Гримаси російського «правосуддя»
Безумовно, ніхто з тверезомислячих людей у подібні ігри не вірив і не вірить, усвідомлюючи їхню цинічність. Але, з іншого боку, і сама роль Росії у конфлікті на Донбасі (котрий, власне, й привів до захоплення та ув’язнення Надії Савченко) нічим не відрізняється від цього нахабного цинізму.
Отже, не варто робити вигляд, наче російська влада коли-небудь переймалася через те, як вона виглядає з точки зору закону. Виглядає просто-таки жахливо, але подібна ситуація досі мала якесь пояснення. Принаймні, так можна було змалювати поведінку російської держави по відношенню до Савченко позаторік і частково торік.
Однак навесні 2016-го всі аргументи на зразок: «Ну, ви ж розумієте...» просто припинили діяти. Таких політв’язнів у сучасній імперії ще не було. Роками російська репресивна система тренувалася переважно на своїх громадянах, а у випадку із Савченко, якщо можна так сказати, вийшла на міжнародний рівень.
Доводилося чути порівняння з американським військовим льотчиком Френсісом Гері Пауерсом, котрий перебував у радянському ув’язненні в 60-х роках минулого століття за шпіонаж. Або з німцем Матіасом Рустом, що «ненароком» посадив невеличкий літак у центрі Москви наприкінці 80-х...
Утім, обидва, принаймні, справді самі перетинали радянський кордон і були відпущені додому при першій нагоді. А ще — не були депутатами парламентів своїх держав і більше того — членами ПАРЄ.
Напевно, ніхто не заперечуватиме, що вище за закон у сусідній державі завжди опиняються інтереси силових органів. Однак справа Надії Савченко переносить цю практику у міжнародний контекст. Аргументи на подобу «там так заведено» досі переважно працювали лише зі співвітчизниками Володимира Путіна.
А от справа Савченко наочно демонструє всьому світу, чого насправді варті російське слідство та російський суд, у випадку якщо у когось були сумніви з цього приводу.
Проблема не тільки в тому, що офіційна Росія давно не соромиться політично мотивованих справ. Набагато важливіше з точки зору опису ганебних рис системи, що склалася, те, що справу Надії Савченко зараз, навесні 2016-го, вже й політично мотивованою не назвеш, бо ж усі можливі політичні резони вона розгубила за останні два роки.
Таке враження, що позаду залишилася можливість торгуватися Надією Савченко у Мінському процесі чи у перемовинах «нормандської четвірки». Навіть пропагандистські потреби Кремля за цей час настільки змінилися, що сюжети про «українських карателів», на які був шалений попит два роки тому, тепер поступилися близькосхідній тематиці.
Щоправда, побиті вікна в російському посольстві у Києві бодай на певний час повертають нашу державу на перший план інформаційного простору РФ. Паралельно ставлячи запитання перед самими українцями: чи потрібен зараз нації подібний вияв патріотизму?
Втім, це — тема для іншої дискусії, а тому повернемося до судилища над української героїнею. Стежачи за подіями в російському Донецьку Ростовської області, подекуди навіть доходиш висновку, що Надію Савченко судять та тримають під вартою взагалі лише тому, що тамтешня система не може мати заднього ходу. Коліщата державного механізму не обертаються назад, і крапка.
Втративши всі раціональні пояснення, справа Савченко вже перетворилася на символ дурнуватого безглуздя російської репресивної машини, а сама Савченко стає не тільки українським, але й російським символом спротиву цим судам, цим слідчим, цій державі. Особливо після позавчорашнього коротенького, але дуже яскравого спічу Надії про те, що Майдан у Росії неодмінно відбудеться...
Обмін чи політичні поступки?
Після оголошення сухого голодування українська льотчиця справді поставила Кремль у складну ситуацію: дипломатичний тиск Заходу на Росію знову посилився. Навряд чи це входило в плани офіційної Москви, яка попри всі свої бравурні заяви, вочевидь, сподівалася на швидкий перегляд санкцій Євросоюзу.
Надія Савченко оголосила сухе голодування рівно тиждень тому — 3 березня. Лікарі запевняють, що здорова людина може прожити без води 7–10 днів, але організм української льотчиці і без того був виснажений попередніми голодуваннями. Тому немає нічого дивного в нерадісних зізнаннях матері Надії, котрі вже облетіли всі інформаційні стрічки.
Позавчора Савченко заявила, що у суду є максимум тиждень на винесення вироку, оскільки більше вона, ймовірно, не протягне. Враховуючи вищесказане, слід зауважити, що навіть такий термін при збереженні ситуації без змін видається аж надто оптимістичним. Щоправда, російською «фемідою» навіть ці слова Надії Савченко були вчергове показово проігноровані: суд призначив дату винесення вироку на 21 березня.
Останніми днями значно активніше почала обговорюватися можливість обміну українки на російських військових. Зокрема, йдеться про ГРУшників Олександра Александрова та Євгена Єрофєєва, яких українська сторона взяла в полон ще торік у травні.
Слід зазначити, що сама Савченко виступає проти подібного обміну, та й представники Росії офіційно заявили, що переговори з цього питання не ведуться. Втім, адвокат льотчиці Марк Фейгін вважає, що обмін можливий після оголошення вироку (чи доживе Надія до нього?).
