, акторів. Маю надію, що оцінить і публіка. Виставу створено як емоційний мистецький відгук на сучасні драматичні події в Україні, своєрідний маніфест єдності українського народу.
— Кому першому спало на думку відродити цю виставу, знову понести людям і сказати: «Дивіться, є певні рецепти»? Якщо не рецепти, то виразні алюзії і колізії підказують, що робити, як діяти.
— Події, що сталися в нашій країні і тривають, надихнули мене на постановку. Я зателефонував Горлачу: «Леоніде Никифоровичу, будемо робити нову редакцію вистави. Тож, будь ласка, вчитаймося знову в текст. Щось допиши, бо нині інша доба. Твоя поема і так дуже гостра, на віки, але зараз час навдивовижу наелектризований. Вже інший народ сьогодні, і цей новий народ народився напрочуд швидко, і треба шукати до нього нові шляхи». Леонід відгукнувся, і ми почали працювати, актори з радістю підхопили.
— Скільки акторів зайнято в цій виставі?
— Вісім на чолі із заслуженим артистом України Юрієм Борисьонком, який грає Ярослава Мудрого. Блискучий актор, видатна особистість, чудові репетиції. Я просто щасливий, що є такі артисти. Ви питали, хто з нами, відповім: з нами — найкращі.
Музика Євгена Станковича — атмосферна. У камінні, в руїні давньоруських Золотих воріт вона звучить дивовижно-переконливо.
— Якою мірою оперативно спрацював Леонід Горлач, почувши Ваші пропозиції, адже це не проза, а складна римована поезія?
— Блискавично. Він же відчуває гостро, він — дивна людина. Я читаю його поему і не можу ніяк звикнути: ну як можна так глибоко пірнати в психологію людей?.. Цей автор уміє, немов актор, перевтілюватися у своїх героїв і з потаємних глибин душі виймати вражаючі літературні формули, образи, метафори. Просто дивовижний письменник.
— Отже, Вас влаштували його нові акценти?
— Безперечно.
— А тепер розкажіть про іншу гучну виставу — в Межигір’ї. Хто її ініціював, кому спала ця ідея на думку?
— Не мені. Моя помічниця, піар-менеджер Ліля Ткаченко підкинула мені цю ідею, сказала: «Валерію Петровичу, у Вас же є вистава «Прощавай, король!» Це ж про Януковича!»
Йдеться про нікчемного короля. Країна валиться, оточення короля бажає йому швидше йти з життя... Естетика театру абсурду. Я поставив її до втечі горе-президента, у вересні. І там алюзії абсолютно збігалися з цієї нікчемою.
Моя помічниця сказала: «Давайте поставимо прямо у Межигір’ї». — «Ви що? — здивувався я. — Як це може бути?» — «Спробуймо». — «Тоді телефонуй коменданту Межигір’я. Запропонуй». Комендант на ім’я Денис погодився. Декораціями була розкішна Хонка, звідки тікав Янукович. Біля різьблених колон ми два дні поспіль грали цю виставу, це було дуже дивно. На другий день небеса розверзлися, публіка — під парасольками, а завзяті актори грали під дощем. Дощ наче змивав із Хонки гріх, який там був. Це було щось символічне, небо було з нами, виникла вражаюча сценографія, ми були в захваті.
— Які постановки найбільше уособлюють Вас як режисера?
— Не лише вистави, а й, певно, мої книжки. А спектаклів я назвав би два, яким я віддав себе цілком, всі мої молекули — у них, і там мене можна навіть пізнати таким, яким мене не знає ніхто в житті. Це — вистави «Убивець» за Достоєвським і «Калігула» за Альбером Камю. Вони абсолютно втілюють концепцію саме театру метафоричного напрямку. Саме в цих двох виставах мені вдалося найбільше виявитися як митцю.
Та оскільки потреба виявитися значно більша, то, викладаючи студентам, я ще втілився у дві навчальні книжки про театральне мистецтво. Одна називається «Театральна вертикаль» — про специфіку метафоричного театрального напрямку XX століття. Друга — «Станіславський у XXI столітті. Культ? Міф? Чи реальність?» Там переглядаються основні положення системи Станіславського. Якісь найкращі його геніальні здобутки розвиваються, а дещо з них давно зів’яло.
Настав час відсіяти зерна від плевелів. Адже донедавна Станіславський був іконою і всі боялися до неї доторкнутися. Проте час минає і не все, що сто років тому було для нашої технології творчості корисно, нині є таким. Утім, щось є вічно геніальним, благотворним. Тому потреба в цій книзі давно назріла, і я в ній висловився як режисер, педагог, людина.
— Їх високо оцінили фахівці, зокрема Богдан Ступка. Гадаю, що Ваш життєвий і професійний досвід ширший і у задумі є ще якась книжка.
— Я ніколи не збирався писати книжки, це не моя робота.
— Що ж змусило?
— Я багато років б’юся над технологією акторської майстерності, шукаю, шукаю, пробиваю найкоротші шляхи до того, щоб розкрити актора — і молодого, і немолодого. І бачу, що виховання актора існує не на високому рівні. Не тільки у нас. Це проблемне питання і тому воно цікаве, до кінця не вирішене, бо людина є таїною, яку збагнути неможливо, навіть в окремо взятих особах — Станіславського, Мейєрхольда, Михайла Чехова й інших. Та є чудовий привід і стимул для того, щоб самому пізнавати природу людського характеру. І тому виникло бажання не тільки говорити з акторами і студентами про це, думати, мучитися і відкривати, а й зафіксувати відкриття і знову аналізувати: а що далі робити з цим безкінечним тунелем людської природи. Де далі шукати?
