Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Червень 14, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 12 Лютий 2016 11:32

Анатолій Жикол: із кожним днем далеке ближче

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — пись­мен­ник Ана­то­лій Жи­кол є на­про­чуд гли­бо­ким і ці­ка­вим по­етом, кри­ти­ком і про­за­їком. Та­ке вже не так час­то й трап­ляє­ть­ся (або те, або се), адже тре­ба ма­ти чут­тє­во-ро­ман­тич­ну ду­шу і ана­лі­тич­но-ен­цик­ло­пе­дич­ний ро­зум.

Як точно анотована його книжка «Повернення землі»: «Трагічні сторінки нашої історії, яку за дефініцією Володимира Винниченка, не можна читати без брому, болючі проблеми сьогодення, філософське заглиблення у неповторну людську сутність, парадоксальне мислення, — все це своєрідно, метафорично й експресивно трансформується у творах Анатолія Жикола в отой священний «вогонь» в одежі слова», який називається поезією».

Проте це стосується і прози Анатолія Васильовича. Які характерні назви: «Ліки від манкурства і снобізму», «В обіймах пам’яті й молитви», «Полювання на химер», «Від Христа — до мене».
Попри драматичне безкомпромісне вгризання в дійсність творчість Анатолія Жикола життєствердна і життєдайна, бо він не бідкається і не заламує рук, а, чесно діагностуючи світ і себе, неймовірно прагне поліпшення життя-буття. Песимістам-скептикам це непритаманно, крізь біль Жикола вперто просвічує надія.
Ось, певно, його ключ: «Унікальна річ — пам’ять людська, вона зостається на гуманістичних засадах навіть тоді, коли засуджує мізантропію й ніцшеанських надлюдей». А ось його художнє світовідчування: «Із кожним днем далеке ближче, ближче, неначе рідне мамине обличчя».
Цікаво, що за етимологією його прізвище означає «завірюха, віхола, хуга», але він людина зібрана, зосереджена і пам’ятлива.
— Па­не Ана­то­лію, які впли­ви на Ва­ше жит­тя і твор­чість вва­жа­єте най­ва­го­мі­ши­ми?
— Почнемо з того, як казав творець знаменитого «Пам’ятника» давньоримський поет Горацій — ab ovo, себто з дитинства, в якому, гадаю, приховані долетворчі, точніше, долеформуючі впливи. Якби не рідна матуся і не мої старші сестри, хтозна, чи обрала б мене муза Евтерпа, чи я її. Сестри можуть засвідчити: мати мала феноменальну пам’ять. При світлі гасової лампи (сучасна молодь не знає, що то таке) вона читала нам, не звертаючись до першоджерела, твори Лермонтова (особливо полюбляла «Бородино», «Спор», «Мцыри»), Шевченка «...і мертвим, і живим...», казки Пушкіна, байки Глібова.
А ще вражало, як вона могла пам’ятати стільки сакральних текстів та ще й давньослов’янською мовою — кирилицею — з «Псалтиря». Глибоко набожна, вона навіть за найреакційніших часів розгулу войовничого атеїзму не зрадила ні собі, ні вірі, щотижня ходила до Павлівського храму, де співала на кліросі.
І сьогодні, перечитуючи деякі поетичні твори наших класиків, я майже реально чую мамин голос. Містика якась та й годі.
А мої сестри доклали зусиль, аби я у п’ять років уже міг читати і писати рідною мовою.
— Які свої книж­ки вва­жа­єте етап­ни­ми (з ог­ля­ду на те, що Ви прой­шли шлях від ін­тим­ної лі­ри­ки до тво­рів гро­ма­дян­сько­го зву­чан­ня)?
— Це трохи пафосно сказано — «етапними». Кожна книжка чимось дорога для автора, за кожною — стоси списаного паперу, безсонні ночі, і велике щастя, коли пишеться як дихається. З огляду на рівень версифікації, метафоричної насиченості, зрештою осмислення суспільних явищ книжки «Ковчег» і «Читання світанків», які вийшли останнім часом у Харківському видавництві «Майдан», для мене певною мірою знакові.
— Чо­го б Ви хо­ті­ли на­вчи­ти чи­та­чів і чи є у Вас уза­га­лі та­ка ме­та? Від­чу­ва­єте Ви пев­ну від­по­ві­даль­ність за влас­ні тво­ри?
