Подібні сентенції неприпустимі в принципі. А з’являються вони як своєрідне продовження поразкових настроїв щодо «остаточно втраченого Криму» і «майже втраченого Донбасу». Чим більше розмов на подібні теми лунатимуть серед українців, тим легше Володимиру Путіну й надалі проводити свої агресивні дії щодо нашої держави.
Нинішні дії Росії — це ніби демонстрація порушення будь-яких канонів агресії однієї держави по відношенню до іншої. Передусім так відбувається тому, що наш суперник — підступний і абсолютно безчесний. Ще на початку березня російський президент заявляв, що військові йтимуть слідом за мирним населенням, у першу чергу за жінками.
У Криму це виявлялося не настільки відверто. Тамтешні сутички з військовими нашої держави відбувалися локально. До того ж із боку українців практично й не було опору. До речі, це викликало неабияке обурення у переважної більшості суспільства. Тим більш незрозуміло: чому ті самі люди, котрі ще кілька тижнів тому засуджували українське керівництво за бездіяльність, нині говорять про Крим як про втрачену територію?

Крим-2014— не Прибалтика-1940
Подібні метаморфози відбуваються й у західному світі. Цими днями на одному з численних заходів, присвячених українській проблематиці, котрийсь американський аналітик застеріг колег від того, щоб навіть теоретично вважати Крим російським.
Нинішню ситуацію експерт порівняв із періодом Другої світової війни, коли Захід «проковтнув» приєднання до Радянського Союзу прибалтійських держав. У результаті — радянська окупація Литви, Латвії та Естонії тривала довгих півстоліття.
Показово, що наші західні партнери уже визнають, що путінська пропаганда нині працює значно ефективніше і завдає ще більшої шкоди, ніж радянська пропаганда часів холодної війни. Принаймні, єврокомісар Штефан Фюле днями зробив саме таку заяву. Однак все одно у вирішенні українського питання на Заході все ще покладаються виключно на дипломатичні засоби.
Схоже, що російського президента це лишень тішить. Учора він фактично повторив свої ж слова, сказані на початку березня. Тоді, нагадаємо, Путін вперто не визнавав присутності в Криму російського військового контингенту. Нині він з єзуїтською посмішкою спростовує те, що на Донеччині діють спецназівці з РФ. Себто слова російського президента важать більше, ніж незаперечні докази, що нині збирає українська сторона. Це — і затримані диверсанти, і радіоперехоплення розмов сепаратистів з їхніми кремлівськими поводирями, і багато чого іншого.
Ймовірно, російський президент згодом може визнати присутність в Україні свого спецназу. Як зараз він нарешті погоджується з тим, що під час кримських подій «зелені чоловічки» були російськими військовими. Які, виявляється, «забезпечували вільне проходження референдуму» на території півострова.
Зв’язок із сьогоднішніми подіями далекоглядний господар Кремля, звісно ж, також підготував. Він каже, що якби не «чоловічки» (пардон, тепер уже російські військові), то Крим у березні нагадував би нинішній Донбас. Ось так — не більше й не менше.

Якою мовою мовчить Донбас
Безумовно, помилково було б твердити, що антитерористична операція, затіяна на Донеччині українським керівництвом, відбувається за всіма шаблонами боротьби. Але, з іншого боку, й терористи діють вельми своєрідно. Розбурханий останніми подіями проросійський люд Донбасу нині переживає пік своєї активності. І навіть попри те що охочих приєднатися до Росії на Донеччині — абсолютна меншість (згідно із соцопитуваннями — 18% проти 66%, котрі бажають жити в Україні), саме вона тепер править бал у регіоні.
Причин цьому — кілька. Перша, як видається авторові цих рядків, котрий упродовж тижня курсував донецькими гарячими точками, це — розгубленість і страх. Мешканці Донбасу бояться збиратися великими гуртами на підтримку України, бо знають: у разі конфлікту з проросійськими опонентами міліція їх не захищатиме. А їхні опоненти (а точніше — звичайнісінькі бандити) накопичили аж надто багато зброї і готові будь-якої миті пустити її в хід. Ясна річ, за визначенням російської сторони, як «мирний аргумент доведених до відчаю людей».
Найпоказовіший приклад «єднання» міліції з народом трапився минулого вікенду в Маріуполі — місті, котре завжди виділялося найбільшими проукраїнськими настроями на Донеччині. Кадри, коли озброєні проросійські головорізи гамселили беззбройних громадян, які вийшли захищати від захоплення маріупольське міське управління МВС, вражають. Але ще більше вражає, як «захисники правопорядку» стоять неподалік і мовчки спостерігають за подіями, лускаючи насіння. Вочевидь, це і є вершиною цинізму, адже проукраїнськи налаштовані люди захищали від «гопників» місце роботи цих самих міліціянтів.
Друга причина, чому проукраїнська частина Донбасу переважно мовчить, полягає в тому, що багато донеччан усе ще живуть у шорах російської пропаганди. Тим паче що багато років її ретрансляторами були й досі залишаються представники нещодавно всесильної Партії регіонів.
Роками тутешнім мешканцям втовкмачували міфи про «бендерівців» та нероб із Західної України. І культивували тільки російські цінності, з котрими потрібно жити вічно. Ненависті до держави як такої ця пропаганда, можливо, й не народила. Однак специфічне ставлення до мешканців Центральної і особливо Західної України на Донбасі виробилося.
Звідси й певна настороженість до тих, хто зараз перебуває у найвищих столичних кабінетах. Байдуже, з якої області вони є вихідцями: західної Чернівецької, як Арсеній Яценюк, чи східної Дніпропетровської, як Олександр Турчинов...
За нинішньої проросійської істерії прислухатися до здорового глузду уже тяжче. Утім, справжні активісти намагаються донести на Донбас слово правди за будь-яких умов. Причому не може не радувати, що передусім це — не приїжджі, а саме місцеві патріоти, у першу чергу журналісти та громадські діячі.

