Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Травень 10, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 29 Березень 2018 15:42

Як змінити країну за один рік і один день?

Rate this item
(0 votes)

31 БЕ­РЕЗ­НЯ 2019-ГО В УК­РАЇ­НІ ВІД­БУ­ДУТЬ­СЯ СЬО­МІ ЗА ЛІ­КОМ ПРЕ­ЗИ­ДЕНТ­СЬКІ ВИ­БО­РИ

Ця по­дія, по­за вся­кі сум­ні­ви, не­пе­ре­січ­на, адже, на від­мі­ну від су­сід­ньої аг­ре­сив­ної дер­жа­ви, в нас, по су­ті, ні­ко­ли точ­но не­ві­до­ме ім’я май­бут­ньо­го пе­ре­мож­ця пе­ре­го­нів. А ни­ні й по­го­тів — ре­зуль­тат аб­со­лют­но не­пе­ред­ба­чу­ва­ний. Склад­но зро­зу­мі­ти, хто вза­га­лі зда­тен ви­йти бо­дай до дру­го­го ту­ру.

Пригадуючи відносно недавнє минуле, можна констатувати, що в 2004-му та 2010-му роках очевидними були саме двоє фіналістів президентських змагань. У 2014-му інтрига полягала в іншому: чи зможе Петро Порошенко здобути перемогу в першому турі.

Нині ж усе набагато складніше. Керуючись дослідженнями соціологічних служб, можна припустити, що шанси вийти до другого туру мають четверо-п’ятеро кандидатів. При цьому ні в кого з претендентів рейтинг не перевищує навіть 15–18%. Відтак у подібній ситуації статися може все що завгодно.
Зокрема, не варто виключати й появу новачка, який на фініші обійде нинішніх відносних фаворитів. Власне, чотири роки тому чинний глава держави також став таким умовним «новачком». Адже ще в січні-лютому 2014-го жодне соціологічне дослідження не ставило Петра Порошенка вище за тодішніх лідерів опозиції включно із заґратованою Юлією Тимошенко.
Однак поступове падіння рейтингів Арсенія Яценюка, Віталія Кличка та меншою мірою Олега Тягнибока вивело нинішнього Президента в безсумнівні лідери.

 

Курс — на роз­дріб­не­ність
Утім, то — справи минулі, а нині значно цікавіше поглянути на те, якими можуть виявитися політичні розклади рівно за рік. Отже, чимало експертів небезпідставно вважають, що головна проблема (про яку, до слова, говорять і в більшості передвиборних штабів), — це велика роздрібненість електоральних симпатій.
За результатами соціологічного опитування, яке провели Фонд «Демократичні ініціативи» та Центр Разумкова ще торік у грудні, прохідний бар’єр на виборах до Верховної Ради долають одразу сім політичних партій.
Звісно, президентські вибори за своєю суттю неабияк відрізняються від парламентських. Однак більшість виборців звикли ототожнювати імена партійних лідерів з їхніми політичними проектами. Тим паче що часова різниця між двома волевиявленнями (президентським та парламентським) цього разу буде дуже незначна — трохи більше ніж півроку.
Усе це свідчить про те, що жодна з політсил не зможе одноосібно претендувати на владу. Крім того, після виборів у парламенті, вочевидь, з’явиться надзвичайно строката коаліція, для формування якої знадобиться три-чотири, а може, і п’ять політичних сил.
Хай там хто переможе навесні 2019-го, керувати країною йому буде набагато складніше, ніж нинішньому Президентові. До речі, сам Петро Порошенко, схоже, воліє зберігати інтригу до останнього. На недавній прес-конференції він кілька разів ухилився від відповіді на запитання: чи балотуватиметься він на другий термін? А його слова: «Досі я ще не програвав жодної виборчої кампанії» можна розцінювати двояко.
З одного боку, Порошенко — людина надзвичайно амбітна і, поза всякі сумніви, волів би, принаймні, продовжити розпочату за часи своєї першої каденції роботу. Більше того, досі в Україні ще не було прецедентів, щоб глава держави не волів обратися на цю посаду вдруге.
Навіть утікач Янукович за інших обставин однозначно не минув би нагоди продовжити власну президентську каденцію. Що вже казати про Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму та Віктора Ющенка, котрі балотувалися, маючи в графі про місце роботи запис: «Президент України».