— Література не може існувати поза межами суспільної моралі, соціуму, кожний твір несе у собі елементи етики, дидактики, коріння якої у фольклорі — притчах, казках, думах, народних піснях зрештою, які навчають нас бодай азам мудрості. «Повчання дітям» Володимира Мономаха, давньослов’янський «Волхвник» — типові зразки дидактичної літератури.
Немає сумніву, автор морально відповідальний перед читачем за свої твори. Читача треба передовсім поважати, як, скажімо, японський поет, автор блискучих танка, Ісікава Такубоку, який перш ніж узятися за перо, мив руки. Як хірург. Можливо, він відчував якусь внутрішню спорідненість між письменником і лікарем. Хтозна.
На мій погляд, якщо після прочитання поетичного чи прозового твору людина бодай трошки стане кращою, вважайте місію автора виконаною.
— Як би Ви ви­зна­чи­ли фі­ло­соф­ський на­прям сво­їх ос­нов­них тво­рів?
— Якщо коротко — екзистенція.
Загребельний, який люто ненавидів національний манкуртизм, усіляких віровідступників і перевертнів, казав, що письменник — це пам’ять. Мнемозина щедро вділила йому цього дару. Його історичні романи «Роксолана», «Смерть у Києві», «Первоміст» та інші — це, по суті, художня квінтесенція історичних подій, плазмоїдні згустки пам’яті, але не стан душі, предметом дослідження якої є філософія екзистенціалізму. Вона мала неабиякий вплив на мою творчість, а ще твори Бодлера, Рембо, Аполлінера, Гарсіа Лорки, навіть французьких імпресіоністів.
Загалом творчість екзистенціалістів вважаю корисною поживою не тільки для розуму, а й для душі, чого не знайдеш у сучасній філософії, яка нагадує нині випалене поле. Але то тема для іншої розмови.
— Як­що ди­ви­ти­ся ди­фе­рен­ці­йо­ва­но на лі­те­ра­ту­ру, що біль­ший ін­те­рес у Вас ви­кли­кає: по­езія, про­за, дра­ма­тур­гія, кри­ти­ка, ме­му­арис­ти­ка, роз­від­ки, пуб­лі­цис­ти­ка? Що Ви біль­ше чи­та­єте?
— Важко визначити якісь пріоритети. Намагаюся читати і перечитувати все талановите, що вийшло у недалекому минулому.
Нещодавно перечитав блискучу річ Сергія Єфремова «Щоденники», а ще мемуари Анатолія Дімарова «Прожити та розповісти», Володимира Дрозда «Музей живого письменника».
Проте перевагу віддаю поезії. Як членові приймальної комісії доводиться читати чимало прозових і поетичних текстів. На превеликий жаль, з-поміж них небагато творів, позначених талантом, таких, якими були перші книжки Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, інших шістдесятників.
Епатажну думку висловив прозаїк Юрій Винничук, який стверджував, що «афористичність Ліни Костенко та Бориса Олійника — це продукт винятково для домашнього вжитку, як і Руданський, Щоголів, Сосюра чи Симоненко. Адже проблема ще й у тім, що західні перекладачі давно не римують, а перекладають ритмічною прозою. Відтак спробуйте ці вірші прочитати, переставивши слова, аби зруйнувати рими, і подивіться, що в них залишиться, а залишиться пшик».
Що тут скажеш? Може, твори Тараса Шевченка й Лесі Українки теж годяться тільки для домашнього вжитку?
Напевно, треба дорости у своїй творчості бодай до колінної чашечки поіменованих митців, хоча передбачаю, що хвора на духовну карликовість людина навряд чи спроможна це зробити. На моє глибоке переконання, ритмічна проза, тобто верлібр, не здатна замінити силаботонічний вірш.
Чи можна сьогодні уявити сучасну українську літературу без традиційних силаботоністів — Павличка, Вінграновського, Олійника, Драча, Мовчана, поетів мого покоління — Федюка, Голоти, Герасим’юка, Кременя, Кичинського, Вольвача, Іванова? Зрештою, без тієї ж таки Ліни Костенко, уся творчість якої — це самобутня сакрально-поетична Біблія, яка має бути у кожній українській родині? Без пана Винничука — уявляю, а от без названих імен митців — ні.
Останнім часом з’явилося чимало збірочок різного ґатунку, виданих власним коштом, які репрезентують ритмічну прозу — тобто верлібр як поезію. Їхні автори неначе змагаються між собою, хто напише гірше, нудніше, туманніше. Твори переважно нагадують графоманську каламуть, є продуктом загумінкованого мислення.
