— Принагідно поцікавлюсь, яке реноме має український балет у світовому контексті?
— Наша хореографічна школа — це вищий клас, так само як і музична. Українських танцівників і музикантів шанують у всьому світі. Взагалі, наша виконавська школа цінується надзвичайно високо, наших фахівців запрошують за кордон у будь-яку точку світу. Отже, випускники Київської муніципальної української академії танцю працюють не тільки в нашій Національній опері, а й в «Гранд-Опера» у Франції, у провідних театрах Праги, Варшави, Мюнхена, Берліна, Рима, Амстердама, Москви, Софії...
Далі. Мої інтереси охоплюють театр. Я закінчив Театральний інститут імені Карпенка-Карого як театральний критик (моя дипломна робота називалася «Психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької») і аспірантуру Національної академії наук — дисертація присвячена Київському театру юного глядача.
У 2004 році, коли наближалося 150-річчя від дня народження Марії Заньковецької, я подумав: «А чого б мені не подивитися, що я написав тридцять років тому, це ж цікаво». Відредагував (зокрема, повикидав посилання на марксистсько-ленінську теорію, Луначарського). Знайшов мецената в Ніжині. Заньковецька родом із села Заньки під Ніжином, через що вона взяла відповідний псевдонім (по чоловіку вона — Хлистова, а по батькові — Адасовська). Актори тоді брали псевдоніми, скажімо три брати Тобілевичі стали Садовським, Саксаганським, Карпенко-Карим.
Коли видавав свою другу роботу «Роздуми про театр, музику, літературу» (з виданням допомогли тодішній мер столиці Олександр Омельченко, а з письменників — Микола Славинський і Віктор Баранов), я включив туди і цю роботу про Заньковецьку.
У сфері моїх інтересів, звичайно, і музика. Так вийшло, що я навчався грати на трьох інструментах — акордеоні, фортепіано і баяні. Музика відгукнулась у моїй прозі і поезії. Наприклад, новела «Клоун» має підзаголовок: «Фантастична симфонія за Гектором Берліозом», отже, свій текст я вклав у п’ятичастинну форму. У «Притчі про Сивого Сома» з підзаголовком «За «Місячною сонатою» Людвіга ван Бетховена» я використав тричастинну сонатну форму. У мене є новела під назвою «Шоста симфонія Чайковського». А новела «Земля і жінка» з підзаголовком «За порами року Антоніо Вівальді» чітко витримана за чотирма порами року. Повість «Петрові батоги» (про батька) має підназву: «Реквієм. За Вольфгангом-Амадеєм Моцартом».
На використання мною у новелістиці музичних форм звернули увагу у своїх рецензіях такі відомі доктори мистецтвознавства, як Богдан Сюта (викладає в Національній музичній академії), Олена Немкович й Алла Терещенко (з Інституту мистецтвознавства).
У верлібрах я теж використовую музичну форму. Про це сказано Оленою Немкович у моїй персоналії, котра вміщена у багатотомній «Українській музичній енциклопедії».
— Розкажіть про видатні постаті, з якими пощастило спілкуватися.
— Звісно, почну з Анатолія Авдієвського. Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, двічі академік.
Думка написати про нього книгу виникла наче спалах після багатьох років праці у Національній музичній спілці, після численних зустрічей з Анатолієм Тимофійовичем на репетиціях і концертах. Я подумав: «Яка надзвичайно цікава особистість. Знаменитий диригент, вихованець Костянтина Пігрова, випускник Одеської консерваторії імені Антоніни Нежданової, майже п’ятдесят років очолює славетний колектив — Національний хор імені Г. Верьовки. А жодної праці-життєписа про Авдієвського і про його творчість нема».
Я у нього досить часто брав інтерв’ю, прикинув: «А чому б на їх основі не побудувати книгу про Авдієвського? Але треба зробити цікавіше, глибше». І я пішов шляхом спілкування з митцями, які починали свій творчий шлях у Хорі імені Григорія Верьовки. Це — унікальні постаті. Співаки Микола Кондратюк, Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко, Ніна Матвієнко. З Авдієвським співпрацювали такі видатні композитори, як Євген Станкович, Леся Дичко, диригенти (учні, які вийшли з його школи) Віктор Гуцал, керівник Національного оркестру народних інструментів України, Євген Савчук, керівник Національної академічної хорової капели «Думка». Це ж цікаво, як вони починали!
Першому телефоную (це років вісім тому) Миколі Кондратюку, знаменитому оперному співаку, тоді вже викладачеві Київської консерваторії, він мешкав на Печерську біля парку Слави, кажу: «Миколо Кіндратовичу, чи розкажете, як Ви починали у Хорі імені Верьовки?» Він: «Якщо хочете, зразу ж їдьте до мене». Я бігом до нього.
Він уже був у каталці (ноги підводили, хворів), повнявий, солідний, на вигляд — кріпкий. Просто у квартирі ми поспілкувалися, ще й сфотографувалися на пам’ять (здається, його онука фотографував).
