Не­що­дав­но у Па­ри­жі Вік­то­рія за­кін­чи­ла запис аль­бо­му, до яко­го увій­шли най­ві­до­мі­ші піс­ні Едіт Пі­аф. В ду­еті з Шар­лем Дю­мо­ном Вік­то­рія запи­са­ла Les amants і піс­ню, яку не встиг­ла за­спі­ва­ти Пі­аф, — Je m’en remets a toi.
Сьо­го­дні гра­фік Вік­то­рії Ва­са­ла­тій пе­ре­на­си­че­ний. Во­на ін­тен­сив­но ви­вчає фран­цузь­ку мо­ву, го­тує­ть­ся до ту­ру Notre Dame de Paris, учас­ни­цею яко­го вже є чет­вер­тий рік по­спіль у ро­лі Fleur de Lis.
На­вес­ні в На­ціо­наль­но­му ака­де­міч­но­му дра­ма­тич­но­му те­ат­рі ім. І. Фран­ка пла­нує­ть­ся прем’­єра мю­зик­лу «Мар­сель і Пі­аф» — це про­дов­жен­ня іс­то­рії Пі­аф, де зву­ча­ти­муть най­ві­до­мі­ші піс­ні Едіт Пі­аф ори­гі­наль­ною мо­вою (фран­цузь­кою).
Ав­тор п’єси — Юрій Риб­чин­ський, в ос­но­ву сю­же­ту по­клав пе­рі­од ко­хан­ня та при­страс­ті між чем­піо­ном сві­ту з бок­су Мар­се­лем Сер­да­ном та Пі­аф. Це най­дра­ма­тич­ні­ший пе­рі­од жит­тя Пі­аф і пік її соль­ної кар’­єри. Ре­жи­се­ром-по­ста­но­вни­ком при­зна­че­но Дмит­ра Че­ре­пю­ка, ак­тор­ський склад обі­цяє бу­ти зір­ко­вим. У го­лов­ній ро­лі — Вік­то­рія Ва­са­ла­тій.
І, звіс­но ж, під­го­тов­ка до ве­ли­ко­го кон­цер­ту в Bobino в Па­ри­жі у су­про­во­ді сим­фо­ніч­но­го ор­кес­тру за учас­тю Шар­ля Дю­мо­на. І все це— цієї вес­ни.

— Вік­то­ріє, у Вас та­ке ці­ка­ве пріз­ви­ще. Що зна­єте про іс­то­рію сво­го ро­ду? Звід­ки бе­ре по­ча­ток Вік­то­рія Ва­са­ла­тій? Час­ті­ше в афі­шах чи­та­ємо Ва­са­ла­ті.
— Початок, звісно, від тата і мами. А загалом моє життя наповнене якимись містичними моментами і просто цікавими подіями. Віднедавна почала трохи записувати, щоб не забути деталі.
Я народилася в селі Студена на Вінниччині на кордоні з Молдовою (зараз це Придністров’я). Нас розділяє поле, яке в дитинстві можна було перейти і збирати в лісі ягоди, гриби. Багато жителів нашого села розмовляють мішаною мовою. Моя бабуся та й батьки — вчителі, розмовляли українською і нам із сестрою прищеплювали любов до рідної мови.
Прізвище Васалатій — батькове. Дехто стверджує, що це — грецьке прізвище, інші кажуть, що — молдавське. Думаю, скоріше молдавське, бо подібних прізвищ у тому регіоні багато. Власне, там це прізвище на п’ятому місці за популярністю. Ну а тут — це рідкість. Тому й залишилась у паспорті Васалатій.
А ось коли виступаю, тобто у сценічному імені, останню літеру «й» прибрала для кращого звучання. До речі, це прекрасна ідея з родовим деревом — писати історію свого роду. Це — надбання родини. Але це вже інша історія.
— А як по­ча­ло­ся Ва­ше зна­йом­ство з му­зи­кою?
— Все дуже просто. Богу дякувати, в селі була музична школа. Бабуся на день народження подарувала фортепіано «Україна» — таке красиве чорне, різьблене. Натяк був зрозумілим — треба йти вчитися до музичної школи. Спочатку це була глибока пристрасть. Згодом почало набридати, особливо сольфеджіо. Мені подобалося підбирати музику, щось придумувати.
Пощастило на вчительку. Наталія Донатівна (по класу фортепіано) уважно вислуховувала всі мої композиторські починання, навіть вихваляла мене. Так я навчилася трохи хитрувати. Замість того щоб учити ноти й те, що задали, я швиденько показувала їй те, що придумала.
Я грала, а вона слухала. Я вдячна їй, що не знищила в мені ту нотку, а, навпаки, щось у мені помітила. Паралельно батьки віддали мене до заочних художніх курсів. Я вивчала рекламу, дизайн. Одночасно закінчила музичну школу й художні курси.