Спро­ба по­вто­ри­ти досяг­нен­ня?
Досі щастя увійти у президентську річку вдруге відчув на собі лише Леонід Кучма. І цілком імовірно, що Петро Порошенко воліє повторити це досягнення. Власне, чимало політологів саме тому впевнено й «сватають» його в потенційні кандидати.
А от сам Петро Олексійович, вочевидь, до найменших дрібниць прораховуватиме власні шанси, щоб не опинитися в тій ситуації, в якій опинився Віктор Ющенко у січні 2010-го, отримавши лише п’ятий результат.
Та все ж таки, навіть якщо Петра Порошенка оберуть на другий термін, владу йому доведеться розділити вже не тільки з найвпливовішими представниками «Народного фронту» (як тепер), а відразу з кількома партнерами по парламентській коаліції. Причому, зважаючи на нинішні рейтинги, це будуть дуже складні партнери.
Ймовірне друге президентство може обернутися для Порошенка великими проблемами. Нинішня коаліція відійде в минуле разом із парламентом, і Президент буде змушений шукати в новій Верховній Раді нових союзників.
Загалом для розвитку демократії це, може, й на краще. Але, з іншого боку, виникне небезпека того, що всі нинішні реформи так і не вдасться довести до якогось логічного завершення. Адже популістичні настрої в наступному парламенті, скоріше за все, будуть значно сильнішими, ніж у нинішньому.
При цьому, навіть розуміючи всі ризики другої каденції, Президент та його найближче оточення вже зараз шукають вихід із ситуації. Звісно, першочергове завдання — забезпечити перемогу саме на президентських виборах.
Але навіть тут є серйозні проблеми. Мало того що рейтинг самого глави держави не надто виразний. Упродовж останнього року-півтора він послідовно втрачав позиції, а нещодавно згідно з дослідженнями Фонду «Демократичні ініціативи» та КМІСу пропустив уперед не лише Юлію Тимошенко, а й Олега Ляшка.
Щоправда, популярність очільниці «Батьківщини» навіть попри нинішнє зростання рейтингу не та, що була 8–10 років тому. Але у неї, як і раніше, чимало прихильників, які, за висловом котрогось із політологів, більше нагадують фан-клуб, аніж електорат.
Переконати цих людей відвернутися від Тимошенко майже неможливо. Згідно з усіма соцопитуваннями вона виходить у другий тур і вже там обійти її Порошенкові буде дуже складно.
До того ж у чинного Президента майже немає шансів наростити власний рейтинг. Передусім тому, що рівень життя населення після 2014 року значно впав. І хоча сталося це переважно з причин, які не залежать від Порошенка, суспільство насамперед висуватиме претензії саме до нього. Бо на владу традиційно покладається відповідальність за все, що відбувається в Україні.
Нині ж ця відповідальність посилюється невиправданням очікувань, акумульованих у часи Майдану й старанно розігрітих передвиборчим популізмом 2014-го. Наскільки великою є провина керівництва держави в теперішніх негараздах — питання дискусійне, але на виборах має значення тільки суспільна думка, а вона поки не надто оптимістична для чинного глави держави.

