А ос­кіль­ки, від­по­від­но до чин­ної Кон­сти­ту­ції, за­до­воль­ни­ти по­діб­не ба­жан­ня мо­жуть ли­ше пар­ла­мен­та­рі, не­охо­чі до ро­бо­ти уря­дов­ці зму­ше­ні, зці­пив­ши зу­би, про­дов­жу­ва­ти свої ми­тар­ства...

Найгучніша «відставка»
Утім, навіть за таких умов очевидно, що й повідомлення про бажання піти у відставку звучать неоднаково. Позавчорашній голосний демарш міністра економічного розвитку й торгівлі Айвараса Абромавічуса явно виділявся на тлі усіх попередніх заяв його колег. Як і миттєва реакція на цю заяву з боку світового співтовариства та Глави Української держави.
За всієї поваги до міністрів інфраструктури Андрія Пивоварського, охорони здоров’я Олександра Квіташвілі чи інформації Юрія Стеця, важко навіть уявити, щоб після їхніх рішень про відставку спеціальний коментар робив Надзвичайний і Повноважний Посол Сполучених Штатів в Україні. А після гучних заяв Айвараса Абромавічуса Джефрі Пайєт недвозначно заявив, що пан міністр — один із найкращих реформаторів у нинішньому вітчизняному уряді.
Ще через певний час Президент Петро Порошенко публічно забажав, щоб пан Айварас і надалі залишився працювати в Кабінеті Міністрів. Навіть попри те, що Абромавічус без зайвої дипломатії відгукувався про одну з ключових постатей у пропрезидентській парламентській фракції БПП — Ігоря Кононенка.
І хоча суспільний резонанс, викликаний заявами пана міністра, перевершив усі попередні дискусії на предмет подальшої долі уряду, за великим рахунком, події в Мінекономрозвитку чітко вписуються в загальну канву нинішнього протистояння, котра зводиться до того: чи потрібно вже найближчим часом відправляти у відставку Арсенія Яценюка, чи достатньо буде здійснити «косметичний» урядовий «макіяж»...
Перш ніж аналізувати обидва можливих сценарії, варто вказати на те, що, при всьому шквалі критики, Арсеній Петрович сьогодні влаштовує більшість політичних гравців. Дива в економіці зробити зараз не зможе ніхто. Отож Яценюк зі своїм багажем антирейтингу чудово підходить на роль, як він сам себе назвав ще два роки тому, «камікадзе». Єдиний нюанс — щось таки справді довгенько затримався Арсеній Петрович у цьому непопулярному статусі. От і виходить, що всі главою КМ незадоволені, але ніхто не може назвати кандидатуру для його заміни.
Хоч би там як, але цього тижня свій звіт Кабмін Верховній Раді надав. Поки що лише для ознайомлення. А озвучувати його, як випливає з кулуарних домовленостей, незламний урядовий очільник буде під час наступного пленарного тижня — 16–19 лютого.

Кан­ди­да­тів гро­мад­дя
Показово також, що поки уряд готується до «виходу на килим», пропрезидентська парламентська фракція не лише обговорила можливість відставки КМ, а й затвердила список кандидатів для переходу у виконавчу гілку влади.
«Це — не кандидати в міністри, це — наші кандидатури для обговорення в рамках коаліції», — підкреслив лідер фракції БПП у Верховній Раді Юрій Луценко.
Утім, список уже встиг викликати суспільний резонанс. А окремі його фігуранти навіть почали активно озвучувати власні пріоритети саме в тій царині, куди їх пропонують направити однопартійці. Найбільше в цьому відзначився депутат Олексій Гончаренко, котрого «просватали» в Міністерство охорони здоров’я. Кандидат він на цю посаду чи не кандидат, а «сім першочергових дій для охорони здоров’я» пан Гончаренко уже встиг оголосити.
Втім, якщо з приводу Гончаренка багато експертів збігається на думці, що подальше обговорення його кандидатури й справді навряд чи можливе, то низка інших пропозицій є пріоритетними для БПП. Передусім, це стосується Віталія Ковальчука, котрого пропрезидентські депутати воліють бачити першим віце-прем’єр-міністром. А після скандальних заяв Айвараса Абромавічуса перший заступник голови фракції БПП Ігор Кононенко заявив, що пан Ковальчук, окрім віце-прем’єрських регалій, має отримати ще й посаду міністра економічного розвитку і торгівлі.
Хоч би як завершилася епопея із заявою про відставку пана Айвараса, варто зауважити певну нелогічність його можливої заміни саме на Ковальчука. Згідно з офіційною біографією, претендент від БПП у 1993 році закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка і отримав кваліфікацію юриста за спеціальністю «Правознавство».
У лютому 2011-го він отримав другу вищу освіту в Національній академії державного управління при Президенті, здобувши кваліфікацію магістра державного управління. Як бачимо, Віталій Ковальчук не має вищої економічної освіти, котра аж ніяк не завадить на посаді міністра економічного розвитку.
Найменше запитань викликає кандидатура Євгена Нищука на посаду міністра культури. В усякому разі, він уже обіймав (і, треба сказати, небезуспішно) це крісло в попередньому уряді Арсенія Яценюка. Тоді пан Нищук пересів у міністерське крісло прямісінько зі сцени Майдану, на якій пробув незмінним ведучим упродовж усієї Революції гідності.
З інших можливих кадрових новацій прихильники Президента в парламенті пропонують призначити гендиректора фармацевтичної фірми «Дарниця» Гліба Загорія міністром екології, а колишнього президента аграрної компанії «Райз» Тараса Кутового — міністром аграрної політики.
Кандидатура Павла Рябікіна, якого «сватають» у міністри інфраструктури, вже наразилася на критику з боку представника самої фракції БПП, відомого журналіста Сергія Лещенка. За його словами, екс-заступник голови Київської міськдержадміністрації Рябікін пов’язаний з вельми одіозними персонажами: Сергієм Льовочкіним, Дмитром Фірташем та Миколою Мартиненком.
До того ж ще зовсім недавно на посаду міністра інфраструктури розглядалася кандидатура голови парламентського Комітету з питань транспорту Ярослава Дубневича — також представника пропрезидентської політичної сили.
Потенційним кандидатом на пост глави Міністерства освіти і науки став депутат і екс-проректор Херсонського державного педагогічного університету Олександр Співаковський. Цей добродій запам’ятався кількома полум’яними виступами у Верховній Раді з критикою нинішнього міністра Сергія Квіта.

