Рідний дядько Володимира Савельєва був махновцем, батька засуджено радянським судом до розстрілу, але сам він вважає, що на його характер більше вплинули не «бунтарські» гени, а приналежність до особливої одеської вільнолюбної «національності».
Останні роки Савельєв зайнятий, як він каже, «проектом життя» — історичним фільмом «Лицар Дикого поля» — про долю першого політв’язня Петра Калнишевского, якого цариця Катерина у 85літньому віці замурувала в катівнях Соловецького монастиря. А ще — працює над чотирисерійним телефільмом «Біля краю безодні», що присвячений унікальному акту у світовій практиці — відмові України від ядерної зброї в ім’я миру й людського спокою.
Володимир Савельєв розповідає про роль історичних фільмів для сучасної України, про свій погляд на Калнишевського, Махна й Путіна...
— Во­ло­ди­ми­ре Олек­сі­йо­ви­чу, вплив ро­сій­ських се­рі­алів, у то­му чис­лі іс­то­рич­них, не тіль­ки на ро­сій­ську, а й на ук­ра­їн­ську ауди­то­рію, оче­вид­ний. На ваш по­гляд, це «по­біч­на дія» мис­тец­тва чи ці­ле­спря­мо­ва­на по­лі­ти­ка?
— Національна ідея країни не може існувати, якщо її не підтримує кінематограф, причому саме державний. От чому в смертельній сутичці з Гусинським зловісний Путін не дав «прихватизувати» головну студію країни «Мосфильм» і розтягти її по шматках, як це намагаються зробити з нашою кіностудією імені Олександра Довженка дотепер. Нинішнє керівництво студії постійно озвучує ідею зняття з неї статусу національної твердині й перетворення на комерційну кінофабрику, яка не матиме нічого спільного з державою. Це відразу відкриє шлях до її приватизації та розпродажу. Хто тоді дбатиме про національні надбання українців? Комерційна студія? У неї є тільки одне завдання — якнайбільше заробити. А в українському варіанті — якнайбільше «зрубати бабла».
Що зараз являють собою приватні студії? Стіл, стілець, телефон, рахунок у банку і готовність зробити відкат 30—50%. Їм із бюджету виділяють мільйон гривень, за які вони знімають такий непотріб, як, приміром, «Посібник для мудаків», «Лайно» або «Україна, гуд бай»... Ну де ще у світі з такою хтивістю обпльовують свою країну за державні гроші?
— У яко­му ста­ні в Ук­раї­ні пе­ре­бу­ває та­кий жанр, як се­рі­али?
— В анабіозному! Тому що попереднє керівництво Держкіно спрямувало все кіновиробництво серіалів у русло повного поглинання Росією. При цьому наші продюсери, а іноді й великі режисери, дозволяють собі очолювати виробництво російських серіалів в Україні (Криштофович і його продюсер Балаян), а росіяни преспокійно відмивають у нашій країні гроші.
— Від­ми­ва­ли?
— Чому? Відмивають і тепер.
— Що за­ва­жає зні­ма­ти ук­ра­їн­ські іс­то­рич­ні се­рі­али? Не­має ро­зу­мін­ня важ­ли­во­сті цьо­го чи гро­шей, ба­жан­ня?
— Усе назване разом! А особливо тупість, черствість і корупційність, причому дика! Я з цим зіткнувся, коли головою Державної агенції України з питань кіно була «впроваджена» Катерина Копилова. Вона відразу ж позапланово виділила 13,5 млн гривень на російський, до того ж давно закінчений фільм «У суботу», хоча я мав право на першочергове фінансування мого запущеного у 2007 році фільму «Лицар Дикого поля» і припиненого у зв’язку з міжнародною фінансовою кризою. Факт прямого розкрадання 10 млн гривень бюджетних грошей з моєї подачі встановила Рахункова палата України й Держфінінспекція.
