На його думку, в нинішній ситуації «світового хаосу» Росія намагається ловити вітер у свої вітрила і приторговувати усім, що є в її розпорядженні, — від атомних станцій до ПЗРК (переносних зенітно-ракетних комплексів) і зернистої ікри.
У цій ситуації воєнні конфлікти є лише упаковкою й маркетингом для будь-якого російського експорту з часів культивованих Росією на просторі СНД інституту гарячих точок 1990–1992 років. Уже з того періоду правляча команда РФ «своей первой задачей ставит всегда и везде самосохранение. Решив ее, она начинает придумывать себе роли. Она ищет или выдумывает масштабные роли в любом месте, куда может себя спроецировать. Условие одно — конфликт должен выглядеть разрешимым. Россия практикует конфликты как бизнес...»
Насамперед виникає проблема — чи здатна Росія на ту роль, яку на себе приміряє, і притому вийти сухою з води? В даному випадку йдеться про «стримування США», про порушення американської монополії на застосування сили. І тут у ролі прихованого ревізіоніста Росія вдається до мікшування стратегії і тактики. Насамперед Росія вичікує, доки не з`явиться у світі якийсь інший «ревізіоніст-першопроходець», щоб потім або рушити за ним услід, або виринути назустріч (щоб нібито покласти край його зазіханням на світовий порядок).
Ось, наприклад, у Сирії застосовується модель «зустрічної ревізії». В цій ситуації відвертим «ревізіоністом» є ІДІЛ, що руйнує кордони, встановлені в ХХ столітті. І от Росія оголошує себе щитом проти порушника міжнародного порядку, втручається в сирійський конфлікт, зневажаючи тим самим традиційні регіональні засади щодо партнерства країн Перської затоки з англосаксами. При цьому Росія заявляє про нездатність США самотужки чи із союзниками вирішити сирійську проблему. Тим часом зарадити справі сама теж не здатна. У підсумку в регіоні утворюється загрозливий вакуум.
І от тоді, упершись у стратегічний тупик, команда Кремля, як це повелося, спрощує складні завдання — просто підвищує ставки, переходячи до ескалації, і надзвичайно нарощує ризики. З точки зору Павловського, «в логике страхующей эскалации или радикализации как страхования рисков Кремль всегда держит в виду запасное поле, реальное или воображаемое. Вслед Крыму — Донбасс и «Новороссия», за Донбассом — Сирия. После Сирии — Ирак. Если не можешь заморозить конфликт — утопи его в новом конфликте, эскалированном относительно предыдущего».
Ось таким чином здійснюється віртуальна «втеча від поразки», яка відволікає увагу від наближення поразки реальної. І події 2014–2015 років, зазначає Павловський, є тому самоочевидною ілюстрацією. Спершу нібито чисто поліцейська операція в Криму, яка відразу змінилася хаосом «ополченських» імпровізацій «ЛНР/ДНР», «перейдя в кровавую кашу военных действий под Мариуполем, а затем в мучительные попытки замораживания на Украине под флагом Минских соглашений. Затем ирано-сирийско-иракский маневр Москвы, также поначалу почти безупречный, додумываемый за Россию мировой прессой как эталон ее «глобальной византийской стратегии»».
У результаті на наших очах торжествує стійкий візантійський взірець російської поведінки на міжнародній арені, котрий радикалізує завдання там, де їх насправді слід було б вирішувати. Тим самим створюються малокеровані надзвичайні ситуації, які нагнітаються, — і все це заради того, щоб російська влада ще раз виступила в ролі незамінної, такою, що є гарантом від ще гірших можливих нещасть — як внутрішніх, так і зовнішніх.

То чи ж був «хлоп­чик»?
30 вересня 2015 року, задіявши 50 літаків, Росія вступила у війну в Сирії. Війну, виснажливу для самої Росії, — кожен день обходиться бюджету країни в 4 мільйони доларів. Це не могло не позначитися на внутрішній ситуації в країні: знову постало класичне питання, що завжди і всюди супроводжує курс на мілітаризацію країни, — «гармати чи масло?»
Протести російських водіїв-далекобійників, котрі на початку грудня вдалися до «походу на Москву», можуть стати тією «першою ластівкою», котра хоч і весни не робить, проте віщує злам у настроях рядових росіян. Судячи з усього, продуктовий «холодильник» поступово бере гору над пропагандистським «телевізором».
З боку Кремля це викликало гарячкове пропагандистське забезпечення агресивного курсу Росії. Бо ж ситуація «оточеної фортеці» вимагає всенародного згуртування навколо правлячої влади. Щоб дискредитувати далекобійників, телевізійна «кисельовщина» вдається до уже випробуваного на прикладі Донбасу сюжету про «розп`ятого хлопчика». За свідченням Матвія Ганапольського, на телеканалі «Росія 1» підготовлено сюжет про хлопчика, якого, мовляв, далекобійники насильно забрали зі швидкої допомоги, що й призвело до смерті нещасного по дорозі до лікарні.
