Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Травень 18, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Березень 2019 11:51

За крок до вибору

Rate this item
(0 votes)

ЧИ ЗДАТНЕ УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ВЧИТИСЯ НА ВЛАСНИХ ПОМИЛКАХ?

Передвиборна кампанія в Україні добігає кінця. Уже післязавтра нам із вами належить відвідати виборчі дільниці і визначити ім’я того, хто буде Президентом упродовж найближчих п’яти років.
Утім, якщо точніше, то 31 березня, вочевидь, буде визначено двох претендентів на головну посаду в державі. Адже запасу міцності, як то було в далекому 1991-му і 2014-му, немає в жодного з кандидатів. Відтак перемоги у першому турі ніхто й не очікує.

Як відомо, відповідно до всіх соціологічних досліджень нині лідерство належить шоумену Володимиру Зеленському. Причому його відрив від найближчих переслідувачів — чинного Глави держави Петра Порошенка та лідерки «Батьківщини» Юлії Тимошенко — доволі суттєвий.
Такий стан справ у країні, котра перебуває в стані зовнішньої агресії та давно перезрілої потреби глибоких внутрішніх реформ, можна вважати нерадісним підсумком тривалої деградації політичного життя як такого.
Можна по-різному ставитися до Володимира Зеленського, але шоумени замість державних діячів — це невідворотний результат еволюції політичного процесу в країні, де немає політичної структуризації суспільства на більш-менш сталі групи за соціально-економічними інтересами. А відтак і політичних сил, які їх репрезентували б.
Від часу Помаранчевої революції чітким був світоглядно-цивілізаційний поділ на проросійську частину виборців, що ностальгують за радянськими часами, і проукраїнську та проєвропейську. Однак це не могло замінити нормального структурування суспільства й політичних сил за внутрішньополітичними інтересами. А такий стан справ лише поглиблював проблему.

Структурування — в дефіциті
Обіцянки всього всім, орієнтація одночасно на представників різних верств населення, які часто мають протилежні інтереси, не залишила альтернативи нинішній передвиборній моделі. По суті, в Україні тривалий час відбувалося розмивання самої суті представницької демократії.
А вона, як відомо, передбачає, що обрані під час періодичних волевиявлень представники репрезентують запити тих чи інших громадян і їхніх груп за інтересами під час визначення державної політики.
Для цього люди мають усвідомлювати, до якої суспільної верстви належать, у чому полягають її інтереси та в чому їхня відмінність від інтересів інших груп. Тоді можна контролювати виконання чи невиконання взятих певними кандидатами або політичними силами зобов’язань щодо обстоювання цих вимог.
У традиційних представницьких демократіях політичні сили, принаймні, намагаються реалізувати політику, обіцяну на виборах, в інтересах своїх прихильників, хоча її і не сприймають опоненти.
Час від часу відбувається ротація, і переваги своєї стратегії стараються продемонструвати представники протилежного табору. Однак ці табори та їхній електорат загалом визначені й переважно стабільні.
В Україні ж політичні проекти завжди орієнтувались одночасно на найрізноманітніші верстви населення, прагнучи наростити власну електоральну базу. Навіть більше, вони часто свідомо не зважали на те, що різні групи громадян мають різні інтереси, а їхній захист та узгодження і є одним із завдань представницьких органів влади.
У результаті — процес політичної структуризації суспільства та формування під неї справжніх політичних партій, які обстоювали б чітко зрозумілу позицію в Україні, і досі залишається в зародковому стані.
Не маючи уявлення про власну належність до конкретної соціальної верстви, її інтереси чи політичну ідеологію, яка сприяла б їхньому захисту, громадяни нашої держави досить умовно самовизначаються під час опитувань щодо своїх поглядів.
Зокрема, як свідчать тривалі дослідження Центру Разумкова на тему «Ідеологічні орієнтації громадян України», станом на 2018-й 58% опитаних заявляли, що дотримуються центристської позиції, 23% стверджували, що тяжіють до лівого ідеологічного крила, та 18% — до правого.
Проте під час спроб деталізації починався ще більший різнобій, що й не дивно, адже ідеологічних партій в Україні фактично не існує. А передвиборна риторика політичних сил узагалі переважно соціал-популістська впродовж багатьох років незалежно від того, з яким ідеологічним табором вони прагнуть асоціюватися.
Таким чином, за даними згаданого дослідження Центру Разумкова, 53% респондентів не змогли визначитися щодо самоідентифікації з тим чи іншим ідейно-політичним напрямом.
Серед тих, хто зробив це, лише 39,6% вважає, що в Україні є політсила, реальна діяльність якої відповідає цьому напряму. До речі, постреволюційного 2014 року частка таких громадян була значно більшою — 61,8%.