Тоді Копилова уникла кримінальної відповідальності, а мені, щоб помститися, під різними приводами взагалі відмовила від фінансування. Я оскаржив її дії в суді й виграв справу, але голова Держкіно «не встигла» виконати рішення суду, тому що влада Януковича була зметена революційними подіями.
Але упевнений, що мій випадок — не єдиний. Ті, котрі не носили відкати або норовисто пручалися прямій корупції, точнісінько так само відсторонювалися від «державної годівниці», а інші «згідливі й лихі продюсери» активно співпрацювали в розкраданні бюджету.
— По­го­во­рі­мо про фільм про Пет­ра Кал­ни­шев­сько­го.
— Це був справжній Прометей, посланий Богом українській нації. На превеликий жаль, правда про його славні діяння була схована від широкої громадськості у російських архівах, його життя було засекречене. Я, на свій сором, теж долучився до дивної історії його життя випадково.
Років з одинадцять тому один канадець українського походження, якому припала до душі моя картина «Изгой», запропонував мені зняти документальний фільм про Петра Калнишевського й пообіцяв дати на це 150 тисяч доларів. Я посоромився зізнатися, що майже нічого не знаю про цього героя, а сам поквапився пірнути в бібліотеки. І обімлів, коли по джерелах Скальковського, ВасленкоПолонського, Яворницького, Надхіна і Кулиняка склав по крупицях біографію останнього отамана запорожців і зрозумів, що зробив цей козак в історії українського народу!
Я довго не міг збагнути, чому Катерина II кинула до Соловецької ями 85літнього кошового Запорозької Січі, одного з головних організаторів розгрому не тільки татарських орд, а й турецьких фортець, якому вона ж за видатні подвиги надала звання генераллейтенанта царської армії і вручила золоту медаль на стрічці Андрія Первозванного.
Через місяці роботи над сценарієм я не відразу здогадався, з якою метою отаман Запорозької Січі випросив найвищого дозволу в російської імператриці на, здавалося б, безневинну справу — сіяти в Дикому полі жито, під приводом зменшення витрат царської скарбниці на утримання запорожців — «захисників рубежів імперії». Одержавши царський дозвіл, Калнишевський за 10 років, коли Катерина II займалася наведенням порядків у Польщі й усередині імперії, зумів таємно переселити на степові землі Дикого поля — а це була величезна територія від Умані до Чорного моря й від Приазов’я до Південного Бугу — українських, російських, волоських селян і козаків.
Йому вдалося переселити понад 150 тисяч хліборобів і заснувати 5501 хутір, а точніше хліборобськовійськове господарство — фортецю українського селянина. І коли Катерина поцікавилася в Потьомкіна, чому Калнишевський не просить грошей зі скарбниці на хлібне утримання Січі (раніше запорожцям привозили борошно й зерно з Росії), виявилося, що він сам уже давно продає зерно, борошно, шкіри та інше в Європу: Польщу, Валахію й навіть Францію!
— Ре­ак­ція ца­ри­ці?
— Катерина зрозуміла, що отаман запорожців проти її волі створив незалежну в економічному й військовому сенсі область, тим самим виконавши вікову мрію українців.
«Вони з моїх рук повинні хліб одержувати. Інакше навіщо їм я, цариця Росії?!» — вичитувала вона свого коханця Потьомкіна, який проморгав свавілля запорожця.
І вона ув’язнила Калнишевського в Соловецькій ямі, та такій, де він не міг навіть випрямитися на весь зріст, під цілодобовою охороною з чотирьох солдатів, без права розмовляти будь з ким. Йому лише дозволялося тричі на рік під посиленою охороною відвідувати церкву — на Різдво, Великдень і Преображення.
Про те, яку небезпеку його дії мали для імперії, можна судити з маніфесту Катерини II 1775 року: «Заводя собственное хлебопашество, расторгал он тем самым основание зависимости их от престола нашего и помышлял составить посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением...» Іншими словами — звершив без дозволу згори європейський вибір для українців! 250 років тому!
