Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Березень 28, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Лютий 2019 00:42

Петро Андрійчук: вірю у правду, закладену в пісню

Rate this item
(1 Vote)

Пет­ро Ан­дрій­чук — ху­дож­ній ке­рів­ник за­слу­же­но­го на­род­но­го ан­самб­лю піс­ні і тан­цю Ук­раї­ни «Дар­ни­чан­ка» Цен­тру ху­дож­ньої та тех­ніч­ної твор­чо­сті «Пе­черськ» і на­род­но­го ама­тор­сько­го хо­ру «Кня­жа воль­ни­ця» се­ла Бі­ло­го­род­ка Ки­єво-Свя­то­шин­сько­го райо­ну. Ро­дом із Бор­ще­ва, що на Тер­но­піль­щи­ні.
Про­фе­сор Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту куль­ту­ри і мис­тецтв. За­слу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри Ук­раї­ни, ка­ва­лер ор­де­на «За за­слу­ги» ІІІ сту­пе­ня. Не­що­дав­но на­го­род­же­ний ор­де­ном свя­то­го рів­но­апос­толь­но­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го ІІІ сту­пе­ня.

Особистість надзвичайно багатогранна: музикант (диригент, виконавець на баяні, аранжувальник, композитор), громадський діяч, публіцист, провідний фахівець у галузі українського народно-хорового мистецтва.
— Па­не Пет­ре, Ва­ше жит­тя — мов ка­лей­дос­коп: ре­пе­ти­ції, кон­цер­ти, лек­ції в уні­вер­си­те­ті, від­ря­джен­ня... Про­ко­мен­туй­те кіль­ка чер­го­вих по­дій, будь лас­ка.
 — Щойно повернувся з Кривого Рогу, де мав честь очолювати журі Фестивалю української пісні «Душі криниця». У переддень Соборності України «Дарничанка» взяла участь у презентації Рушника національної єдності у дзвіниці Успенського собору Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
 Зараз маю їхати на репетицію в Білогородку під Києвом — до хористів «Княжої вольниці». А завтра за навчальним графіком чекають студенти. Вже років вісімнадцять працюю над створенням енциклопедії українського хорового мистецтва — на цю роботу мене надихнув світлої пам’яті Анатолій Авдієвський.
 Колись натхненно розповідав йому, які ж цікаві в нас є люди й колективи, а Анатолій Тимофійович спрямував і благословив на цю роботу. Вже записав понад дві тисячі статей. Люблю цю справу і вірю, що неодмінно її завершу.
— Ви за­ко­ха­ні у му­зи­ку, піс­ню, Ук­раї­ну... Звід­ки це у Вас?
 — Від народження. Від Бога. Від батьків. Скільки себе пам’ятаю, батьки будувалися, важко працювали. Тато любив усе робити неквапом, розсудливо, якісно. Покладе, наприклад, кілька цеглин й заводить: «Цвіте терен...» А мама з кімнати, пораючись із баняками, підхоплює: «А цвіт опадає»... І вся оселя наповнюється піснею.
 Можна сказати, що батьки мої були прагматичні романтики. А взагалі я дослідив свій родовід із восьми поколінь. Про маму писали газети, журнали, є навіть книжка Валентини Штельмах «Два життя — дві долі».
 Там ідеться про двох ровесниць, які не знали одна одну, але долі в них схожі. Одну з них, сестру авторки, було запроторено до Освенцима, а друга, моя мама, за любов до України стала в’язнем Норільських таборів. Тато, за метрикою Олексій, а за паспортом Олександр — зі Скали-Подільської, батьківщини славетного співака Мирослава Скала-Старицького.
 Не лише з іменем, а й із прізвищем відбулися курйози: за якихось півстоліття з калейдоскопічною зміною в Західній Україні влад рід Андрейцівих спочатку переписали Андрейчуками, а невдовзі Андрійчуками. Тато був прекрасним шевцем, виготовляв пречудове взуття. До нього приїжджали й замовляли чоботи, черевики з багатьох сіл, навіть обласне керівництво. Батьки докладали всіх зусиль, аби мене виховати й вивчити.
— Ви лег­ко всту­пи­ли до му­зич­ної шко­ли?
 — Навпаки, спочатку мене не взяли, бо зовсім не мав слуху. А конкурс був шалений! І хоч здібностей не виявив, але музикою марив. Та одного разу трапився випадок — біля нашого двору зупинився чоловік і привітався: «Слава Ісусу Христу! Я — ваш новий сусіда, Іван Михайлович Павлюк».
