Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Червень 14, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 05 Вересень 2019 17:39

Берегиня коду нації

Rate this item
(0 votes)

9 ВЕРЕСНЯ — 100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕНИ МИХАЙЛІВНИ АПАНОВИЧ (1919–2000), УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИКА, АРХІВІСТА, МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ, ФІЛОЛОГА, ПИСЬМЕННИЦІ

Народилась Олена Апанович 9 вересня 1919 року в місті Мелекесі Симбірської губернії (нині місто Димитровград Ульяновської області, Росія). Її батько — Михайло Апанович — був залізничником, білорусом за походженням, мати Каміла — з польського шляхетного роду Бортновських.
Через специфіку батькової роботи сім’я постійно змінювала місце проживання: Бєлгород, Суми, Харків, Харбін (у 1929–1933 роках батько працював головним ревізором Китайсько-Східної залізниці), знову Харків.

У 1936 році Олена блискуче закінчила середню школу в Харкові (у шкільній характеристиці стояв красномовний запис: «за здібностями — видатна») і вступила до Всесоюзного комуністичного інституту журналістики в Москві. У зв’язку з його ліквідацією продовжила навчання в Харківському педагогічному інституті (факультет російської мови та літератури, який закінчила 1941 року).
Під час ІІ Світової війни евакуювалась у Південний Казахстан, потім переїхала до Уфи, де в 1942–1944 роках працювала кореспондентом та інструктором вузлового радіомовлення Башкирського радіокомітету.
У травні 1944 року повернулась в Україну — до Києва. У період 1944–1950 років — науковий співробітник, старший науковий співробітник, з червня 1946 року — начальник відділу давніх актів ЦДІА України.
У 1945–1948 роках Апанович — аспірантка ЦДІА УРСР. У січні 1950 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Запорозьке військо, його устрій та бойові дії у складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768–1774 років».
У 1950–1952 роках вона працює молодшим науковим співробітником, з 1956 року — уже старшим науковим співробітником в Інституті історії АН УРСР.
У 1951 року Апанович узяла участь в археологічних експедиціях по місцях колишніх Запорозьких Січей напередодні будівництва Каховської ГЕС, котрі згодом були затоплені рукотворним Каховським водосховищем.
12 вересня 1972 року Олену Михайлівну було звільнено за політичні погляди. Формально «за скороченням штатів», а фактично — за дисидентство в науці. Тільки 1994 року її було поновлено на роботі як таку, що звільнено «за політичними мотивами».
Утім, Олена Михайлівна не піддавалася смутку та журбі — вона продовжувала наукову діяльність. У 1972–1986 роках працювала в Центральній науковій бібліотеці АН України старшим науковим співробітником відділу рукописів. Упродовж цих років займалася вивченням української рукописної історичної книги XV–XVIII століть.
Оскільки в Україні її праці не друкували, публікувала їх у Москві, Ленінграді, Вільнюсі, Таллінні. Виявивши у фондах бібліотеки матеріали першого президента ВУАН академіка Володимира Вернадського, на їх основі написала й опублікувала 20 статей і монографію.
У 1987–1991 роках Олена Михайлівна Апанович — заступник вченого секретаря Комісії АН УРСР з розробки наукової спадщини академіка Вернадського. У 1988 році вона була нагороджена срібною медаллю ВДНГ за підготовку ювілейних експозицій виставок Володимира Вернадського в Москві та Києві.
З 1986 року Олена Михайлівна перебувала на пенсії, але продовжувала працювати, брала активну участь у науковому, громадському і культурному житті України. У 1998 році видала монографію — першу працю про Чортомлицьку Січ, яка дотепер залишається єдиною науковою студією в українській історичній науці про це козацьке утворення.
Займалася дослідженнями з військової історії та історії мистецтва («Збройні сили України 1-ї половини XVIII ст.», «Культура козацтва», «Розповіді про запорозьких козаків»).
Як науковець Апанович досліджувала одну з найцікавіших сторінок минулого України — історію українського козацтва. Складна й непоказна на перший погляд професія архівіста й досі належно не оцінена на нашій землі. Саме тут О. М. Апанович не стала, як вимагалося, слухняним охоронцем «государевых тайн», а справжнім відкривачем скарбів, які прагнула ввести до наукового обігу.
Вона взяла участь у виданні солідної збірки документів «Україна перед Визвольною війною 1648–1654 років (1639–1648)». То була перша за 20 років академічна публікація незнаних документів з історії України козацької доби, яка продовжила археографічні традиції українських істориків дореволюційної доби.
Тоді ж таки Олена Михайлівна Апанович чимало уваги приділила «чорновій» роботі: обробці й описам документальних зібрань, без чого неможлива праця в архіві, бо завдяки архівістам-першопрохідцям майбутні дослідники дістають змогу хоча б приблизно орієнтуватись у безкрайому морі історичних джерел. Отже, невипадково ім’я Олени Михайлівни Апанович — серед упорядників «Путівника ЦДІА УРСР».
Працюючи в археологічній експедиції, О. М. Апанович була одним з останніх істориків, які застали Великий Луг у його первозданній красі, які дослідили місця Базавлуцької, Чортомлицької і Підпільненської Січей. Справа, врешті, не тільки у важливих археологічних експонатах, вивченні топонімів та гідронімів, які зникли навіки, а й у тому, що були відроджені традиції археологічного дослідження пам’яток козацької доби, започатковані Д. Яворницьким.
Після досліджень Апанович на цей науковий напрямок було накладено табу. Нинішні археологи-козакознавці використовують досвід і результати розкопок 1951 року, проведених О. М. Апанович та її колегами.
Велика заслуга Олени Михайлівни Апанович полягає і в тому, що вона разом із деякими іншими українськими істориками відродила традицію історико-краєзнавчих досліджень. Скориставшись дозволом компартійної верхівки на обмежене вивчення національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, О. М. Апанович зайнялася козацькою проблематикою, але вийшла далеко за рамки намірів офіціозу.
У 1954 році нею було видано ряд наукових і науково-популярних праць, серед яких вирізняються три брошури: «Історичні місця Визвольної війни українського народу 1649–1654 рр.», «Запорозька Січ і її прогресивна роль в історії українського народу», «Переяслав-Хмельницький та його пам’ятники».
Зусиллями Олени Михайлівни було проведено велику роботу з опису нефондованих архівних документів, серед яких були й архівні матеріали видатних українських діячів — мистецтвознавця О. П. Новицького, археолога та етнографа Я. П. Новицького, істориків А. І. Степовича, М. І. Лілеєва, математиків Г. Ф. Вороного та М. В. Остроградського, Київського митрополита Платона; матеріали фамільних та родових архівів Болсуновських, Дорошенків, Закоморних, Капністів, Жежельських, Лашкевичів, Радивилів, Шодуарів, «розсипи» церковних документів Київської митрополії тощо.
Наукова діяльність О. М. Апанович, яка 1991 року стала членом Спілки письменників України, дістала, нарешті, й офіційне визнання. У 1994 році вона стала лауреатом Шевченківської премії — найпочеснішої нагороди діячів науки і культури України, а 1995 року її було визнано і лауреатом Премії Антоновичів (США).
Померла Олена Михайлівна 21 лютого 2000 року, була відспівана священиками УПЦ Київського патріархату у Благовіщенському храмі Національного університету «Києво-Могилянська академія» і похована на Байковому кладовищі в Києві (ділянка 49а).
Одне слово, Олена Михайлівна Апанович як була, так і лишається берегинею нашої історії, хранителькою пам’яті народної, заступницею коду нації.

Підготував
Ярослав ШЛАПАК,
Укрінформ 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».