Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Березень 28, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 05 Квiтень 2019 11:36

Голосування на межі фолу, або я Україні підтвердити свій європейський вибір

Rate this item
(1 Vote)

Пе­рі­од між пер­шим та дру­гим ту­ра­ми пре­зи­дент­ських ви­бо­рів уже не впер­ше по­в’яза­ний для ук­ра­їн­сько­го су­спіль­ства із над­зви­чай­но дра­ма­тич­ним очі­ку­ван­ням. Фак­тич­но кож­но­го ра­зу в та­кі мо­мен­ти на­ша дер­жа­ва пе­ре­бу­ва­ла не стіль­ки в пе­ред­чут­ті ого­ло­шен­ня іме­ні но­во­го Пре­зи­ден­та, скіль­ки пе­ред чер­го­вим ци­ві­лі­за­цій­ним ви­бо­ром.

От і нині — волевиявлення, що очікує нас 21 квітня, як і осінні парламентські вибори до парламенту, мають усі шанси увійти в історію нашої країни як переломний момент в її розвитку. Це лише на перший погляд їхня значущість може видаватися менш доленосною щодо вектора розвитку, ніж у 2004–2012 роках.

Так, тоді був більш поляризований поділ на табори, які виступали за діаметрально протилежні цивілізаційні вибори. Нині ж, після поразок у першому турі таких відверто проросійських політиків, як Юрій Бойко чи Олександр Вілкул, загроза реваншу нібито не простежується. Однак насправді 2019-й для визначення парадигми розвитку України відіграє не менш важливу роль, ніж 2004-й чи 2014-й.
Він у будь-якому разі стане переломним моментом: або вдасться закріпити й далі розвивати здобутки останніх років у розбудові національної держави. Або, як це не раз бувало в українській історії, маятник хитнеться в протилежний бік. Тоді зміни останніх років можуть стати не просто заморожені, а згорнуті.
Вочевидь, саме тому ключовим завданням для ворогів української державності як на нинішніх президентських, так і на майбутніх парламентських виборах є торпедування тих змін у масовій свідомості та державній політиці, які дають шанс остаточно відірватися від Росії в усіх царинах.
Їм важливо дискредитувати, зняти з розгляду, відкласти в довгу шухляду ті питання порядку денного, які пов’язані з державотворенням, національною консолідацією, формуванням ідентичності, зміцненням інформаційної й енергетичної безпеки, переорієнтацією української економіки на альтернативні ринки.
Адже процес запущено, хоча й дещо повільно та непослідовно. Однак маємо переорієнтацію української економіки на Захід, поступове зниження частки Росії в ній до розміру статистичної похибки.
Україна, хоч і поволі, але переходить на використання енергії з альтернативних джерел, завершується перехід на ринкові ціни на газ та інші енергоресурси, що має знизити обсяги їхнього споживання і зменшити потребу в закупівлях із РФ.
Чимало аналітиків, підбиваючи підсумки першого туру виборів Президента, наголошують на тому, що обидва їхні переможці не є проросійськими кандидатами. Відтак очікувати різкого зміну курсу після 21 квітня очікувати не варто. Вочевидь, таке припущення — правильне, проте хто сказав, що нині Україна безболісно витримає навіть поступове гальмування свого проєвропейського курсу.
По суті, про істинні політичні переконання Володимира Зеленського широкому загалу невідомо майже нічого. Проукраїнських виборців може сяк-так тішити лише те, що Зеленського багато хто вважає протеже олігарха Ігоря Коломойського, котрий у найвідповідальніші і найбуремніші місяці 2014 року зумів відстояти Українську державу не тільки на Дніпропетровщині, «губернатором» якої на той час перебував. Чимало сусідніх областей також зуміли захиститися від «руського міра» не в останню чергу завдяки зусиллям Коломойського.
І все ж таки можлива зміна влади, перехід її до того, хто досі не висловив свого ставлення до проблем українізації, дерадянізації й розвитку автокефальної Православної церкви в країні, може підірвати нехай і вкрай обмежені, але реальні здобутки останніх років у цих напрямах.
Суспільству треба знати, чи загрожує відкочування або, принаймні, стагнація у сферах, пов’язаних із національною ідентичністю, інформаційною, культурною, ідеологічною та економічною незалежністю від російських багатовікових впливів у разі обрання Зеленського на найвищу державну посаду.
Без сумніву, чинний Президент Петро Порошенко непогано усвідомлював можливість подібного розвитку подій у 2019 році. Принаймні, чимало з його проєвропейських кроків якщо й не набули ознак незворотності, то були близькими до цього.
Передусім це стосується конституційного закріплення намірів України вступити до Євросоюзу та НАТО. Здійснити відкат тут буде не так уже й легко, яким би не виявився наступний склад парламенту.
Але в тім-то й біда, що здійснених упродовж останніх років досягнень може виявитися недостатньо. І проєвропейський вибір із реального бажання може перетворитися лише на привабливу вивіску.
Нині саме час пригадати, що в конституційні зміни, ухвалені парламентом у розпал Помаранчевої революції 2004 року, апріорі було закладено конфліктність у середині української влади. Згодом вона вже призводила до жорсткої конфронтації в трикутнику «парламент — уряд — Президент» за часів Віктора Ющенка.
Упродовж каденції Петра Порошенка ці суперечності як із першим прем’єром Арсенієм Яценюком, так і з другим — Володимиром Гройсманом удавалося утримувати в помірних і малопомітних широкому загалу межах. Проте почергові вибори Президента й парламенту, а також зміна уряду цього року здатні докорінно деформувати усталений останнім часом стан справ і надати ширші можливості для дестабілізації України.