 Батьки запросили його до хати, пригостили. Звернули увагу, що в нього якась дивна валіза, а він тут-таки дістав звідтам домру й почав грати. Іван Михайлович виявився вчителем музики. Вже у вересні, коли розпочалося навчання, йому потрібно було набрати клас, й мене прийняли до музичної школи.
 Я був щасливий! А ще через два роки захопився грою на баяні. Із задоволенням відвідував уроки Івана Михайловича Кучера.
 Ось тільки із сольфеджіо були проблеми. Три роки ходжу до музичної школи — й «нічого не чую»! Пощастило на товариша, в якого я постійно списував музичні диктанти. То був син дяка Степан Дем’янишин — з абсолютним (тобто ідеальним) слухом.
 Настав день, коли наш педагог раптом заявив, що хоче перевірити, чого нас навчив. Пообіцяв оцінок не ставити. Степан здає першим, я — за ним. Учитель наголошує: «Прошу не списувати!» Для певності навіть пересадив мене.
 Однак усі мої самостійні відповіді виявилися правильними. Вчитель на радощах вибіг у коридор і закричав, що в мене абсолютний слух прорізався. Відтоді я всім батькам і педагогам раджу ніколи не ставити хрест на дитині. Талант може розкритися будь-коли!
— Тож до здійс­нен­ня мрії Ви йшли «як по но­тах»?
 — Так, успішно закінчивши музичну школу по класу домри й баяна, вступив до Тернопільського музичного училища. Вчився несамовито, бо остаточно зрозумів, що музика — моє покликання і майбутнє. Не пропускав жодного концерту, спектаклю, виставки.
 Прийшов час вступати в консерваторію. Батьки дали чималу суму — 120 карбованців, але я мав гріх — постійно купував музичну, художню й наукову літературу, грамплатівки із записами класичної музики. Тому назбиралося чимало боргів і половину із цієї суми я повернув своїм кредиторам.
 А тих 60 карбованців, що залишились, аж ніяк не вистачало на тривалу вступну епопею у Києві. Тому між екзаменами довелося підробляти у масовці на зйомках, що проходили на Центральному стадіоні. У Київській консерваторії пощастило на педагогів. Насамперед завдячую своїм наставникам, професорам Миколі Івановичу Різолю та Івану Адамовичу Яшкевичу. Блискучу школу диригування пройшов у Миколи Івановича Гозулова.
— Ви до­сить час­то очо­лю­єте жу­рі різ­них фес­ти­ва­лів, кон­кур­сів...
 — Так, мене запрошують, знають, що я вимагаю принципового й справедливого оцінювання. Багато колективів й артистів-аматорів, дізнавшись, що я буду в журі, погоджуються взяти участь у мистецькому заході.
 Один із найпрестижніших — Всеукраїнський фестиваль-конкурс колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького. Його завжди очолював Анатолій Авдієвський. Цього року фестиваль відбудеться у жовтні в Українському домі.
 Прекрасний Всеукраїнський фестиваль народної творчості «Червона калина» відбувається у Кривому Розі. Це — унікальне місто, де й керівники, й містяни підтримують українську музично-пісенну культуру, дбають про талановитих виконавців.
 Цікаві мистецькі заходи маємо й під Києвом — у Бучі, Ворзелі — Всеукраїнський фольклорно-етнографічний фестиваль «Золоті ключі» імені Василя Верховинця, Фестиваль духовної музики «Введенські піснеспіви» та конкурс аматорської творчості «Пісенні візерунки».
 Не можу не згадати Фестиваль-конкурс стрілецької пісні «Красне поле», який відбувається у Хусті на Закарпатті. Це саме там, де Карпатська Україна була проголошена незалежною державою. Отже, фестивальний рух є, українська пісня лунає. А колективи творять чудеса. Нам є чим пишатися.
— Як «Дар­ни­чан­ка» увій­шла у Ва­ше жит­тя?
