Блоки не гарантують надійної і безпечної роботи...
Будівництво Чорнобильської станції почалося у травні 1970 року і велося форсованими темпами. Газета «Правда» — орган ЦК КПРС — у ті дні писала, що «робітники з честю виконують узяті соціалістичні зобов’язання з дострокового введення в експлуатацію всіх чотирьох енергоблоків». При цьому посадовці, відповідальні за будівництво, їхні куратори з партійних органів не замислювалися над тим, що така поспішність може мати непередбачувані наслідки, адже головним для них було доповісти в Москву про чергове «трудове звершення будівничих комунізму» та отримати службове підвищення і, якщо поталанить, ордени.
А ось співробітники КДБ, без супроводу яких не відбувалося жодне подібне будівництво, інформували своїх керівників про виявлені недоліки; приміром, про низький професіоналізм робітників (збереглися документальні підтвердження).
«Питання відбору, розстановки і навчання будівельно-монтажного і експлуатаційного персоналу Чорнобильської АЕС слід проводити більш ретельно. Виявлено неналежне ставлення персоналу АЕС до виконання функціональних обов’язків, яке може призвести до тяжких наслідків».
Це — витяг із доповідної вищому політичному керівництву Української РСР, датованої 1975 роком. А 17 серпня 1976-го вже повідомлялося про можливий зрив запланованого на наступний, 1977-й рік відкриття станції. Причина — використання неякісних будівельних матеріалів, безвідповідальне ставлення до роботи будівельників. Процитую деякі витяги з цих повідомлень:
«Гамма-просвічуванням на трубах виявлені... тріщини, в результаті чого вони виявилися непридатними для експлуатації і... відправлені на завод для усунення браку».
«Бучанський цегляний завод систематично поставляє на будівництво АЕС низької якості облицювальну плитку та цеглу (45 одиниць міцності проти 75)».
«У квітні 1976 року внаслідок порушення технології бетонування бака для збирання рідких радіоактивних відходів місткістю 5000 кубічних метрів через халатність прораба сталеве облицювання бака було деформоване. У результаті через тріщини... міг відбутися витік відходів і забруднення навколишнього середовища».
— Вище політичне керівництво УРСР не прислухалося до цих повідомлень, — розповідає Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, який очолював архів СБУ і мав доступ до засекречених документів КДБ, у тому числі й тих, що стосуються будівництва Чорнобильської атомної. — Українське керівництво всіма силами хотіло «прогнутися» перед московськими господарями, не замислюючись над наслідками.
Ситуація не змінилася на краще і тоді, коли запрацював перший реактор станції. Так, 17 січня 1979 року, «згідно з отриманими оперативними даними, на окремих ділянках будівництва другого блоку... зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій і нещасних випадків». Проте й цього разу працівників КДБ «не почули». А через місяць, 19 лютого, відбулася аварійна зупинка першого енергоблоку...
— Про те, що сталося на ЧАЕС тієї страшної квітневої ночі 1986 року, знають в усьому світі. Натомість про міні-аварії, які відбувалися до того, відомо лише одиницям, — розповідав авторові цих рядків Володимир Бондаренко, генерал-лейтенант у відставці, який у 80-ті обіймав посаду начальника штабу Цивільної оборони УРСР і неодноразово бував на станції. — Наприклад, 20 квітня стався значний витік радіоактивних відходів, забруднивши близько 200 квадратних метрів. Площа, звісно, невелика, але рівень радіації сягав 20 мікрорентген на секунду при нормі 0,8.
...Вересень 1982 року. Працівники Київського обласного управління КДБ доповідають своїм керівникам про аварію, що сталася на 1-му енергоблоці. Спеціальна комісія, яка працювала після цього на ЧАЕС, з’ясувала, що «в районі села Чистогалівка, розташованого на відстані 5 кілометрів від станції, на ґрунті реєструються гарячі частинки розміром 10420 мікрон, активність яких перевищує допустимі норми у сотні разів. Вони є дуже небезпечними і при потраплянні до організму людини можуть призвести до серйозних ускладнень, у тому числі й летальних випадків».
Рядові працівники спецслужби чесно і сумлінно виконали свій обов’язок — інформували керівництво про можливі наслідки для населення навколишніх сіл. Проте голова КДБ УРСР генерал Муха доповів Володимиру Щербицькому, що «обстановка на АЕС і околицях нормальна, фактів поширення панічних чуток не виявлено».
А як вони, ці чутки, могли ширитись, якщо сам факт аварії тримався у суворій таємниці? З доповіді генерала стає зрозумілим, що він найбільше переймався витоком інформації, а не попередженням людей про небезпеку.
— Коли ознайомлюєшся з історією будівництва та експлуатації Чорнобильської станції, то складається враження, що вище керівництво Радянського Союзу, Української РСР, міністерств і відомств, відповідальних за здачу цього об’єкта, ставилося до нього, як до спорудження якогось, вибачте, колгоспного гаража, — продовжує Володимир В’ятрович. — А як інакше пояснити той факт, що і під час зведення станції, і в перші дні роботи на ній сталося стільки «НП»? Наприклад, у 1983–1985 роках було 5 аварій і понад 60 випадків відмови основного обладнання, що супроджувалося значними матеріальними збитками. Інформація про всі надзвичайні ситуації, що виникали, негайно доповідалася уряду, ЦК КПУ, але там не завжди реагували належним чином.