Навіть незалежно від того, хто стане Главою держави 21 квітня, за результатами парламентських перегонів країну можна спробувати знову занурити в руйнівне протистояння ключових органів влади, підігріваючи його як ззовні, так і зсередини, щоб дестабілізувати суспільство в умовах гібридної війни.
Тим часом опитування громадян фіксують надзвичайно велике розпорошення симпатій виборців за одночасного збереження великої частки тих, хто все ще не визначився.
Більшість соціологічних опитувань, котрі напередодні першого туру визначали симпатії громадян, паралельно проводили ще й заміри громадської думки стосовно майбутніх парламентських виборів.
Наприклад, за даними спільного соцдослідження КМІС, Центру Разумкова та Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного з 5-го по 14 березня, серед опитаних, які вже визначились і мають намір голосувати, лідером рейтингу є абсолютно віртуальна партія Володимира Зеленського «Слуга народу». Станом на сьогодні її готова підтримати майже чверть респондентів — 24,8%.
Найпарадоксальнішим у даній ситуації видається той факт, що реально знизити такий високий рейтинг може лише... перемога Володимира Зеленського на президентських виборах.
Ні в кого з політологів та й просто громадян, котрі бодай щось тямлять у політиці, немає сумнівів: уже через місяць-два після можливої інавгурації рейтинг новообраного Президента (а значить, і усього, що пов’язане з його іменем) знижуватиметься.
Принаймні, з огляду на те, що сьогодні чимало виборців просто самі намалювали собі «образ кандидата Зеленського» і довго його підтримувати він не зможе попри всі свої акторські таланти.
Згідно зі згаданим дослідженням другою поки що йде «Батьківщина», яка має 17,6% потенційної підтримки. Вочевидь, саме тому Юлія Тимошенко після своєї поразки 31 березня усе ще тримає непоганий настрій, переконуючи громадськість у тому, що це — лише проміжна невдача.
За пропрезидентську БПП «Солідарність» готові проголосувати 14,7%, «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка має 9,3%. Опозиційна платформа «За життя», куратором якої є одіозний Віктор Медведчук, здатна набрати 9,2%, Радикальна партія Ляшка — 5,3%, «Опозиційний блок» — 4,4%, «Свобода» — 3,1% та «Самопоміч» — 2,5%...
Крім уже включених до опитування політичних сил, із наближенням парламентських виборів високою є ймовірність появи з нинішнього владного табору нових чи оновлених проектів. Особливо велика ймовірність такого сценарію — за умови програшу Петра Порошенка своєму конкурентові у другому турі.
Давно очевидним є прагнення Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана реалізувати свій політичний проект. Він активно вдається до популістської риторики й намагається зайняти нішу «ефективного господарника», якого цікавить лише рівень життя громадян. Судячи з останніх опитувань, він має чималі рейтинги, принаймні в центрі й на заході країни.
Так, у проведеному з 12-го по 23 березня 2019 року дослідженні КМІС на запитання з приводу того, що «після президентських виборів можливим є переформатування коаліції і затвердження нового голови уряду», Гройсман отримав підтримку 13,1% громадян, зокрема 19,9% — на заході, 14,2% — у центрі і навіть 11,4% — на Донбасі. Відтак якщо Володимир Гройсман розпочне власну кампанію, то зможе зібрати значну частину нинішніх прихильників Петра Порошенка і БПП.
Утім, цей результат може бути суттєво підрізаний іншим учасником нинішнього владного конгломерату, який поки що не розпочав активної виборчої кампанії, — Віталієм Кличком та його УДАРом. Соцопитування свідчать, що столичному міському голові так чи інакше довіряє близько 20% громадян. До слова, приблизно стільки було у Кличка й наприкінці 2013-го, на час протистояння з Віктором Януковичем.
Але нині — не це головне. Просто цілком імовірно, що коли нинішня тенденція до фрагментації політичного поля й далі триватиме, а виборча система та чинна парламентсько-президентська модель управління країною збережуться, то з новими Президентом та Верховною Радою їх чекатиме період дестабілізації, аналогів якої непросто знайти в новітній історії України.
Фрагментація парламенту й політичного середовища країни загалом штовхатиме її до ситуації майже некерованого, принаймні формальними інституціями, стану. Натомість відкриватиме для закулісних гравців широкі можливості для диригування політичними процесами й маніпулювання і депутатським корпусом, і залежними від нього органами виконавчої влади в центрі та регіонах.
У такій ситуації як ніколи актуальним буде вибір, чим є Україна для її політичного класу і — найголовніше — для виборців. Лише якимось незрозумілим уламком пострадянського простору зі строкатим населенням, лейтмотивом політичної боротьби, на території якого є соціал-популістський дискурс з елементами політичного шоу?
Чи все ж таки повноцінною країною, яка має свою, нехай іще не стовідсотково кристалізовану, ідентичність та перспективу перетворення на успішну європейську державу з усіма необхідними атрибутами?
31 березня відповіді на ці запитання ми ще не дали. 21 квітня буде чергова спроба, причому, як уже було сказано, знову — лише проміжна. Але від того — не менш важлива. Тому концентрація всім нам явно не завадить.

Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».