Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Березень 29, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 01 Серпень 2014 03:00

Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа

Rate this item
(0 votes)

Ва­ле­рій Фран­чук — за­слу­же­ний ху­дож­ник Ук­раї­ни, ла­уре­ат На­ціо­наль­ної пре­мії Ук­раї­ни іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка.
У ці дні в Му­зеї ви­дат­них ді­ячів ук­ра­їн­ської куль­ту­ри, зок­ре­ма в за­лах Му­зею Ле­сі Укра­їн­ки, ху­дож­ник ре­пре­зен­тує свою 159-ту пер­со­наль­ну ви­став­ку «Пе­ред­чут­тя Май­да­ну сто­рін­ка­ми Коб­за­ря» до 200-річ­чя від дня на­ро­джен­ня Та­ра­са Шев­чен­ка.
Ва­ле­рій Фран­чук сво­го ро­ду лі­то­пи­сець Ук­раї­ни. Все йо­го жит­тя і твор­чість по­в’яза­ні з до­лею на­ро­ду. Він упев­не­но йде об­ра­ною до­ро­гою.
Про жит­тя, твор­чість, про до­лю Ук­раї­ни ве­де­мо роз­мо­ву в май­стер­ні ху­дож­ни­ка.

— Пане Валерію, село, яке подарувало Вас світові, має таку чудову назву — Зелена. Як часто згадуєте рідне коріння?
— Я тим живу. Зелена щодня в мені сидить. Ось і зараз почав малювати соняхи. І в пам’яті оживає рідне село, мама порається на городі. У нас було 39 соток землі.

