4 жовтня 2003 року в театрі здійснили другу сценічну версію п’єси «Дерева помирають стоячи» у постановці Ірини Барковської. Головні ролі втілили легендарні майстри Валерія Заклунна та Юрій Мажуга, поруч з якими були їхні молодші талановиті колеги Кирило Кашліков та Ольга Кульчицька.
Вистава в їхньому виконанні, що йшла на сцені театру з незмінним успіхом протягом 13 років і показувалася більше 150 разів, завжди користувалася незмінним успіхом.
Однак навіть найвидатніші спектаклі не можуть бути вічними, проте порушувані в них теми залишаються вічними. Нову постановку творча група на чолі з Іриною Барковською вважає капітальним поновленням цього легендарного спектаклю. Навіть сценографія залишилася такою, якою її створив 15 років тому визначний художник театру Давид Боровський.
Головна героїня — Бабуся вже двадцять років жила в очікуванні дива — чекала на свого єдиного онука, якому присвятила все своє життя. Але коли той нарешті повертається, вона виганяє його.
Чому так сталося? Що наштовхнуло цю добру жінку на такий, здавалось би, жорстокий вчинок? Можливо, короткочасне знайомство з Директором агентства «Добрих справ» і його уявною дружиною Мартою?
А може, вона зрозуміла доволі просту і водночас таку складну істину: близькі люди — це люди, які роблять твоє життя посправжньому наповненим, а не ті вигадані створіння, які не варті твоєї любові.
У наш прагматичний час, коли розмиті кордони між добром і злом, коли насильство намагаються подати як чесноту, поява на сцені таких мудрих, добрих людей, як Бабуся, Сеньйор Бальбоа, Марта, Директор, — це прагнення театру показати, як бути розбірливим, уважним і разом із тим чуйним.
Багато театралів прагнули побачити нову постановку, аби порівняти її з попередньою. Але незважаючи на той самий сюжет і подібну сценографію, це вже зовсім інша вистава, яка також напевне торкнулася душі і серця кожного глядача.
Очевидно, багато хто в Ніні Ніжерадзе та Вікторі Алдошині пізнав своїх дідусів і бабусь, Ірина Бучко показала, як природно і швидко вміє перевтілюватися людина, а роль Директора у виконанні Станіслава Бобка вийшла, можливо, трохи пафосною, але від цього не менш життєвою.
Дмитро Савченко з’являється на сцені лише у фіналі вистави, але його роль справжнього онука не менш важлива, ніж інших персонажів.
Сильні люди навіть у своєму горі намагаються бути сильними, не згинатися під вагою нещасть, а головне — не перекладати страждання на плечі своїх близьких. Напевне, такий висновок можуть зробити багато з тих, хто подивиться виставу «Дерева помирають стоячи».

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото Ірини СОМОВОЇ