Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Сiчень 24, 2022

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 01 Серпень 2014 03:00

Ідеологічні вади російського суспільства

Rate this item
(0 votes)

Усі ми зна­ємо, що дер­жа­ва не мо­же бу­ду­ва­ти­ся на іде­ях, які про­во­ку­ють роз­кол і по­ля­ри­за­цію су­спіль­ства. У її ос­но­ві ма­ють ле­жа­ти при­род­ні цін­но­сті і по­нят­тя, спря­мо­ва­ні до всьо­го на­ро­ду і кож­ної лю­ди­ни окре­мо»,— ці сло­ва, ска­за­ні у 1994 ро­ці то­діш­нім пре­зи­ден­том Ро­сії Бо­ри­сом Єль­ци­ним, і ни­ні є ак­ту­аль­ни­ми.

Місце скинутого з п’єдесталу соціалізму, офіційної об’єднуючої ідеології радянської імперії, не змогла зайняти жодна інша ідеологія. Ненадовго його місце посіла демократія разом з капіталізмом. Але реформи 90-х років, болісні для суспільства і значною мірою невдалі, скомпрометували лібералізм, який у Росії виглядав, як карикатура західних ідей.
Росіяни, призвичаєні до будівництва великої держави, опинились у ситуації, коли не знали, що і на якій основі будувати. Лідери держави раз вихваляють радянські військові перемоги і тодішню індустріалізацію, іншим разом засуджують злочинні дії радянської влади. Ці суперечливі, незрозумілі сигнали не дозволяють сформулювати цілісну і зрозумілу оцінку минулого і створити підвалини нової системи цінностей.

Росіяни відчувають ідеологічну порожнечу, шукають ідеї та цінності на власний розсуд, самостійно виставляючи оцінку історії своєї країни. То чи потрібна Росії національна ідеологія або національна система цінностей? Чи урядові патріотичні концепції, антитоталітарні проекти, створювані ради і комісії національної єдності так необхідні?


Дер­жа­ва-кон­гло­ме­рат
Росіяни починають розуміти, що кількість «ізмів» якщо не створює атмосфери конфронтації, збагачує суспільство і дозволяє кожному вибрати власні пріоритети. Але у багатоетнічній і багатоконфесійній країні, де громадяни не мають спільних традицій мешканців різних регіонів, необхідними є цінності та ідеї, що можуть об’єднати народи на основі почуття солідарності. Правлячі еліти шукають ідеї, на основі яких може бути створена комунікація з суспільством: формування зв’язку громадян із державою і вирішення внутрішніх суспільних конфліктів. Без цього держава нагадуватиме конгломерат випадкових спільнот.
Коли Борис Єльцин закликав автономні республіки взяти стільки суверенітету, скільки зможуть освоїти, то не сподівався, що це може загрожувати не тільки територіальній інтегральності Росії, а й почуттю єдності її громадян. На хвилі ентузіазму і правового хаосу, що панував у новій Росії після 1991 року, кілька автономних республік у своїх конституціях приписали собі повноваження, які належать центральній владі. Наприклад, Якутія, Башкирія і Комі вирішили, що можуть самостійно оголошувати війну і підписувати міжнародні угоди. Найвищу ціну за власну інтерпретацію заклику Єльцина заплатила, поза сумнівом, Чечня.
Хоча Москва незабаром відновила свій федеральний порядок, вона втратила ідеологічний контроль за окремими регіонами. Після 1991-го в автономіях почала зміцнюватися культурна специфіка, зросла кількість релігійних рухів і віруючих.