Звісно, як показує досвід, російське керівництво вважає за краще виторговувати не людей, а політичні поступки. І тут потрібно зважати на одну обставину. Ясна річ, українська героїня своїм мужнім рішенням забезпечила додатковий неабиякий тиск на Росію. Але водночас після 3 березня і вона сама перетворилася на досить вагомий важіль тиску на Україну та Захід, який Росія навряд чи проміняє на двох рядових спецназівців.
Поведінка Кремля доводить, що йому абсолютно байдужа доля простих росіян. І не лише тих, котрі роками «перетравлюють» пропагандистську брехню. Військові — не виняток, про що доводять численні приклади недбалих захоронень. Відтак особливих перспектив для обміну, мабуть, не існує.
В той же час Москва може розіграти карту Савченко в контексті Мінських угод, спробувавши натиснути на Україну, наприклад, у частині скандальних конституційних змін. Або, принаймні, виборів на окупованих територіях, про що останнім часом надто активно говорять навіть у Берліні та Парижі.
У діалозі із Заходом гіпотетичне звільнення Савченко може стати аргументом для перегляду антиросійських санкцій. Зрештою, Путіну є за що торгуватися і є що втрачати. Тому цілком імовірно, що він буде цинічно використовувати Надію. Зокрема, може показати свою «добру волю», наприклад, заради скасування санкцій. З іншого боку, подібну схему навряд чи можна обговорювати саме зараз, адже в ситуації з Надією Савченко рахунок іде на дні, якщо не на години...
До цього варто додати, що народні депутати, які брали участь у проведенні недавнього українського тижня в Європарламенті, зізнаються: питання перегляду економічних санкцій проти Росії почали доволі активно обговорювати в ЄС. І буквально за кілька днів до рішення Надії Савченко оголосити сухе голодування прогнози поінформованих людей щодо продовження санкцій в основному зводилися до банальної фрази: «Будемо сподіватися».
Але голодування Савченко кардинально змінило ситуацію. Цими днями верховний представник Євросоюзу в закордонних справах Федеріка Могеріні заявила, що звільнення льотчиці відповідало б пакету заходів із виконання Мінських угод. Іншими словами, принаймні, банальна видимість виконання цих домовленостей могла би стати формальним приводом для перегляду санкцій, від яких страждає і європейська економіка.
Однак Путін поки не вважає за потрібне робити навіть символічних жестів. І в підсумку депутати Європарламенту закликали Федеріку Могеріні ввести персональні санкції проти російського президента та ще 28 російських чиновників за знущання над Надією Савченко.
Судячи з усього, українська влада вважає тиск Заходу найбільш реальним механізмом допомоги льотчиці. «Наша стратегія полягає в подальших дипломатичних зусиллях. Це питання не повинно йти з порядку денного. Тому так важливі акції підтримки Надії на всіх міжнародних рівнях. Не варто недооцінювати публічне слово. Це — зброя гібридної війни», — вважає голова підкомітету з питань євроатлантичного співробітництва та євроінтеграції парламентського Комітету у закордонних справах Світлана Заліщук.
Звичайно, в українських політиків виникають і значно радикальніші ідеї щодо вирішення ситуації. Приміром, кілька депутатів обіцяють на найближчому пленарному засіданні зареєструвати проект постанови про розрив дипломатичних відносин із Росією.
Однак широку підтримку ця ініціатива навряд чи матиме. Принаймні, тому, що проти цього категорично і послідовно виступає Міністерство закордонних справ України. Позиція дипломатів на чолі з Павлом Клімкіним зводиться до того, що розрив дипломатичних відносин — це політичний жест, який не принесе практичної користі, а лише створить додаткові труднощі.
Голодування Надії Савченко, яка привернула неабияку увагу Заходу, в будь-якому випадку дуже невигідне офіційному Кремлю. Якщо, не приведи Господи, Надія помре, Росії доведеться надовго забути про перегляд санкцій. Тому досить високою залишається ймовірність того, що українську бранку просто змусять харчуватися. Поки що цього, вочевидь, тюремщики не роблять, бо інакше позавчора Надія Савченко повідомила би про це під час своєї появи в залі судилища.
Примусове годування не суперечить законодавству Росії. Тамтешній Кримінальний кодекс навіть зобов’язує підтримувати життя ув’язненого, не даючи йому померти. Водночас, якщо до української льотчиці буде застосована фізична сила, це стане кричущим порушенням міжнародного законодавства.
Європейський суд з прав людини ще 2005 року визнав: методи примусового годування із застосуванням наручників, розширювача рота і спеціальної гумової трубки, що вставляється в стравохід, прирівнюється до тортур.
Таким чином, офіційний Кремль виявився в ситуації цугцванга. Тобто ситуації, коли будь-який наступний хід лише наближає поразку. З одного боку, звільнення або обмін Савченко на російських військових стане величезною політичною перемогою Києва. З іншого — ігнорування голодування або примусове харчування можуть призвести до ще більшого ускладнення відносин між Росією та Заходом.
* * *
От і виходить, що одна мужня жінка своїм героїчним вчинком зробила більше, ніж уся світова дипломатія. Прикро тільки, що від цього чомусь не легше на душі. По суті, українській нації нині залишається лише вірити в те, що Надія житиме. Як знати, можливо, саме з нею житиме й інша надія — загальнонаціональна. Надія на справжнє європейське майбутнє рідної землі.
Ярослав ГАЛАТА
