Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Серпень 03, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 23 Травень 2014 03:00

Президентська кампанія: яким буде фініш?

Rate this item
(0 votes)

Найнеспокійніша в історії України передвиборна президентська кампанія закінчується. Післязавтрашнього дня — 25 травня — з нетерпінням очікують буквально всі. Кандидати на пост глави держави з надією та сподіваннями на успіх. Терористи на сході України — з твердими намірами, можливо, востаннє, продемонструвати свою силу та впливовість. Російське керівництво — з бажанням якщо не зірвати волевиявлення, то хоча б якнайбільше насолити Україні. Пересічні громадяни нашої держави — з вірою в те, що після виборів життя в країні почне хоч якось нормалізовуватися...
Нинішня кампанія подарувала українцям чимало нових політичних штампів. Частина з них, так чи інакше, має право на життя. Інша частина — категорично неприйнятна. Однак, у будь-якому разі, підготовка до президентських перегонів завершується, тож вимагає певного підбиття підсумків. 

З болем у серці
Передусім, варто пригадати, в яких умовах Верховна Рада призначала позачергові вибори глави держави. Це сталося 22 лютого, тією самою постановою, яка проголошувала про самоусунення Віктора Януковича з посади президента.


Фактично, це був дуже короткий період такої собі майже загальнонаціональної ейфорії зі сльозами на очах. Менше двох діб минуло з моменту масових убивств на Майдані, у скронях звучало лише стоголосе «Герої не вмирають!», підсилене неповторним виконанням «Пікардійською терцією» народної пісні «Плине кача по Тисині», котра супроводжувала в останню путь кожного з Небесної сотні...
Водночас, головне на той момент завдання було зроблене — хоч і ціною людських життів, але скинути тирана вдалося. От і малювала людська уява більш-менш цивілізовану виборчу кампанію без Януковича. Такі собі три місяці — нелегких, але сповнених сподівань на краще життя.

Новий лідер?
Утім, саме 22 лютого, під вечір, і почали формуватися певні штампи. Сталося це з появою на сцені Майдану Юлії Тимошенко. Виступ звільненої качанівської бранки багатьом відверто не сподобався. Саме це й дало поштовх до розвитку й закріплення в людській свідомості тези, мовляв, люди й так зробили для Тимошенко неможливе — домоглися її звільнення.
Теза — абсолютно слушна. Але й досі залишається запитання: чи не вона потягнула за собою несподіваний стрибок рейтингу іншого кандидата в президенти — Петра Порошенка? Часу на пошук нового кумира в суспільстві виявилося небагато. А Петро Олексійович якраз доречно нагодився на сцену відразу після Юлії Володимирівни зі щойно надрукованим числом «Голосу України», де були опубліковані, без перебільшення, доленосні парламентські рішення — постанова про повернення до Конституції 2004 року; про самоусунення Януковича і призначення позачергових президентських виборів тощо.
Відтоді минуло усього лише три місяці, а відчуття таке, що ті події були в якійсь іншій реальності. Хоча намагання спрогнозувати й не допустити найгіршого для держави сценарію справді існували ще наприкінці зими. Скажімо, одне з парламентських рішень від 22 лютого стосувалося намагань «запобігти проявам сепаратизму та іншим зазіханням на основи національної безпеки України».
Цікаво, що саме нинішній лідер виборчої кампанії Петро Порошенко, продемонструвавши громаді свіжий друкований бестселер, заявив: «Сьогодні вся Україна показала, що вона з Майданом, — немає більше злодіїв ні в Харкові, ні в Донецьку, ні в Луганську, ні в Криму, і місця сепаратизму там теж нема».
Як бачимо, ці прогнози на той момент ще не кандидата в президенти Порошенка, на жаль, не справдилися. Анексія Криму розпочалася буквально через кілька днів після описаних подій. Що ж до сепаратистських настроїв у Донецьку та Луганську, то до них ми ще повернемося трішечки нижче.
А поки варто констатувати, що поява нового потенційного лідера також не оминула появи певних політичних штампів. Високий рейтинг Петра Порошенка став несподіванкою для багатьох спостерігачів. Дехто висловлює припущення, що й сам Порошенко не надто був готовим до цього. Адже буквально за кілька місяців до перемоги над Януковичем він, у кращому разі, розглядався як можливий кандидат від демократичних сил на посаду мера столиці. Притому, що нинішній «пошукач київського крісла» номер один — Віталій Кличко — мав серйозні наміри боротися за президентство.
Політична «рокіровка» Порошенка та Кличка якраз і «заштампувала» у свідомості багатьох виборців тези про незмінного лідера президентських перегонів. Мовляв, навіщо шукати кращого претендента, коли Петро Порошенко є цілком прийнятною фігурою.