Від любові до ненависті...
В умовах політичної неструктурованості українського суспільства упродовж останніх двох десятиліть вітчизняну політику супроводжувала постійна зміна лідерів і партій, однак при цьому недоторканною залишалася сутність системи. Масштабні кредити довіри стрімко надимали рейтинги, але потім так само стрімко змінювалися глибоким розчаруванням.
По суті, єдиним шансом для політика уникнути цього було... не встигнути прийти до влади. І кожна нова плеяда державних діячів щораз більше експлуатувала настрої тієї частини громадян, яку мало цікавили справжні наміри політиків.
Такі «нудні питання», як справжній зміст програм, адекватні реаліям механізми їхнього втілення, персональний склад команд, які мали б усім тим займатись, і, нарешті, джерела фінансування того чи того політика, залишалися поза увагою.
Коли ж усі ці фактори давалися взнаки після потрапляння певного лідера чи його політичного проекту у владу, замилування змінювалося стрімким розчаруванням.
Наприклад, рівень підтримки Віктора Ющенка в першому турі президентських перегонів 2004 року сягав майже 40%. Передвиборні зловживання його опонента та Помаранчева революція ще збільшили цей рейтинг.
Однак він різко обвалився вже під час парламентських перегонів 2006-го. А потім упав до 5,5% на момент перевиборів Президента у 2010-му й до 1,1% — за його політичну силу під час парламентських виборів 2012-го.
Результати Блоку Юлії Тимошенко на виборах депутатів парламенту зросли від 7,3% у 2002-му році до 30,7% — у 2007-му. Утім, після того, як вона майже два з половиною роки покерувала урядом (грудень 2007-го — березень 2010-го), рівень її підтримки знизився до 25,1% у першому турі президентських перегонів-2010.
Через чотири роки їй не допоміг навіть статус щойно звільненої жертви режиму Януковича. Адже у 2014-му Юлія Володимирівна отримала лише 12,8% на виборах Президента. І це — навіть попри те, що в них не брали участі традиційно неприхильні до Тимошенко Донбас та Крим.
Рейтинг Сергія Тігіпка, коли він балотувався в Президенти 2010 року, стрімко підскочив до 13,1% на ефекті новизни обличчя (хоча реально Сергій Леонідович новим аж ніяк не був). Але після входження політика до уряду Миколи Азарова та ініційованих у ньому соціальних реформ рейтинг обвалився до 4–5%. Саме таким (5,2%) він був зафіксований на президентських перегонах 2014-го, після чого Тігіпко взагалі відійшов від великої політики.
Йдемо далі. Віталій Кличко, маючи рейтинг у скромні 2–3% ще за рік до парламентських перегонів 2012-го, зрештою, здобув для свого політпроекту УДАР 14%.
Напередодні Євромайдану симпатиків у колишнього боксера серед тих, хто мав намір проголосувати, було 20–25%. Однак після Революції Гідності рівень прихильності до нього стрімко скотився вниз і на момент зняття кандидатури на користь Петра Порошенка упав більш як удвічі — до 7,5–8%.
Зростання рейтингу простежується і в Анатолія Гриценка, який на виборах Глави держави 2010 року здобув 1,2%, а 2014-го — вже 5,5%. Наразі деякі опитування дають йому ще більше — приблизно до 8%.
Різкого злету, а потім обвалу зазнали за останні п’ять років такі політичні проекти, як «Свобода» та Радикальна партія Олега Ляшка. Остання ще 2012-го заледве зібрала один відсоток по всій Україні, а Олег Валерійович був у парламенті сьомого скликання єдиним представником радикалів.
Але вже на президентських перегонах 2014-го він посів третє місце з 8,3% прихильників. Зараз попри всю критику влади ані в Ляшка особисто, ані у його партії таких рейтингів уже немає.
На виборах Глави держави 2010 року висуванець «Свободи» Олег Тягнибок здобув 1,4%, а вже під час парламентських 2012-го ця політсила отримала 10,4%. Проте вибори Президента 2014-го засвідчили різкий спад підтримки «Свободи», представники якої тоді не виконали покладених на них сподівань.
Мабуть, тому у травні Тягнибок знову дістав лише 1,2% голосів. Не вдалося «Свободі» подолати п’ятивідсотковий рубікон і під час дострокових виборів Верховної Ради восени того-таки 2014 року...