І коли Олександр I зійшов на престол та згодом прибув на Соловки, йому, як свідчить міфологія, доповіли, що Калнишевський не в змозі вийти до нього з камери через глибоку старість. І тоді молодий цар сам спустився до нього в підземелля — у пітьму, у сморід, у володіння пацюків.
«Ви прощені!» — сказав цар, прикриваючи ніс батистовою хустинкою. «Дякую, але я завинив тільки перед Господом Богом», — відповів йому отаман. «Розумію. Тоді я повідомляю, що відтепер ви вільні». — «А от вільним, Ваша Величносте, я був усе життя», — відповів останній кошовий Запорозької Січі.
Він помер на Соловках у ямі на 113 році життя, так і не підписавши прохання про помилування... Ви можете собі уявити духовну міць і масштаб гідності цієї людини?!
— Що для Вас бу­ло важ­ли­ві­ше: зня­ти ху­дож­ній фільм чи се­рі­ал?
— В ідеалі важливо було зняти перше і друге. Художній ігровий фільм «Лицар Дикого поля» планувався двосерійним, а серіал мав розповісти не тільки про Калнишевського, а й про таких видатних особистостей, як Орлики, Мазепа, Кость Гордієнко, які супроводжували на життєвому шляху Калнишевського в ті часи.
Прожите Калнишевським сторіччя я спробував в образній стислій формі викласти у 24 серіях за назвою «Лицар Дикого поля»: останнє сторіччя Запорозької Січі, ухвалення першої у світі Конституції, участь Орлика й Калнишевського у створенні європейської коаліції із захисту незалежності молодої Української держави, про дружбу з вільнодумцем Вольтером, аудієнцію у короля Франції Людовика ХIV, унікальну місію сходження на трон Польщі Лещинського, про розбіжність з екстремізмом бунтаря Гонти та багато іншого...
А у двосерійному фільмі все має бути зосереджено на особистості Калнишевського, тому що, дай Боже, у двох серіях розкрити хоч кілька мотивів його вчинків. Адже, наприклад, мало хто знає, що він навчався в університеті у Швейцарії, був знайомий з Вольтером, мав галантні манери й видатний управлінський талант.
— Ви го­во­ри­ли, що фільм був за­пу­ще­ний у ви­роб­ниц­тво. Що встиг­ли зро­би­ти?
— Незважаючи на кризу та відсутність будьякого фінансування, ми зняли за внутрішні обігові кошти, рятуючи вже побудовані дорогі декорації й пошиті костюми, 21 хвилину фільму. Я подав відзнятий матеріал до Держкіно, одержав позитивні відгуки, а далі все зупинилося — криза, потім Копилова, потім уся аморальна вакханалія довкола українського кіно, яка триває й донині. Чомусь дофінансовують такі «важливі» для ідеологічної життєдіяльності нашої країни фільми, як «Моя бабуся Фані Каплан» і подібні опуси.
Я не шанувальник радикального націоналізму, я поборник здорового патріотизму, пропаганда якого особливо важлива в умовах тотальної московської інформаційної навали. Ніяк не можу зрозуміти: чи існує хоч якась державна політика української протидії цьому наступу? Бо, програвши інформаційну війну, ми програємо й війну політичну, особливо якщо будемо, як вигукував Мазепа, «самі себе завойовувати», вирішуючи покумівськи державні проблеми.
— Ві­до­мо, що до то­го, як «за­не­ду­жа­ти» Кал­ни­шев­ським, Ви за­хоп­лю­ва­ли­ся ще од­нією яс­кра­вою осо­бис­ті­стю — Мах­ном. Це за­хоп­лен­ня не ми­ну­ло?
— Справді, років двадцять тому я написав про нього кіноповість «Анархіст» і мріяв зняти фільм, але в Держкіно тоді теж «не знайшлося» на цього героя грошей. Як відповів мені заступник голови Ради Міністрів: «Він боровся проти держави, а держава має давати на це гроші?»
