Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Серпень 03, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 21 Листопад 2014 01:01

Шлях довжиною в життя...

Rate this item
(0 votes)

Від­сьо­го­дні Ук­раї­на всту­пає у че­ре­ду зна­ко­вих дат. Са­ме 21 лис­то­па­да то­рік то­діш­ній уряд під ке­рів­ниц­твом Ми­ко­ли Аза­ро­ва пуб­ліч­но від­мо­вив­ся від на­мі­ру під­пи­са­ти Уго­ду про асо­ці­ацію з Єв­ро­со­юзом. Бук­валь­но на­две­чір на Май­дан Не­за­леж­но­сті ви­йшли пер­ші гро­мад­ські ак­ти­віс­ти, кот­рі ка­те­го­рич­но не сприй­ня­ли та­ко­го гео­по­лі­тич­но­го роз­во­ро­ту... Іні­ці­ати­ва ма­ла ус­піх ще й то­му, що вже на­ступ­но­го дня, 22 лис­то­па­да, ви­пов­ню­ва­ло­ся дев’ять ро­ків від по­чат­ку По­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції.

Відтак, зібравшись на силі, українське суспільство знову вибухнуло стотисячним мітингом найближчої неділі — 24 листопада. Людей згуртувала нахабна й цинічна брехня режиму тодішнього президента Віктора Януковича. За кілька днів до саміту Україна — ЄС у Вільнюсі ми з вами чітко дали зрозуміти: жарти на геополітичні теми у нашій державі не пройдуть.

На жаль, Янукович ні тоді, ні, схоже, й досі так і не зрозумів усієї величі протестного руху. Бо далі було 30 листопада з ганебним розгоном студентів силами «Беркута», і, звичайно ж, найпотужніший мітинг протесту 1 грудня, котрий, за різними оцінками, вивів на вулиці столиці майже до мільйона українців.

 

Змі­ни: між не­об­хід­ніс­тю та... стра­хом
З висоти сьогоднішнього дня зрозуміло, що то був лише початок довжелезного шляху, на який Україна встала, можливо, й не усвідомлюючи всіх наслідків. Зрештою, нині навіть найсвітліші голови сучасності на можуть точно сказати: яку частину цього тернистого шляху ми вже подолали. І скільки доведеться ще втрачати найпатріотичніших синів і доньок на Сході України; вибудовувати потужний дипломатичний фронт на Заході; потопати в гучних і нерідко абсолютно безплідних дискусіях на тему того, що всі жертви виявляються марними і в державі так НІЧОГО й не змінюється...
Подібна риторика нині притаманна здебільшого тим, хто, можливо, не надто й хоче справжніх змін. Оскільки жити в епоху глобального переосмислення цінностей дійсно непросто. А мешканці України так чи інакше перебувають у такому стані от уже довгих чверть століття — спробуй-но не втомитися!
Побудова держави за активної участі громади — справа не одного дня і навіть не одного року. Цей процес де в чому схожий на... торішні акції протесту. Пригадуєте: у вихідні в серці древнього Києва стабільно збиралася купа людей. Менше 50–70 тисяч на недільні віча не приходили, незважаючи ні на що. А протягом довгих і нерідко дуже болісних буднів оборону Майдану тримали всього кілька тисяч найактивніших.
Ні-ні, це жодним чином не означає, що автор цих рядків намагається комусь конкретно віддати перевагу. Свій внесок у Революцію гідності зробив кожен. І внесок кожного — неоціненний і поки ще навіть не усвідомлений до кінця ні істориками, ні політиками, ні державними діячами. Просто вимальовується вельми своєрідна формула успіху. Дуже проста і водночас надзвичайно непохитна. Без тих кількох тисяч активістів не було б натхненних недільних віч. А без сотень тисяч однодумців, що раз по раз вперто виходили на головну площу держави, не існувало б революційного мотора.
Така взаємодія — це головне, що й досі відрізняє справжніх патріотів рідної землі від псевдозахисників східних псевдореспублік. На Майдані ми не могли, не мали права на сварку. Тоді як у «ДНР» чи «ЛНР» уже збилися з ліку: скільки «підреспублік» та «республіканських відгалужень» утворилося на окупованих територіях упродовж останніх півроку.