Україна — не Росія
Чи так це насправді, ми дізнаємося уже післязавтра увечері, коли будуть оголошені перші попередні результати нинішньої кампанії. І якщо Порошенко справді здобуде перемогу вже в першому турі, можна буде говорити про ще один феномен нинішніх виборів. Адже за 23-річну новітню історію України лише в далекому 1991-му таке вдалося зробити одному з кандидатів у президенти.
23 роки тому політична реклама в Україні лише зароджувалася, тому у прибічників Леоніда Кравчука не було ані потреби, ані можливостей упродовж цілого місяця розповідати про необхідність його перемоги вже в першому турі. Кому мав демонструвати свою небувалу популярність Леонід Макарович? Хіба що своєму російському колезі Борису Єльцину, котрий у ті часи також переміг у першому турі.
До речі, саме наявність другого туру досі є однією з ключових відмінностей нашої держави від північних сусідів. На теренах РФ президентські волевиявлення відбувалися шість разів. І лише в 1996-му там було проведено два тури (коли Борис Єльцин заледве подолав Геннадія Зюганова).
В Україні ж із п’яти президентських перегонів чотири завершувалися відкладанням з’ясування стосунків до другого туру. А у 2004-му нам із вами довелося бути учасниками ще й так званого третього туру (юридично правильніше — повторного другого), коли за президентську булаву боролися Віктор Ющенко та Віктор Янукович.

Поклик чи політична доцільність?
Звичайно, нинішня ситуація — особлива. Бо ж досі жодні вибори не відбувалися в нашій державі за умови окупації частини її території та ще й при фактично воєнному (ну, принаймні, напіввоєнному) стані. Наприклад, чимало патріотів Донбасу самі готові голосувати за Петра Порошенка і до того самого закликають своїх побратимів з інших регіонів саме з метою якомога швидшого завершення виборчої кампанії, котра на Донеччині й Луганщині нині перетворена терористами на справжнісіньке пекло. Відтак висловлювати сумнів у щирості подібних закликів якось навіть язик не повертається.
Однак, після недавнього вердикту Конституційного Суду нашої держави, котрий стосується саме п’ятирічного терміну обрання президента на позачергових виборах, певні сумніви в доцільності одного туру також виникають. Чи не виникне в переможця, скажімо, хибне враження про істинний ступінь його підтримки?
Зрештою, нинішні вибори мають ще одну особливість. Вони — перші, котрі відбуваються в результаті повалення попереднього режиму. Аналогія з 1994-м, коли до влади приходив Леонід Кучма, може бути лише часткова. Адже Леонід Кравчук до останнього не чіплявся за владу, пішов з посади добровільно та ще й участь у позачергових виборах брав нарівні з іншими претендентами.
Отож, нині в суспільстві сформувався неабиякий запит на нову систему, за якої будь-який керівник, а тим паче — глава держави, мусить спиратися на реальну підтримку. А для цього громадянам 25 травня слід проголосувати за «своїх» кандидатів. І тільки в разі другого туру президентських виборів, якщо їхні обранці до нього не вийшли, надати перевагу котромусь із двох лідерів...
У цьому контексті автора цих рядків надзвичайно занепокоїла ідея декотрих українських політиків, що пропонували, зважаючи на непросту ситуацію, навіть змінити закон про вибори президента і встановлювати переможця, котрий набрав відносну більшість. За аналогією з виборами мерів міст. На щастя, такі ініціативи лише несміливо «побродили» парламентськими кулуарами, але не знайшли підтримки. Бо так, керуючись політичною доцільністю, можна наламати багато дров.
Зрештою, нинішня кампанія, попри всі її нюанси, непогана в тому сенсі, що дозволяє переважній більшості громадян проголосувати не стільки «проти», скільки «за». І це — уже неабияке досягнення.