Від «мі­ну­сів» до «плю­сів»
Так, за даними Фонду «Демократичні ініціативи», 74% респондентів вважають, що події в Україні розвиваються в неправильному напрямку. Рейтинг недовіри до Президента та уряду перевищує 60-відсоткову позначку, а за партії, що входять до умовно існуючої правлячої коаліції (Блок Петра Порошенка і «Народний фронт»), сукупно готові голосувати лише 8% громадян.
Водночас влада має стратегічну перевагу — можливість реально впливати на життя країни, демонструючи позитивні результати. І попри всі нинішні песимістичні настрої певні успіхи впродовж майже чотирьох років, котрі минули з моменту інавгурації Петра Порошенка, в Україні були.
Серед виконаних обіцянок найпереконливішими є Угода про асоціацію з Європейським Союзом та безвізовий режим. Хоч би як довго в Україні очікували безвізу, от уже майже рік його перевагами користується значна частина громадян.
Хоча ті, хто не користується, частенько, навпаки, намагаються побачити в безвізовому режимі лише негатив. Мовляв, яка з нього користь, коли коштів для можливості подорожувати в держави ЄС усе одно немає. Звісно, така позиція в корні неправильна, але, на жаль, сьогодні її ретранслюють чимало людей.
Також собі в заслугу влада може поставити декомунізацію, результати якої вельми очевидні. Причому сьогодні демонтажі пам’ятників радянському минулому та перейменування вулиць уже не викликають якогось особливого спротиву, як це попервах було в деяких містах і селищах. Загальна маса людей усвідомлює необхідність таких процесів, хоча, звісно, воліла би ще й підкріплення цього усвідомлення поліпшенням умов життя.
Власне, саме тому перебільшувати вплив цих історичних досягнень на електорат не варто. Як свідчать результати дослідження Фонду «Демократичні ініціативи», основні тривоги та очікування українців сьогодні пов’язані з наступними нюансами.
Отже, 75% опитаних респондентів переймаються війною на Донбасі. Рівно половину опитаних непокоїть зростання цін. 47% вважають категорично неприйнятним нинішній високий рівень корупції. Ще 42% занепокоєні необхідністю підвищення соціальних стандартів.
Чи встигне влада задовольнити бодай частину основних запитів суспільства до виборів — питання далеко не риторичне. Очевидно, що економічного дива не станеться ні нинішнього, ні наступного року. Єдине, що може за цей час зробити уряд, то це вкотре підняти соціальні стандарти. Причому, на думку деяких експертів, не виключено, що це станеться навіть ціною прискорення інфляції.
Судячи з усього, ставку буде зроблено саме на соціальну карту. Після торішнього підвищення влада знову анонсує зростання мінімальної зарплати до 4 тисяч 100 гривень. З такими заявами вже виступали як сам Петро Порошенко, так і віце-прем’єр-міністр Павло Розенко. А 2019-го в Міністерстві соціальної політики обіцяють підвищити пенсії на 20%.
Цілком імовірно, що це допоможе завоювати симпатії соціально вразливих категорій населення. Хоча й тут далеко не все однозначно. Бо ж представникам нинішньої опозиції ніщо не заважатиме будь-якої миті пообіцяти більше...
Показати переконливий результат за рештою перелічених вище пунктів владі навряд чи вдасться. У п’ятірці суспільних пріоритетів — антикорупційна та пенсійна реформи, реформа охорони здоров’я та правоохоронних органів, а також люстрація чиновників. Реформи, які широко анонсували у 2014-му, на жаль, буксують.
Сьогодні, за даними Фонду «Демократичні ініціативи», у їхній успішності переконано лише 5% населення. Натомість понад 30% вважає, що в цьому напрямку взагалі не зроблено нічого. Такі дані, щоправда, більше скидаються на традиційний український максималізм, бо ж настільки категорично відмітати все і вся навряд чи доцільно.
Ще один промовистий факт зводиться до такого. Безпосередньо Президента, уряд та учасників парламентської коаліції зараховують до четвірки головних реформаторських «гальм». Вище в такому антирейтингу перебувають лише олігархи, бюрократія та правоохоронні органи.
Радикально змінити суспільну думку, вочевидь, тут також буде непросто. Хіба що ближче до виборів влада здійснить серію показових звільнень, арештів та судів над корупціонерами. Утім, досі прецедентів безкарності накопичувалось аж надто багато, щоб перекрити їх якимось передвиборчим «бліцкрігом».
Те ж саме, до речі, стосується й більшості інших реформ: навіть реальне прискорення процесу напередодні виборів кардинально не вплине на нинішній імідж влади.
Ситуація на Донбасі також поки що залишається невизначеною. Нині навіть відверті ледарі не пригадують Петрові Порошенку його вислову, сказаного під час інавгурації. Мовляв, антитерористична операція не може тривати роками і ситуацію потрібно вирішувати швидко. При цьому мало хто з таких критиканів здатен запропонувати якусь альтернативу навіть недосконалим Мінським угодам.
Нині Президент усе частіше повторює тезу про необхідність залучення на Донбас миротворчого контингенту. І цілком імовірно, що саме з цією тезою він і вирушатиме на свій потенційний другий термін у разі ухвалення рішення балотуватися. Тим паче що при всіх нюансах реальна розбудова українського війська залишається досить непоганим аргументом чинного глави держави.
* * *
Що ж стосується потенційних кандидатів від опозиції, то можна не сумніватися, що свою кампанію більшість із них вестиме, передусім керуючись критикою чинної влади. Загалом у цьому немає ніякої крамоли, але сьогодні впадає у вічі й те, що рейтинги таких претендентів на найвищу державну посаду також не надто високі. Та й можливостей їх підвищити в них не так уже й багато.
Мабуть, головна проблема таких потенційних кандидатів полягає в тому, що вони — незмінні лідери вітчизняного партійного життя. Відтак більшою чи меншою мірою вже були дотичними до влади. І за ними, як і за чинними можновладцями, також тягнеться шлейф невдач, сумнівних вчинків і скандалів. Утім, це — вже тема для інших роздумів.

Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».