«Я боюсь, що результати опитування щодо
Леніна і Путіна нас теж подивували б»
Олесь До­ній, куль­ту­ро­лог:
— У результатах цього опитування нічого дивного немає, тому що попередні, які проводилися протягом 25 років, засвідчували: для значної частини українських громадян символами влади і успіху є більше російських діячів, аніж українських. Це було пов’язане з відсутністю стратегічної гуманітарної політики і тим, що Україна перебуває в російському гуманітарному просторі і протягом перебування в СРСР, і протягом 25 років Незалежності.
За два роки російської агресії зміни відбулися, але очевидно, що залишкові явища даватимуться взнаки ще досить довго, тому що психологія не змінюється за рік чи два, а якщо й змінюється, то далеко не у всіх. Тому нічого дивуватися, а потрібно робити висновки і чітко розуміти, що в Україні просуванням української ідеї і українських героїв, на жаль, досі як волонтери займаються ідеалістиромантики, а не держава так, як вона повинна це робити.
Тож якщо держава не ставить завдання плекати українську історію, правду про українських героїв, то очевидно, що значна частина населення, перебуваючи в російському інформаційному просторі, навіть якщо вимкнені основні телевізійні канали, продовжує жити спогадами та книжками в домашніх бібліотеках. Тому й випливають лише отакі буцімто несподіванки, як під час цього опитування.
Я боюсь, що коли провести опитування і щодо Леніна, і щодо Путіна, то результати нас теж подивували б, бо значна частина українських громадян досі не обізнана в правді, зокрема в історичній.
Надалі цей тренд, безперечно, змінюватиметься, бо з історичної точки зору в Україні все йде у правильному напрямку, але дуже повільно. Тому й сталінська популярність щорічно падає, бо, якщо ви пригадаєте, за результатами опитувань на початку 90х ця цифра сягала 50%.
Мене останні результати не здивували, бо порівняно з тим, що було раніше, це не великий відсоток — на щастя, він іде на спад. Нагадаю, що кілька років тому рейтинги у Путіна і Лукашенка в нашій країні були вищими, ніж в українських політиків. Тобто значна частина українців налаштована на сильну руку, тому що у нас ще не прищеплене розуміння демократії, а не слова про демократію.

«З таким формулюванням питання визначити справжнє ставлення українців до Сталіна неможливо»
Во­ло­ди­мир В’ят­ро­вич, іс­то­рик:
— У першу чергу мене дуже дивує формулювання питання: що означає «вважають великим вождем»? Воно надзвичайно двозначне, оскільки допускає розуміння під словами «великий вождь» людину, яка справді заслужила на вшанування і хорошу пам’ять про себе, бо зробила багато доброго, і того, кого будуть згадувати тільки з жахом і проклинати протягом століть, бо він наробив дуже багато лиха.
Великим вождем можна назвати Чингісхана, можна назвати Сталіна, Гітлера, тому що це були люди, які зробили багато, але потрібно оцінити, наскільки те «велике», що вони зробили, є добрим чи поганим.
А через те, що, як на мене, питання сформульоване дуже некоректно, очевидно, що розумної відповіді на нього отримати не можна було.
Тому, я вважаю, дані цього опитування не відображають справжнього ставлення українців до Сталіна. Якби запитували, як ви оцінюєте діяльність Сталіна — позитивно, негативно чи якісь інші варіанти, тоді можна було б робити певні висновки, скільки людей в Україні досі шанують чи не шанують Сталіна. А з таким формулюванням питання зрозуміти, чи під визнанням його великим вождем є вшанування, чи, навпаки, якийсь страх і зневага до нього, неможливо.

«Можливо, люди просто стомилися від слабкої держави і чекають лідера, який побудує сильну»
Ва­дим Ка­ра­сьов, по­лі­то­лог:
— Мені здається, що в українців останнім часом є певне тяжіння до сильної особистості, яка зможе забезпечити або сприяти військовим та іншим державним перемогам, і вони помилково вважають, що сильна рука радикальним способом здатна це зробити. Людей не цікавлять методи, їх цікавить результат. Я б сказав, що в цьому є певна логіка — люди стомилися чекати, коли демократична політична система зможе вирішити питання нерівності, подолання корупції, ефективності економіки, ліквідації фінансових схем і оборудок.
Якщо говорити про наш перший ювілей, то Україна кардинально відрізняється від інших пострадянських країн саме тим, що у нас утвердилася конкурентна плюралістична політична система. Подивіться на пострадянський світ — там президенти не змінюються з 90х років, у той час як у нас їх уже п’ять, інша річ, чи вони успішні.
Це свідчить про те, що виборна демократія в нас утвердилася, але вона ще не забезпечила економічних досягнень, подолання соціальної нерівності та корупції. Тому й виникло тяжіння до отаких радикальних популістичних кроків, до того, що одним махом можна вирішити всі проблеми.
Треба враховувати ще один момент: все ж таки Сталін — це якась віддалена історія, міфологія, при якій враховується тільки «парадний» бік медалі, тим більше, коли це підсилюється російською пропагандою та новою історичною політикою Росії.
Ніхто ж не пам’ятає, що при Сталіні теж була корупція, але тільки для своїх. Ніхто не буде детально розбиратися, що військова перемога при Сталіні здобута ціною мільйонів покладених життів, що німецьким військам здали територію всієї України, що напередодні війни у 1939–1941 роках було обезглавлено армію. А ще були ГУЛАГ, Голодомор та інші форми знищення людей...
Тому нам теж треба думати про нову історичну політику і про політичне використання історії — це тренд, який сьогодні набирає виразного змісту і в Європі, і у світі загалом. Подивіться на поляків з їхнім волинським геноцидом, на Угорщину. І тільки декомунізацією в такому варіанті, який запропонований Українським інститутом національної пам’яті, тут не обійтися. Тут потрібно більш ґрунтовно, системно і масштабно займатися історичною політикою новітньої України та історією української державності в цілому.
Зрозуміло, що ці цифри опитування мають абсолютно чіткий негативний аспект і меседж. Але, можливо, тут можна знайти і якусь зернину позитиву, яка має підштовхнути нинішній правлячий клас до того, щоб будувати сильну державу і державність, адже протягом цих 25 років ми будували демократію, ринок, націю, але не будували держави, навпаки, ослаблювали її.
Можливо, люди просто стомилися від слабкої держави, яку розривають або Росія, або Захід, конкуруючи між собою за Україну, і чекають лідера, який будуватиме сильну. Сталін поєднується з великодержавним міфом, і частина українців, можливо, вважає, що Україна не повинна перебувати під зовнішнім управлінням Росії або Заходу, а може самостійно претендувати на статус і роль великої держави, як мінімум, у Східній Європі.
Надія ЮРЧЕНКО, Укрінформ