Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Серпень 10, 2022

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 22 Червень 2018 11:50

Пісня моєї долі

Rate this item
(0 votes)

Якось неждано зринули слова:
Минуть літа, давно не буде нас,
Забудуться навік імення наші.
Та вірю — і у той далекий час
Хтось заспіває «Кришталеві чаші».

Тож хочу розповісти про пісню «Наливаймо, браття, кришталеві чаші» та автора музики цього твору Віктора Лісовола — людини різнобічних здібностей і талантів: співака, композитора, бандуриста, художника та насамперед глибинного патріота України.

Після закінчення університету я працював на Виставці передового досвіду, завідував пресою та інформацією. Виставка була тоді далекою околицею Києва.
Якось до мене зайшов ставний, з козацькими вусами, молодий чоловік.
— Ви — Вадим Крищенко?
— Він самий, слухаю Вас.
— Оце прочитав у газеті Ваші вірші. Сподобалися. Хочу познайомитись. Я — Віктор Лісовол.
Розговорилися. Розповів про себе: родом із Полтавщини, закінчив Мелітопольський інститут сільського машинобудування, зараз працює в селищі Глеваха під Києвом, в одному з наукововиробничих закладів.
Але серцем тягнеться до музики, співу, мистецтва. Уже створив кілька власних мелодій на вірші Тараса Шевченка. Та ще грає на гітарі і освоює бандуру.
— Ану, проспівайте, — запропонував я.
— Може, оцю — «Нащо мені женитись?».
Під акомпанемент гітари, яку він приніс із собою, полилася щемлива мелодія, а голос просто зачарував мене.
Рідко таке буває, але цього разу щось невидиме швидко наблизило нас, об’єднало, ніби ми були уже давно знайомі.
Наші зустрічі стали постійними. Ми, як то кажуть, із розряду «добрі знайомі» перейшли в розряд «хороші, щирі друзі».
І ось на цьому тлі нас чекала щаслива несподіванка. Я якраз збирав поетичні твори для нової, другої своєї збірки, що мала вийти у видавництві «Молодь». Серед них був і вірш «Пісня козацького коша». Якось Віктор побачив його, прочитав:
— Оце мені до душі. Забираю. Спробую написати пісню.
Дійсно, через деякий час він прийшов із радісними вогниками в очах.
— Щось вийшло, гадаю, непогано. Лише треті рядки в куплетах треба розширити.
Я швидко виконав це прохання. Віктор співав, а я слухав... Щось було у пісні та його співі глибинно українське, козацьке.
Довгий час, до речі, люди теж не вірили, що це авторська пісня, а думали — народна.
І пісня зазвучала. Спочатку з вуст Віктора. А далі — від одного до другого, від родини до родини... Правда, одну строфу довелося викинути, бо вона була пронизана бунтарським духом:
Козаку не треба
Срібла ані злата.
Лиш би Україна
Не була катами
На хресті розп’ята.

У подальшому я чув, що деякі виконавці ці слова відновили.
Згодом пісню підхопили професійні співаки та колективи: Ніна Матвієнко, Василь Жданків, Волинський народний хор, яким тоді керував Анатолій Пашкевич.
А далі — квартет «Явір», а там — поніс її по світах славнозвісний Хор імені Григорія Верьовки.
Нині під звуки цієї пісні крокує українське військо. ЇЇ використав у своєму досить антиукраїнському фільмі «Вогнем і мечем» Єжи Гоффман, хоча в титрах не згадав авторів. Та й вибити свій авторський гонорар за виконання твору, хоча фільм був дуже прибутковим, нам теж не вдалося.
Та Бог із ним! Головне — пісня увійшла в родинні кола, її співають за столом у свята і будні, при зустрічах і прощаннях. Хіба може бути визнання вищим від цього?
Життя мене з Віктором Лісоволом зводило і розводило, але ми завжди були на дружньому зв’язку: зустрічалися, раділи один за одного, печалились, якщо щось не так. Знав усі нюанси його родинного життя, життєві таємниці.
А житейська дорога була в нього складна, засипана камінням чи, вірніше, битим склом. Та митець завжди залишався чесним, відвертим, патріотичним.
Нема вже Віктора. Важко помирав у Київській лікарні імені Павлова.
Ні, не забулося це ім’я. Минулого літа у Вишгороді, що під Києвом, за підтримки добрих людей, які ще не перевелись в Україні, відкрито меморіальну дошку на будинку, де жив композитор і бандурист.
Держава, на жаль, до вшанування своїх знаних синів байдужа. Цього разу з’їхалися кобзарі та бандуристи звідусіль, прибули хорові колективи, зібралося море людей.
І в українське небо знову стозвуко полинула щемлива заклична мелодія і слова славної пісні:
Щоб щаблі не брали,
Щоб кулі минали
Голівоньки наші.

І здалося, що саме небо промовляє ці слова зажуреній, скривдженій, але, віриться, непоборній і благословенній МатеріУкраїні, щоб втішити і підбадьорити її, переконати, що вона ще діждеться свого воскресіння.

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».