Ватажки хорватських сербів відразу ж заявили про бажання приєднатися до Сербії, стверджуючи, як їм погано живеться в оточенні хорватів. А «керманичі» ОРДЛО хіба приховують прагнення стати черговим суб’єктом РФ?
Оскільки на теренах Хорватії проживало чимало сербів — більше 12%, то мас-медіа з Белграда, насамперед телебачення, почали інформаційне маніпулювання людьми і їхньою свідомістю.
Зокрема, цілодобово лунали жахливі розповіді, як хорвати під час Другої світової війни, коли проголосили свою державність — Незалежну Державу Хорватія, — були союзниками Гітлера, а також масово кривдили місцевих сербів за національною ознакою. Тоді хорватські фашисти — усташі часто скоювали злочини проти сербів і це закарбувалось у національній свідомості останніх.
Свою роль зіграв і релігійний чинник: серби були православними християнами, а хорвати — католиками. Тож белградські медіа почали експлуатувати історичне минуле, закликаючи сербів до помсти за нанесені образи ще в Другій світовій війні.
Мовляв, у Загребі знову фашисти-усташі прийшли до влади і можливе повторення масових убивств сербських родин. І треба сказати, що в багатьох випадках така пропаганда і заклики до повстання спрацьовували.
У своїй інформаційній війні проти України Кремль реалізовував приблизно такий же сценарій, зомбуючи жителів Криму та Донбасу. Коли ж одурманені російською пропагандою «патріоти» Донбасу виступили проти «бандерівської хунти, що засіла у Києві», ФСБ, ГРУ відразу взяли їх під «опіку». Ну а далі події вже розвивалися безпосередньо під їхнім контролем.
У Криму ж відкрито відбулася російська окупація. Крім того, всіх, хто підтримував Київ, російські пропагандисти теж назвали фашистами, а фашиста можна вбивати, грабувати і начебто жодної відповідальності. Це вже калька початку 90-х на Балканах.
На Донбасі і в Криму абсолютна більшість людей є православними. Але Кремль і тут знайшов вихід, переслідуючи парафіян Київського патріархату та інших церков, фаворизуючи Московський патріархат.
— Навіть сьогодні, на шостому році цієї не оголошеної проти України війни, яка забрала життя у більш як 13 тисяч українців, знаходяться симпатики так званого «руського миру». У Хорватії теж були прихильники «Великої Сербії»?
— Серед хорватів, звісно, такого не було. Конфлікт мав яскраве міжнаціональне і міжрелігійне забарвлення. Пропаганда працювала виключно у цьому ключі для розуміння — хто свій, а хто чужий. В Україні ж конфлікт має світоглядний характер.
Борці за «русский мир» виступили проти української більшості, що сприймає європейські цінності і розглядає Україну як частину об’єднаної Європи. У цьому сенсі ситуація у нас простіша, адже людина протягом свого життя може декілька разів змінювати свої світоглядні принципи, тоді як віру і національність — дуже рідко.
— Хорватія звільнила окуповані території, вдавшись до військової операції «Буря», протягом кількох днів. В Україні лунають пропозиції використати досвід цієї країни щодо деокупації Донбасу. Ваша думка з цього приводу.
— І Українська держава, і міжнародне співтовариство одностайні: вирішити проблему Донбасу, Криму, тобто деокупації частини нашої країни, можна лише дипломатичним шляхом. Це — аксіома. До речі, влітку 2014 р. частину території Донбасу ми теж звільнили військовим шляхом. Зараз — час мирної реінтеграції.
— Але ж хорвати відвоювали свої землі...
— Росія — не Сербія, а Путін — не Мілошевич. Белград хоч і підтримував сербів, але не в тих масштабах, як це робить Москва, оскільки не мав таких можливостей. А у нас російські військові чисельно присутні на окупованій частині Донбасу, будучи організаційним ядром військ сепаратистів.
— Представники окремих політичних сил не вбачають ніяких загроз для України в разі надання так званим «ДНР» і «ЛНР» широкої автономії і перетворення нашої держави з унітарної на федеративну. При цьому посилаються на ту ж Росію...
— Росія є федеративною здебільшого на папері: жоден її суб’єкт не може вийти з її складу. Чечня спробувала: що з того вийшло — всім відомо. Федеративність Росії полягає лише у можливості будь-якої іншої країни або території приєднатися до неї. Про це Кремль відкрито не говорить, але й так зрозуміло, що його господар мріє про розширення російських кордонів.
Згадайте 2014 рік. Після захоплення Криму Держдума миттєво проголосувала за приєднання півострова до РФ як суб’єкта. Щодо федеративного устрою України, то він не передбачений Мінськими домовленостями, як і автономія Донбасу...
— Натомість у них ідеться про особливий статус, що насторожує багатьох українців: вважається, що такий статус надасть Донбасу настільки широкі повноваження, що він зможе блокувати будь-яке рішення української влади. Наприклад, про вступ до Європейського Союзу чи Північноатлантичного блоку...
— У Мінських угодах про це теж жодного слова: всі повноваження визначатиме ухвалений парламентом закон. А що за документ народні депутати ухвалять, залежить від них і нашого суспільства.
Мінські угоди передбачають додаткові повноваження територіальним громадам на тимчасово окупованих територіях. Ці повноваження виписано у Примітці до Мінської угоди і не є критичними для української державності та жодною мірою не можуть блокувати важливих внутрішньо- або зовнішньополітичних рішень центральних органів влади у Києві.