Затим я беру інтерв’ю у Дмитра Михайловича Гнатюка. Я його пам’ятаю ще за навчання в Театральному інституті, він на заочному відділенні режисуру опановував. Прийшов до нього як до головного режисера Оперного театру. Він доброзичливо, добродушно прийняв у кабінеті, відповів на всі запитання. Особливо запам’яталося, як молодий Гнатюк виступав перед Сталіним.
Цікаво сталося з Євгенією Семенівною Мірошниченко. Світова зірка, геній оперного мистецтва. Домовляюся про зустріч. «Будь ласка, приїжджайте в консерваторію». Беру фотографа Анатолія Сафронова (нині — народний артист України, бас-профундо, соліст Національного хору імені Г. Верьовки, який з Авдієвським об’їздив понад 50 країн світу і скрізь фотографував. Завдяки йому я використав у книзі майже двісті світлин).
Отже, приїжджаємо до Мірошниченко, відчиняю аудиторію, кажу: «Євгеніє Семенівно, можна до Вас?» — «Ой, зараз ніяк не можу». Вона чи не в настрої була, чи зачіску не встигла зробити. Глянула на нас: «Ой, давайте іншим разом». Добре, іншим разом. Знову телефоную, вона: «Може, тоді-то». «Тоді-то» знову не вийшло. Втретє телефоную, Мірошніченко: «Зателефонуйте мені десь о десятій вечора». — «А це не пізно?» — «Ні, ні, нормально».
О десятій вечора телефоную додому, відчуваю, що вона втомлена страшенно, та й сама каже: «Я така замучена, з ніг падаю, але що робити, я ж Вам стільки обіцяла, давайте я потихеньку згадуватиму, а Ви там записуйте». Я цього не чекав, думав, що скаже — де і коли зустрінемось: я візьму диктофон, фотокора і ми все зробимо. Довелося брати слухавку у ліву руку, у праву — ручку. Мірошниченко поступово увійшла в ритм, швидше, швидше розповідає, я вже не встигаю, рука болить...
Згодом я дав такий підзаголовок до чергової новели-мозаїки: «Інтерв’ю по телефону». До речі, за сорок років журналістської діяльності у мене було два інтерв’ю по телефону: з письменником Олександром Ковінькою у Полтаві (теж незадовго до його смерті) і з Мірошниченко. Її доля прецікава. Навчатися до консерваторії прийшла після ремісничого училища (здається, була ткалею), трошки була ледачкувата, це сама визнавала: «Я не дуже намагалася вчитися». Минає якийсь час, її попереджують: «Женю, добре, що в тебе голос є, але ж учитися треба». А вона вважала так: «Нащо мені з таким голосом науки гризти...»
Її раз попередили, вдруге. А вона ігнорувала навчання. Виключили з консерваторії. Куди йти? До Григорія Верьовки: «Я Вас прошу, прийміть мене в хор». Той володарку голоса від Господа бере. Поїхали до Польщі на гастролі. Повернулися. Минає рік. Григорій Верьовка запрошую її і каже: «Женю, це дуже добре, що ти маєш такий голос, у мене співаєш, але ж консерваторію треба таки закінчити. Давай, дитино, іди і вчися». «Якби не Григорій Верьовка, — сказала Мірошниченко, — разом з консерваторією повз пройшла б і моя оперна кар’єра. Мені було надзвичайно важко, підготовки ніякої. Ремісниче училище. Після війни вчитися було дуже тяжко. Помаленьку стала опановувати навчальну програму».
З Ніною Митрофанівною Матвієнко теж була цікава історія. Вона тривалий час була солісткою у Хорі імені Григорія Верьовки, потім перейшла на індивідуальну сольну концертну діяльність. В оркестрі «Київська камерата» часто солірувала. Якось вона заходить на Пушкінську, 32, де базуються музичні структури України. Я пропоную: «Ніно Митрофанівно, Ви теж пройшли школу Хору імені Верьовки, розкажіть, як у Вас усе починалося, як усе було». Вона каже: «Це цікаво, добре».
До речі, до її тестя Івана Макаровича Гончара, відомого скульптора, фольклориста і дисидента, ми заходили колядувати-щедрувати на Печерську ще студентами Київського культосвітнього училища. А Ніна Матвієнко товаришувала з його сином Петром Гончарем, нині художником і директором Музею Івана Гончара. Я пам’ятаю Ніну Матвієнко ще звичайною простою дівчиною, нагадав їй про ті колядування, вона здивувалася, що й досі не забув.
У 1966 році її прийняли ученицею хорової студії. Через рік у Канаді мала відбутися Міжнародна виставка «Експо-67». Авдієвський шукав дует для виконання пісні «Цвіте терен» у його ж обробці. Слухає одну виконавицю, другу, третю — не те, не те, не те... Доходить черга до Ніни Матвієнко і Валентини Хиценко, вони проспівали, Авдієвський каже: «О, це те, що мені треба. От ви і будете співати дуетом».
