— Не знаю, чи зрозумієте мене, але ні я, ні батько, колишній сержант-морпіх, не могли спокійно дивитися на те, що коїться на нашій землі,— відповів Руслан. — Ми не вважаємо себе великими патріотами України, ми — звичайні українці. Нормальні українці. І тому ми там...
Неоголошена росіянами війна стала справою багатьох родин, які, взявши до рук зброю, стали на захист рідної землі. Наприклад, більше місяця б’є ворога вінничанка Світлана Бевз, яка поїхала на Донбас разом зі своїм чоловіком. До цього жінка працювала викладачем у Вінницькому національному технічному університеті, а Сергій — заступником керівника однієї зі служб ПАТ «Вінницяобленерго». Цікаво, що ця чарівна білявка працює не у військовому лазареті, доглядаючи поранених, а служить у бойовому підрозділі, де нарівні із сильною статтю навіть звільняла населені пункти!...
А Михайло Саволюх — колишній мер міста Могильова-Подільського, що на Вінниччині, разом із сином Віталієм пішли добровольцями у Національну гвардію. Михайло Олександрович — підполковник запасу, але попросив прийняти його рядовим бійцем і на рядову посаду. Нині чоловік командує розвідувальним взводом і «дослужився» до сержантського звання!..
Перелік подібних прикладів можна продовжувати і продовжувати. Що штовхає доволі успішних людей, які досягли у цьому житті певних висот, ризикувати своїми — у прямому розумінні цього слова — головами?
За роки незалежності такі чесноти, як гідність, любов до рідної землі і готовність її відстоювати почали сприйматися дещо в іншому ракурсі, а тих, хто говорив при них, сприймали такими собі диваками. А один відомий письменник добалакався до того, що «ці чесноти ніколи не були притаманними українцям...»
Та настав час «Х», і ми побачили: це далеко не так, що не може не радувати. Адже сотні, тисячі українців, коли поріг їхньої хати переступив ворог, взяли до рук зброю. Серед них різні люди: педагоги, музиканти, підприємці. Проте всіх їх об’єднує щире бажання якомога скоріше відновити в країні мир і спокій.
Ну а хто не може воювати через різні причини, але є людиною небайдужою, теж намагається зробити свій внесок у цю благородну справу. Щоб переконатись у цьому, варто завітати до будь-якого військового госпіталю, до лікуються бійці — учасники антитерористичної операції.
— До нас щодня приходять десятки вінничан і жителів навколишніх сіл, — розповідає начальник військово-медичного клінічного центру Центрального регіону полковник медичної служби Сергій Петрук. — Вони приносять їм продукти, гроші. Абсолютна більшість таких людей не належать навіть до середнього класу і видно, що віддають чи не останнє.
Мені розповідали про випадок, який приємно шокував: одна старенька вінничанка пожертвувала майже 30 тисяч гривень, які протягом багатьох років збирала на поховання!..
Навіть діти не залишаються осторонь тих подій, що відбуваються в країні. Вся Україна знає про хлопчика Тараса зі Львова, який гроші, подаровані йому на планшет, передав на потреби армії. Такий же випадок стався нещодавно і на Поділлі: 8-річна Марійка Романюк 465 гривень, зібрані на ролики, віддала на користь поранених бійців, що лікуються нині у Вінницькому військово-медичному клінічному центрі МО України! Цим самим дівчинка наслідувала приклад своєї бабусі, яка збирає кошти від жителів міста над Бугом і віддає їх на лікування поранених військовиків.
Спілкуючись із людьми, про яких розповів, згадав слова фронтового письменника Еммануїла Казакевича з повісті «Зірка»: «Хорошу людину війна робить ще кращою». І теперішні події, які важко назвати інакше, як неоголошена війна, зайвий раз підтверджують правоту цих слів.
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