 

Пра­во­слав­на іден­тич­ність
Однією з інституцій, яка об’єднала навколо себе багатьох росіян, стала Російська православна церква. Проголошуючи необхідність повернення до морального життя, презентуючи зразки життя святих, вона відновила авторитет у суспільстві, втрачений після більшовицької революції 1917 року. Звертаючись до старовинних обрядових традицій, історії церкви і святих, РПЦ демонструє нині спадкоємність, особливо важливу у період ідейно-суспільних і політично-економічних змін.
Хоча останніми роками в російському суспільстві зросла кількість атеїстів, молодь усе частіше приймає цінності й обряди Російської церкви. Православ’я стало елементом ідентифікації з «руською» культурою. Згідно з опитуваннями московських соціологів із Центру імені Ю. Левади, 74% росіян вважають себе православними і лише 11% декларують свою участь у літургіях і обрядах. Для порівняння: у Литві чи Польщі в обрядах беруть участь 40–50% вірян. Така розбіжність у випадку росіян випливає з того факту, що у них поняття приналежності до церкви пов’язано, передовсім, зі станом свідомості й культурної приналежності, а не зі станом духовності.
Саму церкву держава вважає духовним надбанням, а часом навіть одним із символів російської держави. Але враховуючи, що в Росії проживають не тільки православні, а й мусульмани чи буддисти, малоймовірно, щоб православ’я стало універсальною базою поведінки у складні часи.


Куль­тур­ні проб­ле­ми
Православ’я залишається провідною конфесією, але дедалі суттєвішу роль відіграє динамічний розвиток ісламу. Кількість віруючих мусульман збільшується не тільки завдяки силі віри в Аллаха, а й через традиційно високий природний приріст у мусульманських спільнотах, головним чином, на Північному Кавказі, у Татарстані і Башкирії. Згідно з результатами соціологічних досліджень Центру ім. Ю. Левади, протягом останніх трьох років відсоток мусульман збільшився від чотирьох до семи. Інші дані презентувала Національна розвідувальна рада США у доповіді «Глобальні тенденції до 2030 року: альтернативні світи». На думку американських аналітиків, частка мусульман у російському суспільстві становить 14% і сягає 20 мільйонів осіб. До 2030 року ця частка збільшиться до 19% і може принести нові виклики для суспільства.
Напруження в російському суспільстві вже нині становлять чималу проблему. Слов’янське населення, яке проживає в республіках з перевагою мусульман, починає мігрувати до сусідніх регіонів — пропорції населення поступово змінюються не на користь слов’ян ще й тому, що у них фіксується негативний індекс демографічного росту.
Серед представників різних народів з відмінним темпераментом абсолютно нікчемні спори переростають у значні конфлікти. Незважаючи на те, що протистояння представників різних етнічних груп спостерігаються в різних регіонах Росії вже багато років, у медіа ця проблема з’явилася лише в грудні 2010 року, коли на Манежній площі в центрі Москви уболівальники одного з футбольних клубів організували масову акцію проти приїжджих з Північного Кавказу.
Події були спровоковані смертю одного з уболівальників під час бійки між представниками різних етносів і завершилися трагічно для організаторів, міліції і випадкових перехожих з іншим кольором шкіри. Особливо гострого характеру набрав конфлікт у сусідніх із кавказькими республіками регіонах: Краснодарському і Ставропольському. Там мігрантів із Кавказу звинувачують у зростанні злочинності. Губернатор Краснодарського краю створив козацькі дружини, які разом із поліцією мають пильнувати порядок і запобігати етнічним конфліктам. Так само вчинила і влада Ставропольського краю.


