Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Липень 25, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 16 Сiчень 2015 20:56

Андрій Білоус: якість вистави – це якість ідей

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник Ан­дрій Бі­ло­ус — ху­дож­ній ке­рів­ник Ки­їв­сько­го ака­де­міч­но­го Мо­ло­до­го те­ат­ру (з 2012 р.).
А до цьо­го дип­ло­мо­ва­ний ак­тор і ре­жи­сер по­до­лав за­ко­но­мір­ні і важ­ли­ві схо­дин­ки: від 2003 ро­ку він був ре­жи­се­ром Ки­їв­сько­го ака­де­міч­но­го те­ат­ру дра­ми та ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дніп­ра; з 2005-го став ще ви­кла­да­чем ре­жи­су­ри та май­стер­но­сті ак­то­ра Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту те­ат­ру, кі­но і те­ле­ба­чен­ня ім. І. К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го; з 2009-го — ху­дож­нім ке­рів­ни­ком Те­ат­ру «Те­ат­раль­на май­стер­ня Ан­дрія Бі­ло­уса».
На­ша роз­мо­ва — про пев­ні під­сум­ки, твор­чі під­хо­ди і ре­жи­сер­ську по­зи­цію.

— Пане Андрію, у Молодому театрі за два роки Вашого керівництва відбулися разючі зміни: це і численні прем’єри, і театрально-господарські перетворення (ремонти, реконструкції, придбання). Певно, рентабельність театру, успішність вистав дозволили здійснити реформування?
— Зробити театр рентабельним (тобто заробляти на утримання і розвиток театру, на постановку нових вистав, зарплату акторам і працівникам) у принципі неможливо за існуючої ціни на квитки (максимум 120 гривень). Тому ми отримуємо допомогу від держави — на 80% заробітної платні. Решту грошей маємо заробляти самі.


Чому стало можливим здійснити такі зміни? По-перше, випускаємо багато прем’єр — так підтримуємо цікавість глядачів, граємо по 54 вистави на місяць. Отож збільшили надходження коштів. Відкрили нову — третю — сцену і можемо тепер грати одночасно три вистави. Зароблені кошти спрямовуємо на розвиток — робимо інвестиції в майбутнє.
Основою інвестицій є молоді режисери, яких я залучаю до роботи в Молодому театрі, і це запорука того, що буде цікаво передусім молодим глядачам. Дуже простий рецепт.
— Невже нема зіткнень психологічних, творчих, навіть світоглядних?
— Нема. Я не помічаю таких зіткнень. Стара гвардія тільки за віком стара, а душею насправді дуже молода, інколи навіть молодша від тих молодих, які приходять у театр. Приміром, Тетяна Стебловська, Валерій Шептекіта, Валерій Легін — це молоді душею люди. Вони мають потужну енергію, по-сучасному дивляться на життя, на світ, тож у них не виникає ніяких проблем із розумінням молодих режисерів і акторів, які приходять і працюють із ними.
Проблема є, коли людина за природою, за суттю своєю вже втратила творче натхнення, творчий імпульс, стимули до розвитку. Такій людині вже нічого не хочеться, їй ліпше не грати. Але таких людей насправді у нас небагато, і ми з ними прощаємося, вони якось відходять, тихо і спокійно.
— У низці вистав, введених в обіг, що Ви можете віднести до безперечних успіхів, удач або до провалів, коли прем’єрна постановка невідворотно помирає? Якщо можна, з фактами і прізвищами...
— Я не став би називати якісь прізвища, знаєте, одних похвалиш, а інших так можна і образити. Я не люблю ображати людей. Звісно, є невдачі. Є такі вистави, які мені особисто не до смаку, але не настільки, щоб я не зміг поставити свій підпис під афішею.
Я переконаний, що все має вирішувати глядач. Він голосує ногами. Якщо бачу, що вистава користується попитом, тобто є певна кількість людей, яким це цікаво і потрібно, і вони потім розповідають своїм друзям, то ця вистава живе. Спектакль, що не збирає глядача, поступово відходить і помирає. Це звичайна річ у будь-якому театрі.