Не погодитись із Володимиром Михайловичем важко, адже, коли з матеріалів Прип’ятського міського відділу КДБ ЦК стало відомо про черговий витік радіації, партчиновники кваліфікували цей випадок як дезінформацію. А кілька співробітників спецслужби, які виявили цю «НП», отримали дисциплінарні і партійні стягнення!..
У жовтні 1984 року, менш ніж за два роки до вибуху на 4-му реакторі, співробітники КДБ підготували аналіз роботи усіх 4 блоків.
«У результаті вивчення встановлено, що 1 і 2 енергоблоки Чорнобильської АЕС менш надійні в плані безпеки навколишнього середовища. Третій, четвертий і наступні (на той час вони тільки споруджувалися. — Прим. Авт.) конструктивно виконані більш надійно. Разом із тим, за даними спеціалістів, ці блоки не гарантують надійної і безпечної роботи, оскільки випробування їх в екстремальних умовах не проводилися».
Нагадаю, що вибух на 4-му енергоблоці, за висновками урядової комісії і не спростованих і досі, стався під час експерименту, який персонал станції проводив на ньому...

Рівень радіаційного забруднен­ня за­шка­лює...
«26 квітня 1986 р. о 1 годині 25 хвилин у приміщенні четвертого енергоблоку під час виведення його в плановий середній ремонт і проведення випробувань турбогенераторів стався вибух і виникла пожежа, яка перекинулася на дах 3-го енергоблоку. Зруйновано шатро покрівлі реактора № 4 і машинної зали».
Це — витяг із першої доповідної про катастрофу на Чорнобильській АЕС, надісланої управлінням КДБ Київської області в Київ і Москву. Єдине, що відрізняє її текст від доповідей про «НС» на подібних промислових об’єктах, це згадка про радіацію:
«На території станції 20–25 мікрорентген на секунду, в місті Прип’ять — 4–14 мікрорентген на секунду».
Республіканський комітет держбезпеки ретельно відслідковував рівень радіаційного забруднення як на станції, так і прилеглій території, оперативно інформуючи вище керівництво не лише УРСР, а й СРСР. Наприклад, у його доповіді від 28 квітня вже йдеться про 1000–2600 мікрорентген на секунду поблизу 3-го і 4-го реакторів та 30–160 у межах міста Прип’яті, де мешкали сім’ї працівників станції. Отже, партійно-державна номенклатура була добре обізнана щодо ситуації. Від її рішень залежала доля мільйонів людей. Володимир Щербицький, ознайомившись із черговою доповідною чекістів, залишив на документі резолюцію: «Что это означает?»
Що мав на увазі вождь українських комуністів — важко сказати. Натомість достеменно відомо, що заходів, спрямованих на мінімізацію наслідків катастрофи для жителів України, він оперативно не вжив. Утім, звинувачувати в цьому лише його не варто, оскільки, як згадують його колеги, з Москви він отримав вказівку «не поширювати панічних настроїв».
Тому і урядова комісія з наслідків Чорнобильської комісії, очолювана першим заступником голови Ради Міністрів СРСР Борисом Щербиною, і українська партійно-урядова еліта обмежилися евакуацією жителів Прип’яті та десятків сіл, які опинилися у так званій 30-кілометровій зоні. Як згадував нині покійний Іван Плющ, який у 1986 році обіймав посаду голови Київського облвиконкому і входив до цієї комісії, це рішення далося важко: Москва не хотіла давати на нього дозвіл.
— Там вважали, що евакуація викличе велику паніку не лише в Україні, а й за її межами, — розповідав мені Іван Степанович. — З великими потугами нам вдалося переконати їх у тім, щоб вивезти людей у більш-менш безпечні місця. Правда, Москва знайшла інший спосіб показати, що Чорнобильська катастрофа не несе ніякої загрози навіть жителям Києва: 1 травня на Хрещатику відбулася багатотисячна демонстрація. Щербицький до останнього не хотів її проводити, але Горбачов пригрозив йому виключенням із партії, і Володимир Васильович змушений був погодитись...
За­мість епі­ло­гу
За ча­сів ко­лиш­ньо­го СРСР на те­ре­нах Ук­раї­ни ста­ло­ся чи­ма­ло тех­но­ген­них ка­тас­троф. Ми і до­сі ма­ло зна­ємо про ті при­чи­ни, які їх ви­кли­ка­ли. Про­те, зва­жа­ючи на прак­ти­ку бу­дів­ниц­тва різ­них про­мис­ло­вих об’­єк­тів, які су­про­во­джу­ва­ли­ся «під­ви­ще­ни­ми со­цзо­бов’­язан­ня­ми» що­до тер­мі­нів вве­ден­ня їх в екс­плу­ата­цію, мож­на з упев­не­ніс­тю ска­за­ти: в них теж є чи­ма­ла ви­на ви­що­го ке­рів­ниц­тва СРСР і УРСР.
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