Пат­ріо­тизм на за­мов­лен­ня
Подібні ініціативи регіональної влади свідчать про пасивність федеральних органів, які не володіють жодними ідеологічними чи економічними засобами зменшення суспільного напруження. Президент і прем’єр формують чергові ради: з міжетнічних питань, по боротьбі з ксенофобією і зміцненню національної єдності, роздумують над новою патріотичною концепцією, шукають нових героїв і вирішують, чи не внести в паспорт запис про етнічну приналежність. Новостворені інституції проводять, напевно потрібні, але малоефективні фестивалі народної творчості тощо.
Цікавим явищем є розробка владою основ патріотичного виховання. «Концепція патріотичного і морального виховання молоді», прийнята у 2003 році, через особливий тиск на військовий чинник, має бути модифікована в дусі моральних цінностей, згідно зі зразками поведінки історичних героїв. Але російські політологи скептично оцінюють ефективність такого підходу до патріотизму. У такому різнорідному суспільстві, як російське, творення цілісного канону героїв і національних цінностей виглядає досить проблематично.
Відповіддю влади на відсутність цілісної національної системи цінностей стали окремі дії в рамках так званої десталінізації, але вони не мають системного характеру і полягають у розрізнених виступах найвищих державних представників із засудженням окремих рішень радянської влади та у створенні комісій і експертних рад, які видають рекомендації, що безслідно гинуть у бюрократичному потоці.
Зокрема, такою є доля програми «Про відзначення пам’яті жертв тоталітарного режиму і національне об’єднання», підготовленій так званою президентською робочою комісією з питань розвитку громадського суспільства і прав людини. Вона засуджує не тільки дії самого Сталіна, а також всю радянську систему. Рада визнала цю систему злочинною і тим самим поставила крапку у дискусії навколо її оцінки.
Реалізація програми означатиме не тільки десталінізацію, а й десовєтизацію. Але чи готове до цього суспільство? Йдеться не тільки про зміну назв вулиць і шкіл, а передовсім про зміну стану свідомості на тему історії власної держави, ідентифікацію з національними героями, пам’ять про події, навколо яких суспільство солідаризується. Перемога над фашизмом у Другій світовій війні та успіхи у проникненні в космос — це невід’ємні, пам’ятні події радянської епохи, від яких росіяни не можуть відмовитися.


Без­аль­тер­на­тив­на нос­таль­гія?
З плином часу росіяни все позитивніше оцінюють попередню систему, згадують її добрі сторони, витісняючи з пам’яті все злочинне і неприйнятне для них. Дедалі більше росіян ностальгують за радянською політичною системою.
Згідно з останніми опитуваннями згаданого вище інституту, більша половина анкетованих висловила свою підтримку планової командної економіки (51%). Прихильників вільного ринку і приватної власності занотовано лише 29%, на кілька відсотків менше, ніж минулого року. Ці дані певною мірою можна пояснити ностальгією за соціальними гарантіями і патерналістськими настроями на тлі кризової економічної ситуації.
Складніше пояснити зростаючу підтримку політичної системи Радянського Союзу. Вибираючи між демократією «західного» зразка, нинішньою російською політичною системою і радянською, понад третина опитаних (36%) надає перевагу радянській. Нинішній устрій обрали лише 17% опитаних, це менше, ніж прихильників «західної» демократії (22%). Ще кілька років тому задоволених нинішньою політичною системою серед опитаних було найбільше (36%).
Отже, чи не тому зростає кількість прихильників радянської системи, що у зв’язку з відсутністю цілісної системи цінностей і ідеологічно привабливої альтернативи багато громадян Росії стару систему асоціюють з ідейним порядком і відчуттям стабільності, за чим вони сумують. А можливо, лише тому, що їм невідома вся правда про діяльність радянської влади?
Тому ні «десталінізація», ні «десовєтизація» у вигляді офіційних суджень про історію не стали інструментом сприяння національному єднанню, оскільки не відповідають суспільним потребам, а творять нові поділи. Нав’язування офіційної оцінки минулого, окреслення рамок патріотизму і розв’язування етнічних конфліктів записом у паспорт так само ефективні, як і стрижка борід Петром І за французьким зразком.
Але неможливо створити міцний фундамент майбутнього без пізнання минулого і розуміння сьогодення. Як говорив Вінстон Черчілль: «Чим далі дивишся назад — тим далі видно попереду». Для росіян ключовим залишається відкриття архівів і пізнання правди про власну історію, про історію народів, які населяли цю країну, подолання стереотипів і упереджень. Це необхідно для суспільного консенсусу, збереження спільної історичної пам’яті і солідарності народу. Без цієї правди фундамент багатонаціональної держави в Росії не буде збудований.
Євген ПЕТРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».