Наведемо текст, цитований Ганапольським, зі збереженням його орфографії й пунктуації: «Цепями его к бамперу на фуре прикрутили и хотели ехать на Кремль. Полк ДПС на колени встал МКАД перегородил умолял дальнобойщиков мальчика отвязать. Те отказались и стали прорываться к американскому посольству, там им печенье и чай горячий послы обещали. Мальчик на морозе задубел и стал как сталь, им путь дальнобойщики себе как тараном пробивали. Машины скорой помощи, пожарные машины, танки, БТРы, мчс и просто частники пострадали. Один самолет даже был сбит, пассажирский, последний из Турции на посадку заходил».
Що можна сказати з цього приводу? Скоріше за все — це діагноз Кисельову і його телевізійній службі. Але водночас це ще й моторошне «передчуття громадянської війни», яка вже практично розв’язана російськими пропагандистськими службами проти свого власного народу. А до того ж це ще й заяложені штампи, відпрацьовані на українських сюжетах і проковтнуті свого часу російським обивателем: і про «хлопчика», і про «печеньки з Держдепу», і про «гуманізм» правоохоронних органів Януковича.
Звісно, все це розраховане, так би мовити, на «масове споживання». Втім, час уже б російському читачу зрозуміти, що брехня і наклепи щодо України рано чи пізно будуть повернуті проти самого російського народу.

Си­рій­ський гам­біт
Щоб оспівати й возвеличити агресивну політику Росії в очах публіки більш освіченої, доводиться час від часу дотримуватися й академічного стилю. Кому ж іншому це зробити, як не голові Президії Ради із зовнішньої і оборонної політики Росії Федору Лук’янову! Російську операцію в Сирії він оцінює як безумовну віху в політичному розвитку країни та вихваляє її як першу за 25 років масштабну воєнну акцію, «мо­ти­ви­ро­ван­ную не миротворчеством или «принуждением к миру», а при­чи­на­ми стра­те­ги­че­ско­го ха­рак­те­ра».
До цієї, так би мовити, стратегії навернув Росію висновок про подальшу безперспективність її української авантюри. Особливо непокоїть Лук’янова той факт, що «ве­ду­щие за­пад­ные стра­ны охот­но под­дер­жа­ли мо­дель, при ко­то­рой глав­ным, ес­ли не един­ствен­ным пред­ме­том раз­го­во­ра с Мос­квой яв­ля­ет­ся ук­ра­ин­ское уре­гу­ли­ро­ва­ние». Ось тому-то Росії й довелося вдатися до сирійського гамбіту, щоб примусити Захід визнати Росію за достойного партнера і розпочати «стратегічні» переговори щодо встановлення нового світового порядку.
А відтак ситуація змушувала до справжнього зовнішньополітичного повороту: «Ук­ра­ин­ская кол­ли­зия, ко­то­рая вес­ной про­шло­го го­да вос­при­ни­ма­лась как про­рыв к но­во­му ка­че­ству гло­баль­но­го вли­яния Рос­сии, прев­ра­ти­лась к на­ча­лу 2015-го в фик­са­цию ре­гио­наль­но­го ста­ту­са стра­ны. Вен­цом стал Мин­ский про­цесс — вяз­кий и тру­до­ем­кий дип­ло­ма­ти­че­ский ма­ра­фон с за­ве­до­мо не­вы­иг­рыш­ным ре­зуль­та­том. Мос­ква ока­за­лась «за­пер­та» в двой­ной пе­ри­фе­рий­но­сти.
С одной стороны — европейской: украинский конфликт более всего беспокоит Европу, а Европа — периферия мировой политики. Украина — еще и периферия Европы, и даже в Старом Свете далеко не всех волнует развязка этой драмы. Рос­сий­ское ру­ко­вод­ство по­чув­ство­ва­ло, что с точ­ки зре­ния в ми­ро­вых де­лах Ук­раи­на бес­пер­спек­тив­на».
Тож, намагаючись підтримати мілітаристський настрій своїх читачів, Лук’янов запевнює їх, що справжня розмова Росії із Заходом може розпочатися хіба що в Сирії: «Как наиболее дееспособная внешняя военная сила в регионе Россия вполне в состоянии конвертировать эти возможности в политическое влияние. Украина — главный раздражающий фактор отношений России и Европы/Запада — продолжает отходить на второй план».