— Отож Ви мог­ли ста­ти вчи­тель­кою іс­то­рії й про­дов­жи­ти пе­да­го­гіч­ну гіл­ку ро­ду. Але ж по­їха­ли на кон­курс і змі­ни­ли свою до­лю?
— Так, конкурс імені Володимира Івасюка вирішив моє подальше творче життя. Замість того щоб їхати вступати на історичний факультет до Вінницького педагогічного університету, я поїхала на ювілейний конкурс імені Володимира Івасюка, який проводив Микола Мозговий (світла йому пам’ять).
Це було в 1999 році. Конкурс проводили не в Чернівцях, а в Києві. Цей конкурс відкрив мені дорогу в столицю. Після виступу на сцені Палацу «Україна» ректор Михайло Поплавський запропонував безкоштовно вчитися в Київському національному університеті культури та мистецтв, про це він сповістив у прямому ефірі СТБ.
Звістка стала шоком для всіх, хто мене знав, особливо для батьків. У журі сиділи: Микола Мозговий, Михайло Поплавський і Юрій Рибчинський. Усі для мене — знакові особистості. Я виконувала пісні Володимира Івасюка «Відлуння твоїх кроків», «Лиш раз цвіте любов» і авторську «За тобою». Остання написана у співавторстві з батьком на мою музику.
Юрій Рибчинський саме тоді сказав, що мій голос схожий на Піаф. Але, на жаль, я не знала, хто така Піаф. Він дав мені свою візитку і сказав: «Зателефонуй мені і я розповім тобі, хто така Піаф, і ми разом напишемо про неї пісню». То була найкраща нагорода для мене.
Юрій Рибчинський став моїм учителем, наставником, творчим ангелом мого життя. Щоправда, я довго ходила з тією візитівкою і не наважувалася подзвонити. Мобільного тоді у мене ще не було, а до телефону-автомата в гуртожитку треба було вистояти чергу. А коли підходила, набирала номер, вішала трубку і йшла геть. Не вистачало сил і мужності: що я йому скажу, хто я така? А раптом уже забув моє ім’я?
— Ви бу­ла та­ка со­ром’­яз­ли­ва?
— Скоріше скромна. Я приїхала до Києва сама. Батьки купили квиток, дали якісь копійки, щоб доїхала до гуртожитку. Я майже добу просиділа в приймальній Михайла Поплавського, щоб узяти направлення на поселення в гуртожиток... Мені соромно було сказати, що я — саме та переможниця.
До поважного ректора заходили поважні персони. І все ж моя черга дійшла майже опівночі! Ректор був здивований, але всі питання вирішили за кілька хвилин.
— І все ж Юрію Риб­чин­сько­му Ви до­дзво­ни­ли­ся?
— Так, пам’ятаю майже дослівно: «Записуй адресу, приїжджай хоч зараз!» Згадую, як елегантно приймала його дружина Олександра Іванівна — пригощала смачною рибною юшкою. А ще вона вразила мене своєю витонченою поведінкою, чим дуже нагадувала мою маму.
Саме там я почула вперше пісні Едіт Піаф і саме тоді Юрій Рибчинський подарував мені книгу Симони Берто про Едіт Піаф. Відтоді почалося знайомство з цією видатною французькою співачкою.
Юрій Рибчинський повірив у мій композиторський талант, помітив акторські здібності і тому перша пісня про Піаф, яка має назву «Все буде так!», вийшла схожою на маленьку виставу, справжню драматичну історію, яку я не тільки співала, а й проживала акторськи.
— Вам не до­рі­ка­ють, що Ви не ак­тор­ка, а гра­єте на та­кій про­від­ній сце­ні?
— Звісно, як тільки я прийшла до театру, відчувалася недовіра, сумніви і очікування, що от-от провалюся, здамся, не справлюсь... Та той час минув. За 10 років роботи на сцені нашого театру мені б мали уже видати два дипломи. Бо майстерність — це любов до професії у союзі з наполегливою працею, і це не порівняти з теорією, яка домінує у вишах.
А ще тихо радію з того, що свого часу в мене повірив, світлої пам’яті, Богдан Ступка. До речі, був такий випадок, коли навчалася на другому курсі, акторський талант у мені помітив Лесь Танюк і запропонував перейти до нього на акторський факультет.
Я навіть написала була заяву. Та коли зайшла з нею до Михайла Поплавського, той справедливо мене присоромив, що, мовляв, на всю країну оголосив, що запросив на безплатне навчання, а я тут перебираю...
Вирішила залишити все так, як є. Доля — найкращий цензор. Усе стало на свої місця.
— На ство­рен­ня мю­зик­лу Вас на­дих­нув Па­риж?
— Після того як була написана перша пісня, присвячена Едіт Піаф, виникла ідея створити мюзикл. Я вже про неї начиталася, наслухалася пісень і мене вражала її доля і її енергія, що через пісню пронизувала наскрізь.