Янукович «з архіву»
Саме такі люди нині закликають офіційний Київ виявляти більшу рішучість у відстоюванні національних інтересів. Звісно, переговори з приводу врегулювання ситуації потрібні. Але ключовим залишається запитання: з ким саме слід вести такі переговори? Оскільки все більше складається враження, що російська сторона нам у переговорники намагається нав’язати... відстороненого президента Віктора Януковича.
Можливо, інформація про те, що його повернення до України заплановане на Великдень — 20 квітня — і є певним перебільшенням. Як би активно Путін не пропагував побудову «русского мира», але щоб порівнювати Януковича з Ісусом Христом — це вже занадто.
Проте слід визнати, що верховний український утікач останнім часом поводиться значно впевненіше. Янукович нещодавно вперше з’явився на публіці не сам, а в супроводі своїх найвідданіших васалів — колишніх генпрокурора Віктора Пшонки та міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка.
Така поява для українців скидалася або на якесь архівне відео, або на комічне засідання уряду в екзилі. Зрозуміло, що жодна нормальна людина серйозно черговий виступ Януковича не сприйняла. Однак для кращого розуміння планів офіційного Кремля (чиєю стовідсотковою маріонеткою от уже два місяці є відсторонений президент України) варто поглянути на поведінку Партії регіонів.
Ця політична сила потроху очунює від нищівного удару, завданого Майданом. Утім, не треба забувати, що після втечі Януковича до Росії майже всі його колишні партійні побратими відхрестилися від нього.
Нині ж активісти ПР усе більше нагадують самих себе зразка, скажімо, початку поточного року. Коли слово Віктора Федоровича не піддавалося не те що критиці, а й натяку на найменші сумніви в його істинності.
Зверніть увагу: рішення про проведення позавчорашнього надзвичайного з’їзду ПР депутатів усіх рівнів було ухвалене наступного дня після появи української трійки в ростовському ефірі. Випадковість? Навряд чи!
Як і той факт, що регіонали у своїй більшості нині підкреслюють: майже всі вимоги сепаратистів вони підтримують, за винятком ідеї про від’єднання від України. Така тональність теж чудово вкладається в останній на сьогодні виступ Януковича, котрий із Ростова у можливому розвалі держави звинуватив саме нинішню центральну владу.

Чи визнаватиме РФ вибори президента?
Вчорашній діалог із народом Володимира Путіна дав явні продовження для таких роздумів. Господар Кремля так вправно аналізував українську ситуацію, що навіть назвав східні та південні українські землі «Новоросією». І саме про подальшу долю мешканців цих українських земель російський владика розмірковував найбільше.
Зокрема, його зацікавила подальша послідовність політичних процесів в Україні. Що має бути первинним: вибори президента чи масові референдуми за федералізацію у низці областей нашої держави? Путін, як завжди, прямо не відповів на поставлене собою ж запитання.
Однак його сентенція про «чергового олігарха», присланого з Києва, не дає сумнівів: російський президент наразі не має жодного наміру визнавати волевиявлення українських громадян 25 травня. Принаймні, якщо федералістський референдум (чи референдуми?) не відбуватиметься до або одночасно з виборами глави Української держави.
Усе це чудово вписується в канву останніх подій на Донеччині. Під час більшості захоплень адміністративних приміщень сепаратисти або ж вигукували гасла про потенційний зрив виборів, або ж тримали в руках плакати відповідного змісту.
І ще одне спостереження. Коли позавчора сепаратистський «Оплот» захопив Донецьку міську раду, одна з вимог, що звучала до працівників мерії, зводилася до того, щоб вони забезпечили проведення референдуму про федералізацію 11 травня. Ця дата широко в маси не пішла. Можливо, тому, що буквально за кілька годин один із лідерів ПР, колишній віце-прем’єр і близький товариш Ріната Ахметова Борис Колесников озвучив іншу — 25 травня.
Колесников ніби «змилостивився» над владою, запропонувавши провести президентські вибори та референдум одночасно. На публіку він аргументував це необхідністю зекономити бюджетні кошти. Насправді, скоріше за все, Колесников у загальних рисах уже був ознайомлений з ініціативами Володимира Путіна, котрі прозвучали наступного дня.
Взагалі, ідею проведення референдуму нині не відкидають і переможці столичного Майдану. Скажімо, Юрій Луценко вважає, що референдум із ключових питань державотворення Україні потрібен. Передусім для того, щоб позбавити Росію сепаратистського козиря. Втім...
Зрозуміло, що Луценко має на увазі абсолютно інше дійство, ніж те, про яке тепер так модно говорити на Донбасі. Тутешні сепаратисти явно були б не проти «волевиявлятися» під пильним оком «зелених чоловічків», котрі згодом так само «природно» виявляться солдатами російської армії.

Ярослав ГАЛАТА