Але найяскравіші цифри, вочевидь, демонструють нинішні два потенціних лідера перегонів — Володимир Зеленський та Петро Порошенко. За чинного Главу держави ще восени 2013-го готові були проголосувати не більше 3–4%. Однак менш як за півроку він став фаворитом перегонів і в підсумку здобув безпрецедентний результат: 54,7% в першому турі.
Проте вже за кілька років його рейтинг опускався до 10%, і нині жодне опитування не дає йому шансів на понад 16–18% у першому турі очікуваних виборів.
Натомість бачимо сходження чергових «зірок». Рівень підтримки на посаду Президента країни Володимира Зеленського підскочив з 11% у грудні до 25% — у березні. Ситуація дедалі більше скидається на ривок Порошенка п’ять років тому. Причому мало кого з виборців цікавлять його істинні плани та програма, персональний склад команд чи джерела фінансування виборчих кампаній.
В умовах політичної неструктурованості не може бути логічного й системного позиціонування політичних сил із питань розвитку суспільства. Їхні дії та заяви хаотичні й рефлекторні. А діяльність опозиціонерів вироджується в пошук і відбір ініціатив або дій чинної на той чи інший час влади, які здаються найзручнішими для критики чи привернення уваги певної частини населення.
Саме так, до речі, нині чинять практично всі кандидати стосовно Петра Порошенка. А його команда, у свою чергу, намагається відповідати взаємністю, доводячи з усіх сил, що чинний Президент — єдиний, хто здатний зберегти країну.
Що вже казати про несистемність, взаємосуперечність, а нерідко й повну відірваність від реального життя пропозицій, які висуваються у прагненні збільшити число прихильників. На жаль, самі виборці не надто готуються до того, яку реальну політику проводитимуть їхні обранці.
Основна проблема — навіть не в невиконанні явно нездійсненних обіцянок, а в тому, що вони роздаються. Тоді як країна потребує конструктивних програм та політичних сил, які були б здатні пропонувати реалістичну альтернативу.
Брак конструктивної програми першочергових кроків, кінцевої мети та способів її досягнення є однією з причин того, що нинішній політикум уже не сприймається великою частиною суспільства. Адже мислення відбувається категоріями особистого інтересу лідерів чи їхніх спонсорів.
Головним критерієм є те, чи відповідає певна дія або риторика інтересам збереження при владі або ж приходу до неї з метою використання інструментів, які вона надає для власного збагачення.
* * *
Попри щораз вищу ціну кожної наступної революції для суспільства та країни більшості громадян усе-таки простіше й далі виявляти героїзм чи хвилю гніву раз на п’ять років, ніж відповідальніше підходити до свого волевиявлення під час виборів.
Скажімо, уважніше вивчати справжні погляди тих чи інших кандидатів або їхніх спонсорів, тренувати власну політичну пам’ять і контролювати виконання політиками взятих у минулому зобов’язань.
Таким чином, проблема полягає в дефіциті відповідальних, ідеологічних і послідовних політичних сил, однак коріння її в ставленні до політики й політиків самого суспільства.
Адже саме воно створює запит на шоу, на яскраві, але безвідповідальні заяви й обіцянки замість реалістичних програм, не замислюючись про наслідки.
Усе це дедалі більше шкодить державності як такій. Невиправдані сподівання на зміни, шанс на які доводиться виборювати під час нових революцій щоразу вищою ціною, викликають дедалі помітніше розчарування не в окремих політиках, а в політичному класі та політичній системі загалом.
Саме тому безальтернативним способом подолання проблеми залишається не постійна зміна облич політичного класу, а навчання громадян на власних помилках. Щоб ціна помилок була не надто високою, а наслідки незворотними, лідери думок мають виявляти значно вищий рівень відповідальності під час формування в громадян реалістичної картини політичної дійсності. От тільки чи здатні вони на це? Залишається сподіватися, що так...

Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».