Потенційна зміна тактики?
Однак, як уже було сказано, список БПП — це, швидше, своєрідна «проба пера». Більшість політичних експертів вважає, що реальні шанси потрапити в уряд має хіба що Віталій Ковальчук. Причому, якщо він стане першим віце-прем’єр-міністром саме в Арсенія Яценюка, то стосунки Президента з Прем’єром набудуть якісно нового формату. Вочевидь, за таких умов можна буде говорити про те, що Адміністрація Глави держави і особисто Петро Порошенко, замість прямого конфлікту з Прем’єр-міністром, вирішили сповідувати принцип невеличких «тактичних» владних баталій.
Щось подібне було під час функціонування першого уряду Юлії Тимошенко у 2005 році. Тоді першим віце-прем’єром у неї був Анатолій Кінах — значно більше підконтрольний секретаріату тодішнього президента Віктора Ющенка, ніж сама Юлія Володимирівна.
Цікаво, що досі про кадрові претензії з озвучуванням прізвищ чутно лише від фракції БПП. Інші чинні та ймовірні учасники коаліції поки своїх кандидатур до Кабміну не висувають, хоча говорять про це не один тиждень. Та ще й — значно голосніше, ніж у БПП. Вочевидь, поки що вичікування пояснюється бажанням уникнути фальстарту, адже принципової відповіді на запитання: чи залишиться Арсеній Яценюк керівником уряду, поки що немає.
Звісно, під час пошуку відповіді на це запитання, так чи інакше, спливають ще й не надто втішні економічні реалії. Відставка Прем’єра разом з Кабміном, за відсутності кандидатур на заміну і голосів за ці кандидатури у Верховній Раді, залишить усіх фігурантів в уряді, але з префіксами «в. о.». А міжнародні фінансові організації, в тому числі МВФ, чергового траншу від якого в Україні чекають уже навесні, з великою вірогідністю не довірять розподіл фінансових потоків «виконувачам обов’язки».
Іншим членам коаліції — фракціям «Батьківщина» і «Самопоміч» — більше хотілося б отримати цілковиту урядову відставку. Юлія Тимошенко, схоже, все рідше згадує свою першу телефонну розмову після звільнення з-за ґрат у лютому 2014-го. Ту саму, де Арсеній Яценюк палко вітав її з виходом на волю. «Не можна замінити кількох міністрів і залишити цей уряд в цілому. Цей уряд веде до краху країни», — заявила цими днями лідер фракції «Батьківщина».
Що ж до «Самопомочі», то її депутати також неодноразово наполягали: обговорювати кандидатури на посади міністрів варто лише після того, як стовідсотково проясниться ситуація з Прем’єром. Мовляв, якщо ним знову усе ж таки буде Арсеній Яценюк (чи­тай — як­що у ВР не ви­ста­чить го­ло­сів для йо­го від­став­ки. — Авт.), тоді склад КМ варто буде обговорювати і за його участі. Що, в принципі, цілком логічно.
На відміну від ситуації навколо аграрного міністра Олексія Павленка, котрий вважається креатурою «Самопомочі». Нагадаємо, його фракція вирішила відкликати з посади, при цьому заявляючи про успішну роботу останнього. Сам пан Павленко, схоже, в такій ситуації елементарно заплутався.
Усе частіше про переформатування коаліції говорить і Олег Ляшко. Торішній демонстративний вихід його фракції з коаліції особливих дивідендів Радикальній партії не приніс, про що свідчать результати місцевих виборів. Тож тепер Ляшко навіть власну кандидатуру на посаду Прем’єра пропонував... Якщо ж дивитися на речі реалістичніше, то чому б не спрогнозувати: найрадикальніша фракція чинного парламенту в обмін на кількох представників в уряді цілком може повернутися до лав коаліції.
Водночас ще з минулого року очевидно, що реальної коаліції (хоч із Ляшком, хоч без нього), котра б працювала відповідно до ухвалених документів і щодня наближала Україну до європейських стандартів, в парламенті не існує. Коаліційна угода, підписи під якою позаторік поставили представники п’ятьох фракцій, виконується, м’яко кажучи, не надто.
Занадто часто законопроекти — основа для очікуваних реформ — не набирають потрібної кількості голосів народних депутатів. Навіть після десятка «сигнальних» голосувань, які за нинішньої парламентської каденції перетворилися на норму. А це означає, що й питання можливих дострокових парламентських виборів з порядку денного остаточно не знімається. Втім, це вже тема для інших роздумів.
Ярослав ГАЛАТА