Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Травень 17, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 24 Жовтень 2019 20:56

Свято, оплачене кров'ю мільйонів

Rate this item
(0 votes)

28 ЖОВТНЯ — ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

Сімдесят п’ять років тому, 28 жовтня 1944-го, останній німецький солдат змушений був залишити Україну. Цій епохальній події передувало безліч важких боїв, мільйонні жертви нашого народу.

У 1941 році вермахт так стрімко просувався вглиб країни, що людей просто не встигли призвати до війська. При цьому значна частина мобілізованих із різних причин не зуміла дістатися своїх частин і підрозділів.

За підрахунками дослідників історії Другої світової війни, на окупованій території СРСР залишилося понад 5,6 мільйона військовозобов’язаних та призовників. З них в Україні — понад три мільйони.
Радянське керівництво запевняло, що в разі війни Червона армія «воюватиме на чужій території і малою кров’ю». Та насправді все вийшло навпаки: замість наступу по чужій території довелося відступати власною.
З початком визволення українських сіл і міст їхніх жителів мобілізували до лав Червоної армії. Сталін, як відомо, усіх, хто опинився на окупованих територіях, вважав зрадниками. Тож в одному з наказів, який регламентував цей процес, було сказано:
«Усіх військовослужбовців, які залишилися на за місцем проживання на території, тимчасово окупованій німцями, або опинилися оточеними у місцях проживання, залишились вдома... направляти до штрафних частин».
Штрафників радянське командування кидало на найнебезпечніші ділянки фронту — погано обмундировані і озброєні, вони повинні були «власною кров’ю змити із себе ганьбу».
За свідченням істориків, з початком визволення України в штрафних батальйонах і ротах було найбільше українців. Під час так званої другої хвилі мобілізації, яка прокотилась Україною у 1943–1944 роках, на фронт відправили понад три мільйони осіб.
18 грудня 1942 року Червона армія звільнила перший населений пункт, розташований на українській землі, — село Півнівку Ворошиловградської (нині Луганської) області. На територію України вона увійшла обезкровлена важкими боями, через що більшість полків і дивізій були укомплектовані особовим складом лише на 50–60%, а то й менше. Тому відразу почалася мобілізація чоловічого населення.
У наказі Ставки Верховного головнокомандування, який регламентував увесь цей процес, було сказано:
«Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває у діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу».
Проте на місцях, тобто у військах, цей наказ розцінили по-своєму: з мовчазної згоди вищого командування мобілізацією займалися командири полків і навіть батальйонів.
Наприклад, колишній командир полку 5-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії генерал І. Попов згадував, як його полк восени 1943-го призвав на Черкащині 800 осіб. Пізніше з’ясувалося, що колишніх артилеристів «загнали» в піхоту, а тих, хто гармати бачив лише в кіно, — відправили в артилерію...
Подібні випадки набули масового характеру і 15 жовтня 1943 року з’явився наказ Верховного головнокомандувача, у якому визнавалися «грубі помилки під час мобілізаційних заходів». Але, незважаючи на вимогу Сталіна припинити подібну практику і грізне попередження, що винні будуть суворо покарані, ця вакханалія тривала доти, доки не скінчилася війна...
Дослідник історії минулої війни Валерій Кравченко стверджує, що всю чоловічу частину населення міста Бердянська і навколишніх сіл віком від 15 до 60 (!) років мобілізували і відразу, не обмундирувавши, не навчивши і не озброївши, «погнали на німця». Серед наступаючих було багато інвалідів, які обморозили кінцівки ще під час радянсько-фінської війни.
Російський історик — дослідник Другої світової Борис Соколов пише: «Розрахунок був на те, що «чорна піхота» лише виснажить німців та змусить вистріляти запас боєприпасів, щоб потім свіжі частини змогли змусити противника відступити із займаних позицій».
Вік, по досягненні якого громадян можна було мобілізовувати до Збройних Сил, становив 18 років. Але цієї вимоги часто-густо не дотримувалися: станом на 10 жовтня 1943 року лише Південно-Західний фронт мобілізував і направив до бойових частин понад 7 тисяч 16—17-річних призовників, а Центральний фронт — близько 2 тисяч. На інших фронтах ситуація була не кращою.
Олександр Довженко у своєму щоденнику в листопаді 1943-го занотував, що «в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян... Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих».
28 жовтня — це свято кожного свідомого українця, кожного, хто знає свою історію, поважає своїх батьків і дідів, які визволяли нашу землю від німецького фашизму. Ми заплатили велику ціну за право почуватися вільними людьми, бути господарями на своїй землі.
Сьогоднішні українці, нащадки тих, хто воював за свою Батьківщину 75 років тому, гідно продовжують їхню справу, відстоюючи державний суверенітет і територіальну цілісність України.
За звільнення української землі заплатили власними життями мільйони радянських солдатів та офіцерів, партизанів і підпільників. Левову частку з них складали саме українці — наші батьки, діди й прадіди. Пам’ятаймо про них!

Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».