А от надання широкої автономії Донбасу було б дійсно небезпекою для нашого суверенітету. Ми добре пам’ятаємо, як Москва розправилася навіть з вузькою автономією Криму наприкінці лютого — у березні 2014 р.
— Сьогодні з вуст багатьох політиків можна почути про мирну реінтеграцію, але далеко не всі наші співвітчизники розуміють, що це таке...
— Розшифровується як досягнення миру і повернення Україні тимчасово окупованих Росією територій. Своєрідним планом мирної реінтеграції можна вважати і Мінські угоди, які багато хто критикує. Але для їх реалізації не вистачає механізму імплементації.
— Де ж його взяти, Олександре Михайловичу?..
— Ним могло б стати рішення про направлення на Донбас миротворчого контингенту. Таке рішення може прийняти Рада Безпеки ООН. Це була б Резолюція РБ ООН про направлення на Донбас миротворчих сил і Міжнародної перехідної адміністрації (МПА), як це було зроблено у Хорватії.
МПА керувала б військовим, поліцейським і цивільним компонентами місії, зосередивши у своїх руках усю повноту влади, тоді як органи ОРДЛО мали б підпорядкований характер. Мандат місії доцільно виписати на всю тимчасово окуповану територію, термін дії рік плюс можливість на один рік продовження МПА.
Зокрема, потрібно буде встановити ефективний контроль над усією тимчасово окупованою територією, неконтрольованою ділянкою українсько-російського кордону, а це 400 км, провести демілітаризацію регіону — тобто відповідно до ст. 10 Мінської угоди провести роззброєння всіх незаконних збройних формувань та проконтролювати виведення всіх іноземних військ та найманців. Кажучи іншими словами, вивести з Донбасу російські війська і повністю роззброїти місцевих бойовиків.
— Українська держава в такому випадку буде стороннім спостерігачем, не маючи можливості хоч якось впливати на ситуацію?
— Не зовсім так. Саме український уряд надасть дозвіл на здійснення миротворцями контролю над 400-кілометровою ділянкою українсько-російського кордону. Із введенням на окуповану частину Донбасу миротворців створяться умови для безпечного здійснення грошових переказів з України та виплати пенсій.
— Повернімося до ймовірної Резолюції Ради Безпеки ООН. Але ж всі її рішення ухвалюються колегіально і одноголосно, а там засідає і представник Росії...
— У цьому і проблема: росіяни можуть заблокувати будь-яке рішення Радбезу, у чому ми вже неодноразово переконувалися. Нам належить переконати всіх членів ООН, насамперед членів Ради Безпеки, що місія йде на Донбас виключно для надання допомоги у виконанні всіх без винятку пунктів Мінських угод.
Якщо Москва торпедуватиме відповідне рішення, то всі міжнародні партнери переконаються: Російська Федерація проти документа, який підтримали своїми підписами у Декларації лідери країн нормандського формату, включаючи президента В. Путіна, а також Рада Безпеки ООН, усе міжнародне співтовариство.
Для блокування відповідної Резолюції РБ ООН Москва має піти на величезні політичні та іміджеві втрати з можливістю серйозного посилення проти неї санкційного режиму. В разі російського блокування треба завжди мати план «Б», і він у нас є.
З торпедуванням Мінських домовленостей, а значить, і нормандського формату, що розглядав тільки ситуацію на Донбасі, Україна може активізувати новий міжнародний формат — країн — підписантів Будапештського меморандуму. Там США, Великобританія. І вже, крім Донбасу, на обговорення треба виносити також питання про деокупацію Криму.
— Назвіть, будь ласка, ще деякі пункти плану мирного врегулювання у Хорватії.
— Вони схожі до пунктів Мінських угод. Хорватська влада амністувала бойовиків (узагалі Хорватія за час війни провела три амністії, вважаючи їх ефективним інструментом деморалізації частини бойовиків. Звісно, що амністії не підлягали особи, які скоїли військові злочини), і підтримала проведення на тимчасово окупованих територіях виборів до місцевих органів влади. Звичайно, за своїм законодавством і після того, як завершився процес демілітаризації, який проконтролював ООНівський контингент.
Було ухвалено закон, згідно з яким території компактного проживання сербів отримували особливий статус. Але не політичного, а економічного характеру, який передбачав всебічну підтримку як внутрішніх, так і іноземних інвесторів, звільнення від податків бізнесменів, які створювали на цих територіях засоби виробництва і працевлаштовували населення тощо. У політичному сенсі було створено Раду громад тимчасово окупованих територій.
— Щодо амністії. У неї є багато противників, котрі кажуть: як можна простити нелюдей, які вбивали, катували в підвалах наших солдатів...
— По-людськи я розумію тих, хто так вважає. Але відразу хочу нагадати, що амністія згідно з міжнародним правом не розповсюджується на тих, хто скоював військові злочини, які не мають і терміну давності: якщо людину, яка, скажімо, вбивала мирних жителів, знущалася з військовополонених, знайдуть через 20–30 років, то її все одно судитимуть.
— Ви є прихильником Мінських домовленостей. Але в Україні вистачає і їхніх противників...
— Нагадаю, що над імплементацією положень цього документа, ухваленого у столиці Білорусі, працює нормандський формат, альтернативи якому не бачать і в Раді Безпеки ООН, про що неодноразово робилися відповідні заяви.
Відмовившись від цих домовленостей, досягнутих 5 років тому, ми можемо опинитися наодинці з російською агресією без підтримки міжнародного співтовариства. Подумайте, чи відповідає такий сценарій розвитку подій інтересам Кремля?
— Дякую за розмову, Олександре Михайловичу.
Спілкувався Сергій ЗЯТЬЄВ
