Відвідувачів захоплюють її чудові й неповторні вироби кераміки. А ще — непідробна українська краса і довга коса. До неї навіть ставали черги сфотографуватися.
Жанна Миляшкевич — лучанка, свого часу закінчила художню школу. Навчалась у Миргородському керамічному технікумі — одній із найсильніших шкіл із кераміки на просторах Союзу. Згодом працювала на Сумському порцеляновому заводі.
Дев’яності роки були дуже складні: все закривали, все розвалювалось... Із Сум повернулася до Луцька, де почала займатися майолікою — різновидом кераміки, яку виготовляють із випаленої глини і розписують глазур’ю.
Керамікою майстриня займається вже чверть століття. Про свої роботи каже: «В них моя душа. Я — українка, й Україна в моєму серці. Участь у різноманітних фестивалях та ярмарках не тільки в Україні, а й за кордоном дозволяє демонструвати світу багатство української майоліки.
Мені легше сказати, де моїх робіт немає, бо вони є в Португалії, Японії, Італії, Франції. Багато заробітчан хочуть часточку України забрати із собою, тому купують мої вироби, серед яких є обереги з маками, бусликами, рушниками».
Про ці знаки і те, що вони символізують, їй ще бабуся розповідала. Їх лише треба вміти правильно малювати, підбирати співвідношення кольорів.
Жанна намагається донести стародавні знання, зашифровані в символах, з минулого в сучасність. Любить створювати глиняні дзвоники, адже коли в них дзвониш, руйнується все негативне. До душі їй і янголи.
— Спільно з митцями Волині виготовляли обереги для наших солдатів, — розповідає Жанна. — Мені було надзвичайно приємно дізнатися, що один воїн повісив мого янгола до себе в танк. Вірю, що він його оберігатиме!
Прошу майстриню відповісти на кілька запитань.
— Звід­ки чер­па­єте нат­хнен­ня, Жан­но? Скіль­ки ча­су від­да­єте улюб­ле­ній спра­ві?
— За талант дякую Всевишньому. Звісно, я його розвиваю. Часом проснуся серед ночі, буває й таке, бо в голові виникає красивий образ. Іноді за ніч і робота буває готова! Звісно, у сирому варіанті, адже її ще потрібно висушити та випалити в печі.
— Ви має­те піч?
— Так, придбати піч мені допомогла добра знайома, тернопільчанка Люба. Отож, не задумуючись, я назвала піч «Любаня». Без печі було складно, мусила бігати до друзів. Окрім того, глину потрібно випалити й поглянути, чи годиться вона для кераміки.
Буває, що беру шматок глини, а ідея сама приходить у голову, і з-під пальців виходять роботи. Часом ідеї замальовую, а деколи працюю над якоюсь роботою довго, наприклад, маю одне дерево роду, над яким працюю з 2000 року.
— Гли­на має свою енер­ге­ти­ку. Що від­чу­ва­єте, ко­ли пра­цю­єте з нею?
— Лише у глини та людини є одна спільна клітина. Глина навіть лікує. Був у мене такий випадок: продаю свої роботи в Пирогові, до мого стола підійшла жінка й довго біля нього стояла. А на вулиці тоді було прохолодно.
Каже вона мені, що стоїть біля моїх робіт і гріється. Про мою глину ця пані розповіла мені ще більше, ніж я знала. Я люблю ручну роботу і до процесу підходжу лише з позитивними думками. А коли працюю над персональними оберегами, думаю про цю людину й за роботу сідаю з молитвою на вустах.
— Жан­но, Ва­ші ро­бо­ти роз­лі­таю­ть­ся по сві­ту. Це сво­го ро­ду рек­ла­ма на­шої ук­ра­їн­ської куль­ту­ри. Тоб­то на­ше мис­тец­тво по­пу­ляр­не?
— Я б сказала, не тільки популярне, а й модне. Власники дорогих і вишуканих будинків купують традиційні українські вироби. І це добре, що сучасність та минуле і в цих будинках, і в моїх роботах перегукуються.
— До­сить час­то лю­ди прос­то сто­ять бі­ля роз­кла­дки з ви­ро­ба­ми, ва­гаю­ть­ся, що їм ку­пи­ти...
— Так, я дуже люблю спостерігати за людьми, які роздивляються мої роботи. Генетичний код нації є не лише в душі людини, а й у традиційному національному мистецтві. Люди, роздивляючись мої роботи, до них торкаються. І саме ця робота, до якої вперше торкнулася людина, може багато про неї розповісти.
Часто так буває, що хтось мимоволі торкається до якогось одного виробу, а розглядає інші — в підсумку купує те, до чого торкнулася рука. Я тоді розповідаю, що означають ті чи інші знаки на виробі.
— Жан­но, є ще од­на при­чи­на, аби пі­дій­ти до Вас і Ва­ших ви­ро­бів — це Ва­ша дов­га ко­са!
— Зараз довжина моєї коси — 1 метр 66 сантиметрів — відповідно моєму зросту. Кажуть, що до метра вона росте природно, а далі Господь дає. Лише коли навчалася в школі, мама півметра відрізала моєї коси... А вже відтоді не обрізаю, тож можна сказати, що коса росте з дитинства.
— У Ва­шій ро­ди­ні ще хтось має дов­гі ко­си?
— Так, у родині жінки завжди носили довгі коси. Навіть бабуся, якій було за 70, мала довгу косу — більше метра. Мама теж мала довгу косу, але, народивши нас, трьох дівчат, пізніше перенесла інсульт, отож волосся довелось обрізати.
Сестри, повироставши, також коси обрізали. Моя донечка також час від часу стрижеться... Ну а я себе без коси не уявляю!
— Має­те сек­ре­ти по до­гля­ду?
— Ополіскую травами та користуюся натуральними масками. Знаю більше ніж десять сучасних зачісок, часом так закручу, що й не скажеш, що вона така довга. На різних фестивалях зі мною, коли бачать мою косу, усі хочуть сфотографуватися.
Щодо краси, то раджу жінкам робити різні маски з глини. Додайте у глину трішки оливкової олії, лимонного соку — і на личко. Ефект підтяжки та очищення просто неймовірний!

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ,
фото надано автором