П’ять соток засівали коноплями. У хаті стояв верстат діда Кобилянського. А прядка ось уже в моїй майстерні оселилася як спогад про дитинство. Зелена для мене найдорожче і, водночас, найсуворіше місце. Найсуворіше тому, що життя було нелегким.
У мами з татом нас було п’ятеро синів! Усе «шукали» батьки дівчинку (сміється). Ранок у селі починався приблизно так: «Маріє, на ланку!» Ми, хлопці, допомагали мамі усім: білили хату вапном, пасли корову, поралися по господарству. Зелена — це чудові й неповторні краєвиди. Село лежить у глибокій долині. З наших джерел починається річка Хомора. В дитинстві ми ловили рибу зі ставків. А які легенди ходять про Чорний ліс на Чорному шляху! Про наше поселення згадується ще з 1419 року в усіх церковних книгах. Якби не Зелена, чи й став би я художником...
— З чийого благословення Ви стали художником?
— Я б сказав, що все, що можу робити як митець, — із Божого благословення. В дитинстві я малював у зошиті старшого брата. Вчителька Ірина Савівна було потягне його за вухо й каже: «Володю, в тебе і так один зошит, а ти в ньому ще й малюєш. Ну, навіщо?» Добренько мені від брата діставалося. Проте у третьому класі я вже стінгазету робив, мене вже художником звали. Тато привозив з райцентру фарби, а брат Петро показав як малювати олійними фарбами. Він, до речі, так гарно «Трьох богатирів» Васнєцова намалював. Картина довгий час висіла в хаті, і мені так хотілося щось подібне намалювати.
Мої руки стільки перенесли, навіть дивно, що художником став. Я літав зі скирди: переломи на обох руках були. Та янгол вдало приземлив із 14-метрової висоти. А коли служив в армії, був такий випадок, що справді тільки Божа сила мене врятувала. Посперечалися з товаришем, що Південний Буг у Миколаєві перепливу. Доплив до середини, а далі несила. А потім враз відчув полегкість, і мене принесло до берега. Зараз страшно згадати: попереду ще й гребля була.
Із тих прикладів вірю в Боже благословення. Це Він дає мені можливість бачити кольори, відчувати величний і божественний світ. Бо тільки Бог може створити таку красиву природу й подарувати світові. Щосекунди, щохвилини маємо дякувати Всевишньому за кожну мить життя. Бо що людське життя для вічності? Злетіла зірочка з небес — ото й уся твоя дорога.
— А в нашій Україні стільки зараз проблем...
— Так. Це якийсь стрес передчуттів. Таке враження, що я зараз стою на колінах і не можу встати. Так бути не може у вимірі ХХІ століття. Українці всього за кілька місяців показали велику силу, власне, перевернули світ. Якщо хтось десь і не знав, що таке Україна, то тепер добре знає. В українців велика і щира душа. Тарас Шевченко своїм «Кобзарем» передав сутність великої української нації.
— Так, відвідавши вашу виставку «Передчуття Майдану сторінками Кобзаря», виникає потреба перечитати твори Тараса Шевченка. У роботах можна прочитати так багато.
— До образу Тараса Шевченка я йшов дуже довго. Бо Шевченко сам — чудовий живописець, рисувальник, аквареліст. А «Кобзар» — це пророча для України книга. Тож підходжу до неї трепетно й сердечно. Цю серію писав у 2011–2012 роках. А нині, у 2014-му, коли українська нація своїм високим злетом людської гідності і тяжкою людською трагедією заявила про себе на весь світ, поезія Кобзаря якби написана спеціально до цього високого і жертовного подвигу.
— Ви часто поринаєте в спогади й гортаєте сторінки у пам’яті з дорогими для Вас іменами? Кому вклоняєтеся низенько?
— Насамперед, це мій маестро — вчитель Тимофій Лящук. Бо він — справжній патріот, громадянин України, інтелігентний, доброзичливий. Людина, для якої честь і совість не порожні слова. Своїми творами він запалив у мені бажання стати художником. Я від нього вбирав у себе красу і чистоту фарб. Свого часу його вчитель Василь Касіян сказав: «Високе усвідомлення свого покликання, самовіддана творча праця висунули Тимофія Лящука на одне з найбільш помітних місць в українському плакаті».
А починалося моє становлення як художника завдяки мамі. Якось, коли повернувся з армії й працював у Хмельницькому, вона привезла мені свіжоспечений хліб, загорнутий у місцеву газету. А в тій газеті я вичитав оголошення про платні курси художників. Знайшов пару робіт і подав на конкурс. Звісно, мене зарахували. А вже через десять місяців лише мені одному з 36 курсантів дали можливість зробити першу персональну виставку. Малював свою Зелену, Славуту, де працював.
— А потім стежки-дороги привели Вас до Києва... Як то сталося?
— На жаль, не склалося моє життя на Хмельниччині: розпалася сім’я, проблеми з роботою. Оті всі розчарування й привели до Києва. Поїхав у тому, в чому стояв. Прийшов до художнього інституту. На вулиці перекурювали студенти й бідкалися, що не мають натурщика. Ось так — спершу став натурщиком. Працював погодинно. За місяць уже мав якусь копійку. А ввечері, коли студенти йшли додому, малював. За рік підготувався і вступив до інституту.
До вступу в інститут квартирував у Марії Гаврилівни на вулиці Петровській. Зараз уже й хатини тієї немає, що мене прихистила. Після мене там жила архітектор зі Львова Поліна. Мабуть, я так сподобався хазяйці, що вона мене познайомила з Поліною. З Поліною я став іншим. Життя почало налагоджуватися.
А коли вона побачила малюнки, сказала, що мені потрібно більше працювати творчо. Дружина мене підтримувала й підтримує до цього часу, хоч це і дається їй нелегко. Сама вона творча людина. Пише чудові вірші, малює. А ще нас зігріває й тримає на світі донечка Марійка. На честь моєї мами назвали. Це наша спільна найбільша радість! У квітні їй виповниться 19.
— Яку роботу у своїй творчості вважаєте знаковою?
— А ось вона — «Чайка». Бачите які пейзажі: хатинка в долині, обабіч горби. На хатині чаєчка. То мама в білій хустині. Проведе мене до лісу, сама додому вертає, а я у світ широкий... Саме від цієї роботи «Чайка» я почав працювати шпателем. Перед тим була серія темперних робіт «Джерела» за мотивами українських народних пісень. Чомусь саме зараз пригадалася українська народна пісня «Ой садила мама картопельку, і збирали ми ту картопельку восени...» Не знаю, чи ще де співають цю пісню.
— Що надихає Вас нині? Що читаєте?
— Звечора і зранку молюся, щоб ніхто не зателефонував і не довелося кудись бігти. А взагалі — я художник цілодобовий. Поставив біле полотно і там вже живу. Якщо маю задум, маю це завершити. Якщо не закінчив роботу сьогодні, то завтра це вже буде щось інше.
А читаю... Ось усе на столі. Часто звертаюсь до Дмитра Донцова. Перечитую, роблю закладки. Подобається поезія. Чудово пише Раїса Лиша. У її віршах є душа. А ще — Біблія. До Біблії не всі ставляться з серцем, а тим більше вивчають чи хоч читають її. Та вона не стає менш святою книгою буття людства.
Те саме і з «Кобзарем». Є люди, які взагалі цю святу книгу не бачили, не читали, не знають. Є такі, які все перекручують на свій розум. А є чисті помислами люди, які живуть «Кобзарем», як віруючі — Біблією, бо для чистих помислами свідомих українців «Кобзар» нашого Пророка Тараса Шевченка і є насправді Біблією на всі часи, на всі віки.
Картини Валерія Франчука — це вікна великого будинку життя: історія козацької доби, пам’ять жертв голодомору, чорнобильська трагедія, Шевченкіана, події Майдану і — рідні пороги... Біля кожної роботи варто зупинитися, подумати, помолитися. І йти далі.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».