Річ у тім, що в нас, на мій погляд, дуже поверхово трактують анархізм, а також вчинки й мотивацію самого Махна. Він був таким же простим і наївним, як і ми, але його геніальність полягала в тому, що «батько» вирішив реально захищати своїх людей, особливо селян, від будьякого зазіхання на їхню працю. Принцип його був дуже простий: «Хто доторкнеться до результату праці селянина — уб’ю!» Можете уявити, щоб нині хтось так само завзято захищав працю наших обезкровлених поборами селян?
Може, тому сьогодні й на фільм про діяння Нестора Івановича бракує грошей у державній скарбниці?
Я дуже люблю цього героя, але нині вся моя любов віддана Калнишевському.
— Ви ба­чи­те пев­ні па­ра­ле­лі з мах­нов­щи­ною в на­шо­му сьо­го­ден­ні?
— Я б не називав махновщиною прагнення людей бути вільними й не дозволяти нікому — ні Януковичу, ні Ахметову, ні Яценюку — вирішувати за них, як їм жити.
В українців, на відміну від росіян, є «ген» вільності й демократії. А Росія абсолютно не європейська країна. Росіяни не можуть бути демократами клінічно! Скоро 500 років, як Романови й нинішні царьки правлять цим народом, маючи під рукою мільйонну армію опричників — одноосібно й безальтернативно! Путін не тому править Росією безроздільно, що він якийсь особливий, а тому, що в росіян зовсім інша генетика, зовсім інша ідеологія.
— Чи бу­ло для Вас не­спо­ді­ван­кою став­лен­ня ро­сій­ської ін­те­лі­ген­ції до по­дій в Ук­раї­ні?
— Чесно кажучи, так. Я не міг собі уявити, що, наприклад, Олег Табаков, якому я з повагою тиснув руку, займатиме таку не моральну позицію! Я й Микиті Михалкову написав, що йому як дворянинові, на чому він завжди акцентує увагу, має бути соромно за його висловлювання про українців і Україну! Я не подам йому руки, але й не перестану захоплюватися його фільмами.
— Як Ви, на­род­ний ар­тист Аб­ха­зії, сприй­ня­ли оку­па­цію її те­ри­то­рії Ро­сією?
— Я цього не приймаю і вважаю це великою бідою абхазького народу. Тепер в Абхазії не буваю, хоча там я справді народний артист — мене там знали всі! Після фільму «Білий башлик» — романтичної драми про перших героїв абхазького народу. Якщо я з’являвся в якомусь селі, жителі негайно кидали свої справи, різали теля або баранчика, і 100–150 людей бенкетували стільки, скільки я там мав задоволення перебувати. Але після всього того, що трапилося, мені неприємно туди приїжджати, тепер уже в чужу країну, в якій виконавця головної ролі Томаса Какаскіра, захисника Абхазької незалежності, роздавили гусениці російського танка...
А по відношенню до України Путін зробив те, що не зміг зробити ні Петро I, ні Катерина II, ні всі російські государі — він протиставив наші народи, які вже ніколи не повернуться в демагогічне лоно «братніх» відносин.
Найстрашніше, що він «брязкає» атомною бомбою. А що це може означати, я намагаюся відповісти у своєму новому фільмі «Біля краю безодні».
— Про що цей за­дум?
— Про те, як людство розщепило атом і створило атомну бомбу. Про те, як миролюбний народ України, володіючи третім у світі потенціалом ядерної зброї, показав приклад реального прагнення до миру, відмовився від володіння такою страшною силою і запропонував перетворити атомну військову міць не в погрозу миру, життю на планеті Земля, а в джерело нескінченної енергії мирного розвитку людства.
Чи не це — мир і волю, свободу і незалежність, заможне щасливе життя — відстоювали борець і хлібороб Калнишевський, воїн і захисник селян Махно, герої Небесної сотні?
Володимир КОСКІН