Знан­ня — си­ла?
Два великих українських Майдани відділяє рівно дев’ять років. Але головне, що їх об’єднує, — це постать колишнього глави держави. Відомий український історик Ярослав Грицак, аналізуючи події обох революцій, доходить цікавого висновку: «У 2004-му Віктор Янукович змусив українців зрозуміти, чого вони не хочуть, — і це було його президентство. У 2014-му він допоміг українцям зрозуміти, чого вони хочуть — не просто зміни президента, а зміни цілої системи, головним символом якої він став».
Із подібним твердженням важко не погодитися. А відтак українське суспільство от уже цілий рік твердо знає, чого воно хоче. Зрештою, це — справді неабияке досягнення, адже фактично з моменту проголошення Незалежності нашу державу роздирали постійні суперечності. Від виборів до виборів український політичний маятник гойдало то в бік Європи, то в бік Росії, в результаті чого держава не розвивалася належним чином.
Зараз ще також зарано говорити про якісь глобальні успіхи на шляху до європейської інтеграції. По суті, конструктивні дискусії в середині нашої держави (це якщо виключити тих, хто переконує себе й оточуючих у тому, що не змінилося геть нічого) зводяться ось до чого.
Оптимісти тішаться надіями, що саме після недавніх парламентських виборів в Україні розпочнуться реальні реформи. В минулому числі ми розпочали аналіз чергової коаліціади, котра триває й дотепер. Так от, згідно з деякими домовленостями майбутні носії депутатських мандатів визначили кілька стратегічних реформаторських напрямків.
Скептики ж також вельми небезпідставно вважають, що впродовж понад півроку, відколи в державі оновилася влада, можна було б реалізувати бодай одну-дві реформи. Нехай навіть у незначних масштабах. Але такий маленький успіх значно додав би громадянам довіри і убезпечив би суспільство від чергової хвилі відчаю та розчарування.
Скоріше за все, істина перебуває десь між наведеними точками зору. Зрештою, спроба розпочати реформи десь із березня-квітня уже була — і не одна. Чи не найяскравіший приклад — ухвалення закону про очищення влади, більше відомий у народі як закон про люстрацію. Попри всі неоднозначності він здатен підчистити владні авгієві стайні. Хоча наміри вихолостити закон не припиняються навіть у ці хвилини.
Саме тому наступним кроком, і то якнайшвидшим, має бути глобальна модернізація судової системи нашої держави. Чимало експертів наголошують на необхідності максимального оновлення суддівського корпуса. Враховуючи, що за останні роки українські вузи стабільно випускають величезну кількість правників, дефіциту кадрів виникнути не повинно.
Також переважна більшість експертів підкреслюють, що Україні треба зробити багато змін і в інших галузях. Зокрема, слід зміцнити верховенство права, викорінити корупцію, скоротити бюрократичну тяганину та забезпечити бізнес-середовище, що дозволяє підприємцям почуватися комфортно, при цьому створюючи нові робочі місця.