Якщо говорити про мої постановки, то мені вдалося попрацювати з Олексієм Вертинським і Станіславом Бокланом у виставі «Загадкові варіації». І це заслуга саме акторського складу. Це унікальні актори, і без них ця вистава не відбулася б. Також вона б не відбулася без тексту, який написав Ерік-Емманюель Шмітт. Тому я віддаю 50% успіху Шмітту і 50% — акторському дуету. Моїм завданням було не заважати автору і акторам. І це, здається, вийшло.
Вистава «Підступність і кохання» потребувала інших підходів. Я повністю трансформував текст Шіллера. Там є цікаві акторські роботи. Теж вийшла вистава, за яку глядач голосує ногами. Ці дві вистави йдуть з аншлагами.
3–4 грудня 2014 року відбулася прем’єра за Буніним. Спектакль «Жара» створено за оповіданнями «Мітіна любов» і «Наталі». Це — дипломна вистава російського курсу народного артиста України Миколи Миколайовича Рушковського (Національний університет театру, кіно і телебачення).
Якось я виписав усі прем’єри двох попередніх сезонів. Для себе визначав, на яких виставах можу поставити плюс чи мінус. Насправді не можу сказати, що там багато мінусів. Кожна з прем’єр має свій певний плюс у тому чи іншому сенсі, десь є акторські удачі, десь — цікаве режисерське рішення, десь — вдала сценографія.
Успіх у театрі не може бути постійним. Бувають і провали, і вони мають підштовхувати до нових дій, нових пошуків у режисурі, виконавській майстерності. Молодий театр розвивається, з’являється новий глядач, ми збільшуємо кількість глядачів, і це, так би мовити, стабільно і в плюсі.
— Я дивився виставу «Любов людей» у постановці Стаса Жиркова, де всі персонажі (до речі, затяті негідники) помирають. Яка доля цієї вистави і яке Ваше ставлення до чорнухи?
— Я особисто негативно ставлюся до такого роду п’єс. Мистецтво, як на мене, — це пошук добра і краси. Але не помічати існування в сучасному театральному процесі такої драматургії і таких вистав не є правильним. Чомусь же виникли ці вистави тепер, отже, є передумови, є певні вимоги у суспільства до появи такого роду текстів, як п’єса білоруського драматурга Дмитра Богославського.
Вистава йде у значно полегшеному варіанті, ніж у автора, тому що я прибрав відверто хамські сцени і вульгарні висловлювання. Режисер Стас Жирков знайшов творчі образні рішення надважких сцен. Але ця історія насправді надзвичайно актуальна, тому що дозволяє бути доступною певному прошарку глядачів. Є люди, які іншої мови не розуміють, їм потрібен саме такий брутальний суржик (добре, що їх небагато).
Насправді ця вистава у нас перший рік ішла з дуже малою кількістю глядачів (20–30). Я бачив, що вона не користується попитом. Але поступово «обростала» глядачем, і тепер іде вже з аншлагами. Тобто ті люди, яким ця мова близька, які не можуть без цього, а в них є бажання театру, приходять до нас. І це переконує мене, що такі вистави теж мають бути. Їх може бути один відсоток від репертуару, але це теж глядач, який потребує діалогу. Мине на такі вистави попит, вони самі зникнуть, як колись зникло багато театральних напрямів.
Нині такий період у житті суспільства, не тільки українського і російського. Подібні п’єси з’являються також і в Європі. Це все минеться, але бути відстороненим, казати, що цього немає, і не спробувати такої драматургії хоч трішки було б неправильно.
— Ваше ставлення до змін назв, втручань в авторські тексти, перелицювань п’єс, зокрема класичних?