Французької мови я не знала, в школі вивчала англійську, але, маючи гарний слух, я добре імпровізувала а-ля французькою. Так я зазвичай створюю музику до пісень — імпровізую голосом і записую на диктофон.
Коли Юрій Рибчинський почув, відправив своєму другу в Париж. Француз відповів, що звучить справді по-французьки. Ця рецензія надихнула.
Трохи пізніше Юрія Рибчинського з родиною запросили до Парижа. У ту поїздку він узяв і мене. І вже Париж продовжив відкривати для мене Піаф: ось вулиця, де співала Піаф, а це — музей, а тут вона жила, а тут похована.
— І став­ся мо­мент, який за­ста­вив Вас по­ві­ри­ти у влас­ні си­ли, на­пи­са­ти мю­зикл?
— Так, поштовхом став один момент на кладовищі Пер-Лашез у Парижі, де похована Піаф. Погода була сонячна, жодної хмаринки. В момент, коли ми із сім’єю Рибчинських зупинилися, щоб покласти квіти, небо враз розплакалося зливою. Сльози неба прозвучали благословенням! Тієї ж миті я відчула, що мюзикл з’явиться обов’язково! Однієї пісні недостатньо, потрібна велика форма.
— Мю­зикл Ви на­пи­са­ли. Ви­ста­ва «Едіт Пі­аф. Жит­тя в кре­дит» де­сять ро­ків успіш­но, з ан­шла­га­ми, йде на сце­ні На­ціо­наль­но­го ака­де­міч­но­го дра­ма­тич­но­го те­ат­ру ім. І. Фран­ка. Ми­ну­ло­го, 2018-го, Ви зно­ву від­від­али Па­риж. Яка ме­та цієї по­їзд­ки?
— Від самісінької прем’єри я постійно перед виходом на сцену за кулісами прошу у Господа і Піаф благословення. Хочу бути достойною. Хочу, щоб вона допомагала мені.
А ще пам’ятаю, як сказала собі: «Треба поїхати до Парижа й подякувати Едіт!» І жила з цією думкою. І ось Париж мене покликав знову, вже у 2018-му.
Зійшовши з трапа літака, я одразу поїхала на кладовище до Піаф. А сталося так, що на одному з показів вистави в Театрі ім. І. Франка були присутні французи. Їх вразило Non, je ne regretted rien, яке я виконала у фіналі вистави. Знявши на телефон цей уривок вистави, вони надіслали його Шарлю Дюмону в Париж.
Шарль Дюмон — співак, композитор, якому цього року виповнюється 90! Це саме він написав для Едіт Піаф більше 30 пісень, серед яких найвідоміші хіти Non, je ne regrette rien, Mon Dieu і Les amants. Їхня співпраця тривала до самої смерті співачки.
Сьогодні Шарль Дюмон дуже відомий у Франції і досі активно гастролює з концертами. Зараз іде підготовка до великого концерту в Парижі у супроводі симфонічного оркестру за участю Шарля Дюмона. І все це — цієї весни.
— Ви від­кри­ли укра­їн­цям Пі­аф, а те­пер фран­цу­зам від­кри­ва­єте та­лан­ти Ук­раї­ни...
— Коли я в Парижі — хочеться до Києва. Коли в Києві — мрію про Париж. Хочу, щоб Україна пишалася мною, а Франція через моє ім’я, образ — відкрила для себе Україну.
Завдячую тим, хто поряд, хто розуміє й підтримує. У найвідповідальніші моменти звертаюся до Всевишнього. Коли бракує часу прочитати «Отче наш», звертаюся коротко: «Я Тебе люблю!» Я вірю, що любов — це Бог. Навіть зараз, коли йде війна, якщо в людей додасться в душі любові до ближнього, до країни, до людини, до дитини... Ми переможемо. Вірю, ці короткі три слова завжди почуті й віддаються.
— Вік­то­ріє, спос­те­рі­га­ючи за Ва­шою твор­чою ді­яль­ніс­тю, все ви­дає­ть­ся та­ким лег­ким. Але ж це не зов­сім так?
— Моє життя, як і у Піаф, — життя в кредит. Сподіваюся, що зміни відбудуться на краще і я зможу сказати, що моє життя вже не в кредит, а моє цілком. Та я не виняток, багато людей мріють про краще життя.
Я — щаслива людина, у мене є улюблена справа, театр, діти. Постійна робота тримає у тонусі. Вірю, що одного разу прийде справжнє визнання і я отримаю якусь фантастичну винагороду.
Я готова ділитися своїми життєвими історіями через пісню, через слово, через відчуття, що й роблю на своїх творчих вечорах. Приходьте.

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ
Фо­то з ар­хі­ву Вік­то­рії Ва­са­ла­тій