На­дія на пар­ла­мент
Чимало реформ, вочевидь, будуть непростими, але, як свідчить досвід західних сусідів України (і не лише їх, а також чи не в першу чергу Грузії), це — чітка дорога до успіху.
Цими днями робоча група, котра опікується питаннями потенційної роботи новообраної Верховної Ради, вирішила, що парламент восьмого скликання розпочне свою роботу 27 листопада. Себто особливого затягування часу з початком парламентської діяльності не спостерігається.
Тим часом триває робота і щодо формування коаліційної угоди. Хтозна, чи вплинуло на новообраних законотворців наближення дати старту Євромайдану, але в оприлюдненій наприкінці минулого тижня редакції проекту угоди темі європейської інтеграції приділено немало уваги.
Частина, яка стосується зобов’язань України за Угодою про асоціацію, прописана не найгіршим чином, зокрема містить пункти щодо виконання зобов’язань у рамках зони вільної торгівлі. І це попри те, що формально застосування такої зони не без російського впливу було відтерміновано до 2016 року.
Перетворення, які Україна зобов’язалася здійснити в рамках асоціації з ЄС, вмонтовані у блок внутрішніх реформ. Більшість експертів вважають, що це цілком логічно, оскільки ключова складова Угоди про асоціацію — це саме внутрішні реформи, а не дипломатичні відносини з Євросоюзом.
Отже, в коаліційній угоді є кілька блоків, які безпосередньо стосуються зони вільної торгівлі. Це — реформа державних закупівель, антимонопольного законодавства, сприяння міжнародній торгівлі у сфері сільського господарства та промислових товарів, а також полегшення проходження митниці.
Станом на сьогодні попри те, що все ще чинний парламент ухвалив доволі прогресивні закони у сфері держзакупівель, кількість норм, котрі дозволяють тим чи іншим суб’єктам робити винятки, просто вражає. У цих винятках закупівлі дозволено проводити поза офіційними процедурами — без реального конкурсу, без оприлюднення всіх документів, необхідних для проведення тендера тощо. Саме тому новому депутатському корпусу конче необхідно буде виправити такі недоліки. І потенційні коаліціянти, принаймні поки що, задекларували подібні наміри.
Що ж до діяльності Антимонопольного комітету, то тут головним залишається завдання перетворити цей орган із карального на такий, що гарантує прозору конкуренцію. Найперша вимога експертів та європейських партнерів — прозорі і зрозумілі правила накладання штрафів на компанії за порушення такої конкуренції. Зараз вони дуже розмиті і створюють широке поле для маніпуляцій.
От уже кілька років лише лінивий не говорив про широкі можливості експорту української сільськогосподарської продукції на ринки Євросоюзу. Але щоб це відбувалося, потрібно й надалі приводити свою нормативно-правову базу у відповідність з європейським законодавством. Майбутні коаліціянти наразі задекларували наміри прийняти закони про державний контроль за харчовими продуктами, про інформування споживачів стосовно властивостей харчових продуктів, щодо кормів, щодо ветеринарних перевірок на кордоні...
Те ж саме стосується законопроекту про технічні регламенти, який потрібен для потрапляння на ринки Євросоюзу українських промислових товарів.
Нарешті, не можна забувати про необхідність виконання на практиці тих норм європейського законодавства, які вже давно побачили світ. Хтозна, можливо, стосовно цього у парламентських партнерів може виникнути найбільше труднощів. Адже імітація бурхливої діяльності по-українськи щодня вбиває віру багатьох підприємців у можливість працювати по-європейськи. Але ж, як кажуть, надія помирає останньою...
В оприлюдненому варіанті коаліційної угоди досить чітко прописано завдання, як вирішити проблеми в перелічених блоках, забезпечивши вільну торгівлю з Євросоюзом. Єдина складність — величезна завантаженість майбутньої Верховної Ради. Якщо ж вона працюватиме так само «плідно», як нинішня, то задекларовані пріоритети можуть перетворитися на пусте декларування.
Щоб цього не сталося, доречно використати польський досвід. У наших західних сусідів закони, які стосувалися європейської інтеграції, розглядалися свого часу за прискореною процедурою. Вочевидь, саме тому Польща досить упевнено йде європейським шляхом уже багато років. Цей шлях для кожного з нас має стати довжиною в життя. От би тільки знову не збитися «на манівці»... Хоча уроки Революції гідності, мабуть-таки, нікому не дозволять цього зробити. Принаймні, дуже хочеться у це вірити. І не лише в день річниці Євромайдану.
Ярослав ГАЛАТА
Фото з архіву автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».