— Для того щоб відповісти на це запитання, треба зрозуміти: а що, зрештою, таке театр? Ілюстрація якихось текстів? Головний у театрі — драматург, а ми його просто ілюструємо? Чи театр — це незалежний самостійний вид мистецтва і п’єса лише привід для того, щоб виник самостійний авторський твір — вистава. Я — прихильник того, що вистава може з’явитися з будь-чого: з авторського тексту, зі сну, із записника і телефонної книжки... Автор вистави — не драматург, а все-таки режисер, і його співавторами є актори, художник по світлу, сценограф, композитор, інші люди, які створюють цю виставу. Таким співавтором є і драматург.
Тому я до всіляких трансформацій ставлюся абсолютно спокійно, адже не змінюю авторського тексту. Він існує в надрукованому вигляді, йому нічого не загрожує, його ніхто не спотворює. Візьміть, прочитайте — і ви дізнаєтеся про все, що думає автор. Нині інший час, люди по-іншому сприймають усе, тому режисер і театр вправі вносити зміни. Я не бачу в цьому ніяких етичних проблем.
Я, наприклад, дуже багато змінював Шіллера — просто перемонтував повністю всю п’єсу. І я так роблю часто у своїх виставах, але подумки запитую в автора: «А чи можна мені це зробити?» Намагаюся пояснити, чому це роблю, чому мені це необхідно саме зараз, чому вистава від цього виграє. І якщо я ці психологічні питання вирішу, тоді у мене не виникає ніяких проблем.
Це зовсім не означає, що я намагаюся якось зіпсувати ідею, головну думку, яку автор закладав у своєму творі. Ні, якщо ти не згоден із цією ідеєю і думкою, то ти просто не береш цього автора, але якщо ти вже взяв його, значить, тебе це хвилює. Просто сьогодення, сучасна мова вимагають інших пристосувань, інших механізмів, інструментів.
Те ж саме стосується і назви вистави. Я сам дуже часто змінюю назви, бо це вимога часу. Назва — це лише рекламний трюк. Глядача треба заманити в театр, бути йому цікавим, а він бачить тільки назву, і з неї вирішує: піде чи не піде. Тому це така гра з глядачем. Ти його заманив, а вже далі твоя справа — втримати в театрі, аби сподобалося, аби він прийшов наступного разу.
— Чи можете Ви сказати, що в недалекій перспективі створите театр Вашої мрії на базі певних вимог до колективу, до себе. Чи Молодий театр для Вас — певна ланка?
— Я ніколи не загадую наперед, намагаюся жити сьогоднішнім днем, так, ніби цей день останній. Тому я багато працюю, бо хочу сьогодні виконати все, що можу виконати саме сьогодні. Звісно, у мене є плани. Розумієте, Молодий театр може стати повністю тим театром, який я собі уявляю, тоді, коли буде цілковито оновлено репертуар. А це станеться не дуже скоро, тому що є багато вистав, які житимуть ще десятки років, які поставлені до мене, попереднім керівником та іншими режисерами. Але я, можливо, ніколи не підписався б під цими виставами, бо це не моя естетика, отже, не мій театр. Поки так буде, я не зможу себе реалізувати.
Це стосується і деяких акторів. Вони професійні, якісні, але за духом, за суттю своєю — не мої. І виходить — теж неможливо здійснити, щоб Молодий театр став повністю театром моєї мрії. Насправді це досить умовне поняття — театр моєї мрії, треба працювати в тих умовах, в яких перебуваєш, існувати в запропонованих обставинах і намагатися вижати максимально з того, що є нині.
Насправді яка може бути ще інша ланка для мене? Важливо працювати, ставити вистави та й усе. Яка різниця, в якому театрі працюєш, головне — мати можливість реалізовувати себе в професії, будувати театр, щоб він був цікавим не тільки в Києві, а й десь за кордоном. Отакі мають бути перспективи, і я їх собі десь так приблизно і передбачаю.
— Ви привели в театр свою команду, але примудряєтеся навіть акторам, неблизьким за духом, давати ролі. Ви переступаєте через себе чи спрацьовує професіоналізм?