Ленінградський поет Олександр Кушнер стверджував: верлібр — знахідка для графомана.
Свого часу Тарас Федюк застерігав: «Верлібр практично знищив поезію у Європі і хоче це зробити в усьому світі». Зникла сакральна таїна рими, чаклунська магія найкращих слів у найкращому порядку, ритмічні переливи, ефект мантри, сугестії, музика врешті-решт.
Верлібр, названий Бродським «вино без пляшки», — просто пляма на скатертині, верлібр, названий Фростом «грою в теніс без сітки», заполонив світ, нівелювавши особливості національної версифікації. Проте «верлібристи» не спокушаються такою поетичною нарацією, вважає Михайло Слабошпицький.
Задля справедливості треба сказати, що і у вільній поезії маємо значні досягнення: «Білі чоловічки» Павла Мовчана (здається, чи не єдиний верлібр у його творчості), Віктора Баранова «Несподівані верлібри», Олександра Шарварка «Трикирій», самобутні контроверсійні поезії Ігоря Римарука, Станіслава Вищенського, Бориса Руденка, Василя Слапчука, Василя Голобородька, Бориса Гуменюка, Лесі Мудрак...
Якщо говорити дефінітивно, то поезія — це життя після життя, своєрідна форма реінкарнації. Вона закінчується там, де починається андеграунд без берегів, себто недолугий, вільний від думки і почуття вірш.
— Чи до­во­ди­ло­ся Вам від­чу­ва­ти на со­бі ста­тус пись­мен­ни­ка? Як Ви ста­ви­те­ся до то­го, що ба­га­то пред­став­ни­ків лі­те­ра­ту­ри ста­ють ме­дій­ни­ми пер­со­на­жа­ми?
— Коли я вперше, влітку 1972 року, іще будучи студентом, потрапив до ірпінського Будинку творчості письменників, мимоволі відчув у цьому «саду божественних пісень» священний трепет. Які люди тут творили! Які особистості! Михайло Стельмах, Олександр Довженко, Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, Ліна Костенко, Юрій Збанацький, Олександр Ковінька, Григір Тютюнник, Володимир Сосюра... З деякими я мав щастя спілкуватися.
То були часи, коли чи не в кожному письменнику бачили ледве не месію, духовного поводиря нації...
«Поет у Росії більше, ніж поет», — задекларував Євгеній Євтушенко. Скажіть, чи можна стверджувати, що сьогодні письменник в Україні більше, ніж письменник? Думаю, відповідь абсолютно на поверхні. Як це не прикро констатувати, звання письменника як деміурга, творця, інженера людських душ девальвувалось.
Стосовно медійних персонажів, то це здебільшого від безнадії, безвиході. Кажуть, в Україні дві біди: депутати і дороги. Я б ще додав до цього іще одну: мізерні тиражі національної книги. Без читача, слухача письменника немає — це аксіома. Тому й змушені письменники йти у «медійні персонажі» — дехто для самопіару, інші — із внутрішньої спонуки. Згадаймо авторські програми Анатолія Погрібного, Павла Мовчана, Михайла Слабошпицького, Анатолія Скрипника. Проте я поділяю тезу — творчість потребує усамітнення, а не публічного галасу.
— Пись­мен­ник має про­йти свою одіс­сею ідей, щоб від­чу­ти тон­ке жит­тя ін­ших лю­дей. Чи вар­то це ро­зу­мі­ти як ви­про­бу­ван­ня іде­ями? Які ви­про­бу­ван­ня пе­ре­жи­ва­ли Ви?
— Еволюція ідей — річ складна, утаємничена у кожного автора. Її слід відстежувати радше в епічних, історичних полотнах, ніж у поетично-екзистенціональних. Супермодерний Пастернак сказав, що «нельзя к концу не впасть, как в ересь, в неслыханную простоту», а Пабло Пікассо пройшов у своїй творчості різні за світобаченням періоди — «блакитний» і «рожевий» (від «Дівчинки на кулі» до трагічної гекатомби «Герніки»). Радикально ламали себе, своє світобачення Роже Гароді і Жан-Поль Сартр, які пройшли шлях від утопічних комуністичних ідей до адептів соліпсизму, тобто суб’єктивного ідеалізму.
Для мене справжнім «випробуванням» було читання праць Іммануїла Канта, а надто ж його «Критики чистого розуму» і «Критики практичного розуму», а ще — «Або-або», «батька» екзистенціалізму датчанина Сьорена К’єркегора.