Матвієнко розповідає: «Тільки закінчила перший курс студії при Хорі імені Верьовки, і зразу гастролі в Канаду. Це було для мене потрясінням». Тож в її долі Авдієвський і хор відіграли надзвичайну роль. Після повернення з Канади вона працювала в хорі десь років із двадцять.
Занотував своє спілкування з Віктором Гуцалом — нинішнім керівником Національного оркестру народних інструментів, який працював колись в оркестрі Авдієвського звичайним музикантом. Євген Савчук — керівник Національної академічної хорової капели «Думка» був хормейстером у Анатолія Тимофійовича. Він сам написав своєрідний ескіз до портрета Авдієвського під назвою «Академік», який я теж включив у цю книгу.
Євген Станкович. Композитор потрапив у драматичну ситуацію, пов’язану з хором. Річ у тому, що Авдієвському замовили фолк-оперу, коли він був на гастролях у США. Один із продюсерів, послухавши і побачивши хор, який мав колосальний успіх, зокрема в Америці, запропонував: «А чому б вам не тільки на українських народних піснях будувати репертуар, а написати і виконати фолк-оперу. Ми з великим задоволенням влаштуємо вам тут гастролі».
Авдієвський після повернення запропонував цю ідею Станковичу, той дуже зацікавився, написав фолк-оперу «Цвіт папороті». От уже репетиції йдуть повним ходом, вже має відбутися прем’єра у Палаці «Україна». Балетмейстером був Анатолій Шекера, видатний хореограф Національної опери, сценографом — Євген Лисик. Все вже готово, залишається затвердити художній раді (1978 рік). І хтось нагорі, можливо, в ЦК КПУ побачив у творі прояви націоналізму. А який там був націоналізм, коли Станкович побудував твір на основі українського мелосу? Він розповів, що у фондах Інституту імені Рильського вишукував автентику, здебільшого пісні, які не звучали, а були тільки в рукописах. До чого ж там можна було присікатися? Ніякої політики.
Перегляд відбувався при зачинених дверях, Авдієвський розповідав, навіть кінна міліція оточила палац (були продані всі квитки, збентежений народ юрмився), бо пішли чутки: там щось таке задумали... І заборона! Творці приголомшені. Станкович розповідав мені: «Коли нагадують про цю фолк-оперу, мені стає погано».
Після того почалися сірі будні. Дали зрозуміти, що ніяка фолк-опера не відбудеться. Потихеньку декорація була розібрана-понищена, художнє оформлення розмили. Художник Лисик не витримав, помер. Приголомшений Авдієвський із колегою на три дні заплив у плавні Дніпра, ловив рибу, не хотів повертатися у радянський світ, замкнувся, аби прийти до тями.
Зі Станковичем я тричі спеціально зустрічався: двічі у консерваторії і в Будинку звукозапису. Це сукупне інтерв’ю — одне з найбільших у книзі.
Вона, до речі, фундаментальна, обсяг — 500 сторінок. У ній фігурують знакові постаті національної і світової культури. Ще є цілий розділ: українська і зарубіжна преса про славетний хор за 50 років. Одна з рецензентів, кандидат мистецтвознавства Галина Степанченко написала, що це — енциклопедія Національного хору імені Верьовки, по ній тепер можуть захищати кандидатські і докторські дисертації, бо там багатющий матеріал (сім розділів, є де розгулятися).
— Які абсурди, парадокси, проблеми в українській культурі Вас найбільше дивують?
— Найбільший парадокс і навіть абсурд у тому, що й досі, на двадцять першому році видання «Української музичної газети», нею, окрім Національної музичної спілки, ніхто не опікується. А тим більше — держава. І це при тому, що на сьогодні в Україні маємо єдину спеціалізовану музичну газету!
Пам’ятаю, куди ми тільки не зверталися на початку 90-х з Анатолієм Тимофійовичем Авдієвським (з листами) щодо її фінансової підтримки, аби виходила щотижня, а не квартально: і в Адміністрацію Президента я ходив, і в Мінкультури — скрізь байдужість. Себто виходить так: ви її відновили, ви й опікуйтесь...
Далі. Наступний парадокс.
Вражає абсолютна байдужість переважної більшості державних телеканалів (в тому числі і Перший національний) до вкрай важливих мистецьких конкурсів, фестивалів, які проводить наша спілка. І не тільки наша.
Якщо, приміром, спілка заплатить за висвітлення творчого заходу певному телеканалу, тоді — будь ласка. А як ні, то й — ні.
Оце вам і є «державний підхід» до культури, на відміну від цивілізованих європейських країн: там і культуру шанують, і науку, й освіту, не кажучи вже про економіку, сільське господарство та соціальний захист громадян.
Лише один-єдиний телеканал «Культура» завжди відгукується на наші запрошення.
Є, правда, ще один приємний факт: всі три національних радіоканали теж висвітлюють проведення наших творчих заходів, особливо ж радіоканал духовного відродження «Культура».
Честь їм і хвала!
Є великі сподівання, що після трагічних випробувань ми станемо сильнішими й моральнішими, отже, заможнішими.

Володимир КОСКІН