Можливо, якась хвиля мене підніме знову і жбурне на якесь дослідження. У мене, до речі, є цікава приголомшлива детективна історія подорожі аж до Пакистану всієї нашої трупи театру. Це — вестерн, якщо його описати або зняти кіно. І я думаю: з’явиться у мене більше часу, я сяду за цю історію і щось витворю з нею. Коли розповідаю людям, вони кажуть: такого не може бути.
— Це в якому році сталося?
— Здається, в 1998-му. Ми прилетіли до Ташкента, звідти переліт на Лахор (Пакистан), а далі не випускають, виявляється, за сім років існування незалежної України наше українське МЗС не спромоглося дати зразки нових українських паспортів на цей кордон. У нас нові паспорти, а у них як зразок — радянський паспорт. Через це нас не пускають на фестиваль. А там тільки раз на тиждень рейс. І ми таки вилетіли. Але як ми це зробили — окрема розмова. В усякому разі Боженька нам таку історію намалював, що не в казці сказати, ні пером описати. Тому руки чешуться про це докладно розповісти, вся ця подорож — потрясіння рідкісне в житті.
— Де викладає професор Пацунов?
— В Університеті культури і мистецтв викладаю кілька дисциплін для майбутніх режисерів і магістрів. «Експериментальну режисуру», яка розкриває саме її метафоричну природу. Цьому ніде не вчать, в цьому сенсі наш виш — єдиний, студенти творять на сцені свої практичні роботи саме метафоричною лексикою. Дуже цікавий експеримент.
Друга дисципліна — «Пластична режисура». Нововведення цього року. Треба без жодного слова зіграти виставу або її фрагмент. Це зовсім інша мова, інший шлях. Теж, до речі, образний, умовний театр: розмова тілом, духом, а не текстом, тобто творення невербальними каналами. Неймовірно приворожливий пошук.
Для магістрів п’ятого, шостого курсів викладаю дисципліну, теж єдину у світі, тільки в цьому виші, — «Театральні системи та режисерські методи 20-го століття». То була золота ера режисури: саме звідти беруть початок напрямки режисури й методик.
Ще викладаю курс «Сценографії», бо вона теж поєднується з образною й пластичною мовою театру. Отже, вистачає клопоту.
— Про кого з режисерів, акторів можете сказати: «Це певною мірою мій учень, учениця, я ними пишаюся»?
— По-перше, поняття учня або вчителя дуже відповідальне, і я б не брався так заявляти. Річ у тім, що я викладаю одну з дисциплін, а учні ще мають педагога по режисурі, по акторській майстерності, отже, не тільки я один виховую. І тому говорити: оце мій учень, я, можливо, не маю етичного права. Я один із вчителів того чи іншого студента.
Втім, нашою гордістю є Сергій Павлюк, який працює режисером у Херсонському драматичному театрі. Отримав усі нагороди на фестивалях за кілька останніх років, ставить за кордоном вистави. У мене по дисципліні «Еспериментальна режисура» на другому курсі він поставив метафоричну виставу за Ліною Костенко. Вийшов вражаючий зразок нової театральної мови. Потім він виріс у чудового митця, в одного з найгучніших молодих режисерів нашої країни.
У мене навіть виникла думка зателефонувати йому і запропонувати очолити мій Театр «Золоті Ворота». Тому що настає час, коли потрібно давати молодим дорогу. Я залюбки віддав би справу йому, але там, у Херсоні, я боюсь, він уже міцно укорінився.
В усякому разі Сергієм пишається вся наша кафедра, багато вчителів приклали таланту свого, щоб він став таким блискучим режисером. Щороку — театральні події, його всюди запрошують на постановки.
Звісно, по всій країні є чимало хороших випускників, які вже стали народними і заслуженими артистами. До речі, Римма Зюбіна, провідна актриса Молодого театру, відома кіноакторка, дуже популярна нині, закінчувала нашу кафедру у педагога Дмитра Чайковського. Знову ж таки я не хочу когось образити, не назвавши, є молодь, якою можна пишатися.
Однак у мене є великі претензії і до себе, і до рівня виховання акторів у нашій країні, взагалі до системи освіти. Ринковий час дав можливість платного навчання. Ну заплатить бездара за навчання, йому дадуть диплом режисера, бо він за нього заплатив... Як тут пишатися? Це ж ганьба.
Хіба можна, скажімо, щоб майбутній лікар, заплативши за заліки та іспити, потім нас із вами оперував? Так актор і режисер, що лікують наші душі.
— У Театру «Золоті Ворота» немає сталої трупи?
— Ангажементна система. Кожен актор запрошується на конкретну роль за індивідуальною угодою. Ця система на Заході дуже поширена. У Києві є два таких театри: «Сузір’я» та «Золоті Ворота».
— Що Вас гріє в дні завтрашньому? В наш сумний трагічний час... Який ще окличний знак маєте в житті поставити?
— Річ у тому, що у мене було багато окличних знаків, я дуже довго живу. Отож у мене немає такого: я маю ще щось обов’язково витворити, щоб здивувати світ. Слава Богу, мені вдалося щось встигнути зробити. Можливо, є лише два бажання. Перше — зберегти той напрямок у театрі, який створено, розвивати його силами молодими і сміливо передавати цю естафету, бо образна лексика — це, до речі, найплідніший шлях розвитку театрального мистецтва.
Друге — це надія на те, що вдасться в навчанні молоді досягти більших результатів, успіхів, аби радіти за наших студентів, за талант майбутніх митців, за їхнє гучне місце в бурхливому театральному морі.
Оці два бажання мене гріють саме зараз. Треба тримати, утримувати, фінансувати театральне мистецтво, це та краса, яка рятує світ. Театр високодуховний філософський, музика, балет, живопис оберігають людину від звіряцтва, жорстокості, цинізму. Високим мистецтвом людина захищена і багата.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».