— Спрацьовує здоровий глузд. Якщо я можу щось змінити — я це змінюю, якщо ситуацію не можу змінити, то мушу змінити себе під цю ситуацію. Люди мають працювати і за це отримувати гроші. Для кожного актора можна знайти роль, в якій він буде блискучим. Тому що насправді всі актори в театрі досить міцного професійного рівня. Деякі в кращій формі, деякі розбалансовані, їх треба підтягувати, але це професійні актори. Просто треба їм знайти роботу, посидіти, подумати, яку дати їм роль, у котрій вони могли б себе проявити на всі сто відсотків.
Звичайно, якщо хтось може тільки ходити з алебардою, то давати йому роль Гамлета було б неправильно. Отже, треба знайти йому таку роль, щоб він був на своєму місці, тому що на будь-який товар є покупець.
У мене є така «скатертина», де розписано, хто яку роль грає. І я намагаюсь, щоб клітинки були заповнені, тобто щоб усі були в роботі. Це просто здоровий глузд керівника. Треба ставити перед собою такі завдання, і тут насправді нічого складного немає. Будь-хто на моєму місці так само чинив би, якби хотів.
— На кого Ви в будь-який момент можете покластися?
— Усі ті актори, з якими я вже попрацював у своїх виставах, так би мовити, пройшли перевірку. Отож це люди моєї команди. І поступово їх стає більше, і я дедалі більше з ними працюю. Якщо візьмемо розподіл моїх вистав, то побачимо тих людей — молодих і старшого віку. Вони вже довели мені, що на них можна покластися. А є такі, що не дійшли до прем’єри. Значить, вони не пройшли перевірки професійних якостей, системи цінностей, естетичних уподобань. Тут усе дуже просто.
Про інших акторів я не можу говорити. Можливо, вони теж із моєї команди, і я міг би на них покластися, але я з ними ще не працював. Сподіваюся, що в цю орбіту втягнеться якнайбільше людей, тому що я хочу працювати з усіма акторами Молодого театру.
— Хто Ваш порадник у театрі, особливо при виборі п’єси?
— Я завжди вибираю п’єсу самостійно, і це виникає з потреби поговорити про щось важливе. Якщо є тема, проблема, які мені наболіли, я тоді шукаю п’єсу, за допомогою якої можна вести про це діалог. Так з’являється та чи інша вистава. Тому ніхто не може порадити мені в цьому. Звичайно, приносять п’єси і мої помічники, і завідувач літературної частини, друзі, критики, але якщо в цих текстах немає відгуку-відповіді на мої запитання, то ці п’єси проходять повз мене.
— Деякі мої друзі-художники завжди ходять у светрах, навіть на високі прийоми, я Вас також зазвичай бачу саме у светрі та джинсах. Це стан душі, життєва потреба?..
— Ви знаєте, светр — це тепло, зручно, затишно і це — неформально. Мені не хочеться мати вигляд начальника, хоча я часто ходжу і в піджаках, але не вдягаю краватки. Проте посада вже вимагає бути в костюмі, особливо коли йдеш на якісь заходи.
Я намагаюся бути ближчим до людей, до акторів, і коли вони бачать, що ти звичайна проста людина — відкриваються, не відчувають межі. Тоді легше робити спільну справу разом. Знаєте, можна надіти на себе дорогий костюм, бути поважним, пафосним і відгородитися від людей стіною. І на цьому ти як режисер, як художній керівник просто закінчуєшся.
— При виборі п’єси і під час постановки що Вам особисто ближче — традиція, модернізм, андеграунд?
— Як режисеру мені, звичайно, найближчі такі автори, як Чехов, Толстой, Достоєвський, Рощин, Вампілов, Діккенс... Але мені також цікаво спробувати «з величезного шикарного столу різні страви». Тому я намагаюся, щоб у моєму репертуарному списку були різні автори. Щоб там був і Шекспір, і Набоков, щоб були сучасні і молоді драматурги. Бо насправді, коли спілкуємося з цими авторами, ми збагачуємо себе, відкриваємо нові незвідані речі і зростаємо як особистості. А хіба це не є основним завданням будь-якої людини в цьому житті?
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».