Схід — справа озброєна
До речі, саме час підбити підсумки нинішньої кампанії в тих регіонах, котрі традиційно вважалися «вотчиною» попереднього президента-втікача. Тут також не обійшлося без політичних штампів. Найголовніший — мешканцям Донецької та Луганської областей нині немає з-поміж кого обирати. Мовляв, вони настільки звикли голосувати за Януковича, що тепер перебувають у розгубленості.
По-перше, таку розгубленість їм постійно нав’язують люди, котрі ще вчора успішно співпрацювали з поваленим режимом. Чи не Рінат Ахметов був ініціатором офіційного висування на пост глави держави від ПР заздалегідь непрохідного Михайла Добкіна? Вочевидь, найбагатший олігарх України мав на те свої причини.
Поведінка Ріната Ахметова упродовж кількох останніх днів, по суті, підтверджує припущення, що його чимало експертів висловлювали ще на початку березня. Мовляв, головна мета донецького олігарха — зберегти контроль і вплив, як мінімум, на території області, а як максимум — у межах усієї держави.
Нині всі ЗМІ цілком справедливо говорять про «гудок Ахметова», як про дуже позитивне явище на Донбасі. Позиція олігарха лише підштовхнула донеччан до активнішого спротиву сепаратистам. Глибинна ж причина «гудка Ахметова», передусім, у тому, що мешканці краю, у своїй більшості, не хочуть від’єднання від України.
Рінат Ахметов також не бажає відокремлення своєї малої батьківщини. І про це свідчать не тільки (а, можливо, й не стільки) «гудки Ахметова» по всьому обласному центру, скільки той факт, що його протеже Михайло Добкін дійшов до фінішу президентських перегонів. На відміну від відвертого сепаратиста Олега Царьова чи типового представника московської «п’ятої колони» лідера КПУ Петра Симоненка.
Лише одного разу Добкін несміливо натякав на можливість своєї відмови від участі у виборах. Та й то було це відразу після замаху на життя його вірного політичного партнера, мера Харкова Геннадія Кернеса. Увесь інший час Добкін проводив свою кампанію цілком в стилі тих політичних штампів, котрі були заготовлені для нього неформальним керівництвом ПР заздалегідь.

* * *
Хоч би там як, а президентська кампанія справді добігає кінця. Хоча сюрпризи можливі навіть сьогодні. Причому не стільки від наших шановних кандидатів, скільки від північного сусіда. Президент Росії Володимир Путін, ніби мантру, повторює, що війська РФ відведені від українських кордонів. Але всі міжнародні спостерігачі наводять незаперечні докази зворотного.
Утім, на сьогодні для українців навіть не це — головне. Ключовим завданням для кожного з нас є усвідомлення того, що нинішні президентські вибори — це не фінальний акорд Майдану чи Революції гідності. Швидше, це — лише початок боротьби за нові звершення. Легітимізація влади — річ, звісно, дуже важлива. Але ж не варто забувати, що Віктор Янукович свого часу також був цілком легітимним керівником...
Та напередодні нового етапу в нашій історії, мабуть, уже досить згадувати як про Януковича, так і про місце його нинішнього перебування. Ну, принаймні, до 25 травня.

Ярослав ГАЛАТА 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».