Згадую один епізод. Ми на Черкащині. Йдемо до Будинку культури, де маємо виступати. Поруч Анатолій Паламаренко. Іще бадьорий, рвійний Дмитро Гнатюк.
Трішки відставши від нього, стиха каже мені Анатолій Паламаренко: «Ми якось наче не усвідомлюємо, що йдемо поруч, розмовляємо, разом виступаємо з великою людиною, яка вже вписана в історію нашої культури. Ловімо ці миті спілкування. Колись будемо згадувати».
Як у воду дивився Анатолій Паламаренко. Рідко, ой рідко народжує земля таких співаків!
Мелькають епізоди наших зустрічей, наших розмов. Так траплялося, що коли їхали на дальні гастролі, мене саджали в одне купе з Дмитром Михайловичем.
У нього ніколи не було тої пихи, тої гордині, яка частенько поселяється в душах навіть знаних людей. Був завжди привітний, говіркий.
Любив розповідати і слухати анекдоти. Зі смаком розповіда — і сам весело сміявся. Народний гумор був близький його серцю.
Багато поїздив по світу. Мене вразила його розповідь про поїздку до деяких острівних держав. Переповідаю розповідь Дмитра Михайловича:
— Виступали ми якось в одному такому місці. Серед глядачів — вождь тамтешнього племені. Йому так сподобався мій спів, що він вирішив дивним способом поріднитися зі мною. Оголосив на всю залу, що він дарує мені своє дитя від коханої жінки.
— Я не знав, що робити, — згадує Дмитро Гнатюк. — Відмовитися — значило кревно зобідити по-своєму щирого мого шанувальника. І що робити?
Допомогли хлопці з посольства: мовляв, поки будуть тривати гастролі, дитину негоже возити із собою, а там вирішимо. Отакий цей дивний і непередбачений подарунок.
Із часом якось уляглося. Хоча моя дружина Галина Макарівна, — додав Дмитро Михайлович, — коли я їй подзвонив, сказала: «Привозь, будемо виховувати».
Що б там не казали, але ніхто з наших митців так наполегливо і завзято не розніс українську пісню по ближніх і дальніх землях, як Дмитро Гнатюк.
...Неодноразово запрошував мене великий співак до свого помешкання: воно якраз навпроти Театру ім. Івана Франка. Я мав можливість не раз і не двічі милуватися його унікальним зібранням картин знаних художників, переважно українських.
Дивився зачаровано — яка щедра рідна земля на таланти. Багато старань і, будемо відверті, коштів вимагало це подвижницьке захоплення великого співака.
Згадуються мені, може, і дрібні, але такі теплі і милі деталі. Я неодноразово брав участь у гуртових концертах, з якими ми виїжджали в обласні міста, іноді — в районні центри України. Частенько з нами був і Дмитро Михайлович.
Як правило, саме він закінчував програми цих творчих виступів своєю улюбленою піснею «Ґандзя». А після неї всі учасники концерту виходили на сцену, як мовиться, «на поклін».
Але як уловити той момент пісні, коли треба вже виходити на сцену? Анатолій Паламаренко — найбільш спостережливий серед нас, підказав: «Коли, закінчуючи «Ґандзю», Дмитро Гнатюк топне правою ногою — тоді й виходьмо».
І дивно: скільки було концертів, а саме цей момент фіналу не коректувався. І ця фраза мені досі звучить: «Гнатюк топнув ногою — виходьмо!»
Дмитро Гнатюк був учасником усіх моїх авторських вистав пісенно-духовного проекту «Десять Господніх заповідей». Він дуже любив це дійство, не раз підкреслював — це унікальне явище в нашій пісенній культурі.
Дуже хотів, щоб ця робота та її творці були відзначені Шевченківською премією. Подавали її на відзначення, та не вистачило голосів. Дмитро Михайлович дуже переживав, комусь дзвонив, доказував. Але, як мовиться, маємо те, що маємо.
У цьому пісенно-духовному проекті Дмитро Гнатюк співав «Возлюбімо ближнього». Музику написав композитор Леонід Нечипорук. І досі мені чується його голос.
І доносяться проспівані душею великого артиста слова: «Возлюбімо ближнього, як самих себе». Хіба не цього вимагає нинішня засмучена Україна від своїх людей, у тому числі від самозакоханих можновладців та скороспечених олігархів?
І коли я згадую і вдумуюся, то починаю усвідомлювати, що саме цей твір вибрав Дмитро Михайлович невипадково. Йому хотілося сказати, обов’язково сказати всім нам: «Будьмо активнішими, добрішими і правдивішими, щоб діями, а не тільки словами утішити згорьовану, але разом із тим благословенну нашу Матір-Україну».

Про пісню, її виконавців та творців згадує поет-пісняр,
народний артист України Вадим КРИЩЕНКО