— По­бу­тує дум­ка, що справж­ній лі­те­ра­тор по­ви­нен бу­ти не­за­до­во­ле­ний сво­їми кни­га­ми. Він по­ви­нен по­стій­но бра­ти но­ву ви­со­ту, що­ра­зу по­чи­на­ючи з ну­ля. Чи по­го­джу­єте­ся Ви з цим? Чи за­до­во­ле­ні Ви сво­їми кни­га­ми?
— Щораз починати з нуля неможливо, це — хибний шлях, контрпродуктивний, бо ж маємо унікальний досвід геніїв світової культури, без урахування якого неможливий будь-який прогрес. Зрештою, маєш свій досвід.
Інша річ — задоволення чи невдоволення власною книжкою. Злукавить той автор, який скаже, що цілковито задоволений своїми творами. Олесь Гончар не соромився називати себе semper tiro, себто «вічним учнем», а великий Мікеланджело на схилі літ нещадно картав себе лиш за те, що в мистецтві він пізнав тільки ази. І це було не фіґлярство чи поза, а стан душі геніального майстра.
На щастя, досконалість не має меж, кажу: на щастя, оскільки саме її прагнення і спонукає щораз сідати за письмовий стіл, як, між іншим, і пошуки неповторного. А загалом є задоволення зробленою роботою.
— Іс­нує та­ке твер­джен­ня: твор­чість про­ду­ку­ють та­лан­ти, але тіль­ки ге­нії здат­ні ство­ри­ти ше­девр. Як Ви у цьо­му кон­тек­сті роз­різ­ня­єте по­нят­тя: «ге­нії» і «та­лан­ти», «ше­дев­ри» і «твор­чість»?
— Як на мене, такий поділ вельми умовний, оскільки геній і талант — категорії синонімічні. Загребельний, приміром, називав Михайла Грушевського талановитим письменником і геніальним істориком.
Геній — людина незручна, імпульсивна, непередбачувана, яка пише те, що хоче, а не те, що їй велять можновладці.
Зрештою, генія неможливо приручити за будь-якої влади, ідеологічної системи, тиранії чи демократії. Він — вічний опонент будь-якої влади.
Тільки геніальність дала автору «Повісті временних літ» змогу оздобити славні і безславні діла наших предків стобарвністю своєї суто поетичної уяви.
«Я — геній, Ігор Сєвєрянін», — не більше і не менше, як і Вістен Оден, який позиціонував себе як великий, сиріч геніальний поет. А хто, скажіть, сьогодні про них пам’ятає?
Думаю, не тільки геній, але й талант здатний створити шедевр.
— Пев­но, ба­га­то хто з до­вко­ла­лі­те­ра­тур­ної бра­тії по­го­дить­ся, що з по­езі­єю у нас остан­ні­ми ро­ка­ми все доб­ре. І 2015-й тут не ви­ня­ток, рад­ше — нав­па­ки — бу­ла чи не ре­корд­на кіль­кість пер­шо­сорт­них і вкрай різ­них по­етич­них кни­жок. Ви по­ді­ля­єте та­кий по­гляд? Чим це мож­на по­яс­ни­ти в умо­вах, на­при­клад, знач­но гір­шої си­ту­ації в ца­ри­ні про­зи?
— Я б сказав так: питання дражливо-дискусійне з огляду на те, що в житті ніколи не буває все добре, відтак і в літературі. Не все гаразд «у данському королівстві». Але і в поезії, і в прозі маємо сьогодні значні досягнення, приміром, «чорне трикнижжя» Тараса Федюка «Горище», «Хуга» і «Халва», Анатолія Кичинського «Жива і скошена тече в мені трава», нещодавні видання Дмитра Кременя, «Судинна пошта» Павла Вольвача, «Село в терновому вінку» Дмитра Іванова.
А в прозі знаковими стали романи Юрія Щербака «Час смертохристів» та Ярослава Дочинця «Вічник», трилогія Лесі Білик «Душі в екзилі». Загалом же тим, хто хоче дізнатися про стан справ у нашому господарстві, раджу звернутися до книги Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі», де, на мій погляд, є концептуальна спроба аналітичного аналізу сьогоденного літературного процесу.
— Що пи­шеть­ся? Що го­тує­ть­ся до дру­ку?
— Завжди пишеться те, що болить сьогодні і ще довго болітиме фантомним болем — трагедія війни, розв’язаної невситимими кремлівськими «гномиками».
А ще така мовчазна, локальна «пря» зі спокусами, із самим собою теж не дає можливості почивати на лаврах.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».