Білякремлівські ідеологи вважають, що українську кризу в найближчому майбутньому врегулювати у вигідному для Росії руслі все одно не вдасться. Як зазначає декан факультету світової політики і економіки Вищої школи економіки Сергій Караганов, причиною кризи, мовляв, є не Крим і не Донбас, і навіть не внутрішньополітична ситуація в самій Україні: «По­ка не ре­ше­на проб­ле­ма ев­ро­пей­ской без­опас­но­сти, не ус­та­нов­ле­ны но­вые пра­ви­ла иг­ры, ук­ра­ин­ский кри­зис уре­гу­ли­ро­вать не удаст­ся. Но Запад все еще не созрел для этого, а Россия в одиночку решением конфликта на Украине заниматься не будет...
Сейчас мы настаиваем на том, чтобы Запад либо вернулся к прежним правилам игры, либо были совместно выработаны новые. Так что Ук­раи­на — не при­чи­на, а симп­том. Во­ле­вым ре­ше­ни­ем Пу­ти­на, По­ро­шен­ко, Ол­лан­да, Мер­кель и Оба­мы мож­но пре­кра­тить бое­вые дей­ствия, но ес­ли не ре­шить сис­тем­ную проб­ле­му, но­во­го кри­зи­са дол­го ждать не при­дет­ся».
Отже, задля прискорення «созревания» Заходу до переговорів із Росією температурний режим у Сирії було піднято на небувалу висоту.

По­лі­тич­на пе­да­го­гі­ка
Ситуацію було навіть перегріто. І от уже директор Московського центру Карнегі, знаючи більш глибоко позицію американської сторони, вважає, що навіть існуюче у певній мірі між Росією і США «со­труд­ни­че­ство по Си­рии не от­ме­ня­ет фун­да­мен­таль­но­го кон­флик­та меж­ду РФ и США не столь­ко по Ук­раи­не, сколь­ко по проб­ле­мам со­вре­мен­но­го ми­ро­по­ряд­ка. Асимметричная конфронтация двух стран продолжается, но параллельно с ней продолжается и не менее жесткая борьба за условия сотрудничества. Оба этих тренда определяют содержание российско-американских отношений на обозримое будущее».
У загальних рисах ситуацію можна окреслити таким чином. Судячи з усього, вважає голова Центру ліберальних стратегій у Софії Іван Крастєв, Кремль наносить удари по сірійській опозиції не в останню чергу з педагогічних міркувань. Він намагається донести до Вашингтона меседж, що, підтримуючи кольорові революції, Америка має бути готовою до втягування в громадянську війну в тому чи іншому регіоні. А цього США намагаються якраз оминути.
Власне, Кремль непокоїть не так ситуація в Україні чи в Сирії: на перший план випливають проблеми внутрішньої стабільності в Росії, а також назріваючі внутрішні проблеми в сусідній Центральній Азії — частини пострадянського простору зі старіючими авторитарними лідерами, застійною економікою, де мільйони неспокійних та безробітних молодих людей прагнуть мігрувати в Росію, посилюючи тим самим радикальний іслам. Росія боїться майбутньої нестабільності й намагається «навчити Америку стежити за словами й не лізти в чуже життя в разі виникнення наступної кризи». На думку Крастєва, політична педагогіка Путіна в Сирії, можливо, й «приваблива, але в остаточному підсумку непереконлива».
У наші дні всім очевидно, що корінь зла не в ставленні американців до кольорових революцій. Все значно буденніше — щоб люди не виступали проти нестерпного життя, слід забезпечити їм гідне життя, робочі місця й належну зарплату. Таким є європейський підхід до вирішення кризових проблем. Проте це не про Росію, яка намагається відшукати свій особливий шлях держави — цивілізації «євразійського типу».
То чому ж дивуватися, запитує професор Сіднейського університету Сальваторе Барбонес, коли ситуація склалася так, що «Росії нічого втрачати і нічого знайти в Європі». Логіка його суджень така: з втратою впливу в Україні Росія майже повністю усунулася від участі в європейському житті, і з цим фактом їй доведеться поступово змиритися, бо ж, порушуючи встановлені світовою спільнотою правила гри на міжнародній арені, Росія вперше за три останніх століття нічим не нагадує європейської держави. Крім хіба що за фактом своєї географічної належності, оскільки східними кордонами Європи вважаються Уральські гори.
А тому Росія має зрозуміти й визнати, що її головний ворог — не НАТО, не США і навіть не Китай. Головний ворог — вона сама. Росія зіпсувала відносини з Європою через територію, відторгнуту від України. І це при тому, що Росії, за великим рахунком, не потрібні нові землі — вона так-сяк управляє одною восьмою частиною земної поверхні. І вже цей фактор мав би зосередити її увагу на внутрішньому розвитку.
Бо якщо політична карта світу коли-небудь буде суттєво перекроєна, то Росія, скоріше за все, виявиться стороною, що програла.
Ва­силь ТКА­ЧЕН­КО,
Ін­сти­тут все­світ­ньої іс­то­рії НАН Ук­раї­ни