 — Під час навчання на другому курсі консерваторії ми зі студентами організували ансамбль народної музики. Попросили професора Миколу Івановича Гозулова бути нашим консультантом. Одного разу він зустрів Григорія Васильовича Кулябу, який очолював «Дарничанку».
 Григорій Куляба поділився з колегою: «Мені потрібний ансамбль народних інструментів». Тож і почав там підробляти. Спочатку як учасник інструментального ансамблю, згодом — концертмейстер хорової групи. А вже коли закінчував консерваторію, мене запросили до цього ансамблю як молодого спеціаліста.
 До речі, навіть відвойовували, бо за розподілом мене чекали або філармонія в Рівному, або педуніверситет у Ніжині. Ось так і влився в «Дарничанку» й невдовзі закохався в цей хор, а через десять років очолив його.
— «Дар­ни­чан­ка» й да­лі по­до­ро­жує Ук­раї­ною, гас­тро­лює за кор­до­ном?
 — Так. «Дарничанку» вирізняють з-поміж інших колективів, приймають із захопленням. Понад 20 країн гідно оцінили наше мистецтво. Ми завжди намагаємося добиватися глибокого проникнення у зміст виконуваного твору, приділяємо багато уваги нюансуванню, динаміці, дикції, звуковеденню.
 Та найдорожче в колективі — це люди. Вони дивовижні! Не можуть не співати. Витримують виснажливі репетиції. У своїй роботі я керуюся принципом: аматорської творчості не існує, всі й усе мають робити фахово. Тож якість у нас — передусім, співати маємо професійно.
 Й це ж ідеться про вчителів, медиків, будівельників, юристів! Більше того, я вимагаю, щоб хористи не просто співали, а робили це з насолодою, із задоволенням — тоді й буде результат! Добираємо співаків за трьома критеріями: музичні здібності, перспективний вік, людські риси.
 Є у нашому колективі учасниця, яка співає з 1972 року, коли керівником був славетний Анатолій Максимович Пашкевич. Це наша староста Катерина Суліма. Її щороку колектив обирає старостою.
 У репертуарі в нас понад 100 пісень. Намагаємось уникати дублювання репертуару інших колективів. Дбаємо і про неповторність костюмів.
— Чи мо­же­те при­га­да­ти якісь ці­ка­ві чи кур­йоз­ні ви­пад­ки під час гас­тро­лей?
 — Крім кращих столичних сцен, виступати доводилось і в маленьких клубах, і на майданах, і в полях... Траплялися такі клуби, з яких почергово вибігали на вулицю погрітися.
 А на Кіровоградщині, у Вільшанському районі, якось закінчили концерт о першій годині ночі, аж раптом завідувач ферми каже: «Наші доярки не змогли вас послухати, вони засмучені, чи не могли б заспівати для них зранку? Зміна починається о четвертій». Пів на п’яту ми вже співали на повну силу.
 У Василівці, що на Запоріжжі, у часи безгрошів’я одна пані слухала, як ми розспівувались, а потім швиденько побігла додому й виміняла яйця на квіти і після концерту вручила нам.
Пригадую ветерана на милицях, який зронив крізь сльози: «Де ж ти, «Дарничанко», раніше була, коли нас, ветеранів, було понад 80, а тепер лишилося троє...»
 Українці — дивовижні люди. Вони на знак подяки виносять на сцену яблука, горішки, насіння — все, чим багаті.
 — Па­не Пет­ре, за­вдя­ки пе­да­го­гіч­ній пра­ці Ви має­те пре­крас­ну мож­ли­вість йти в но­гу з ча­сом. Які во­ни, сьо­го­дні­шні сту­ден­ти?
 — Чудові. Усі вони різні — як і має бути. До кожного студента треба шукати індивідуальний підхід. Епоха інша, ментальність інша, це — діти, які не уявляють себе без мобільного зв’язку. Вчити їх, послуговуючись тими ж методами, за якими навчали нас, — неможливо.
 Я намагаюся знаходити спільну мову зі своїми студентами, допомагаю їм працевлаштуватися за фахом. І що дуже приємно, після закінчення університету вони не поривають зі мною зв’язку.
— У що ві­ри­те сьо­го­дні?
 — У Бога, добро, порядність, талант, в Україну і її людей. У правду, яка закладена в пісню.

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».