Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Травень 07, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 27 Листопад 2015 00:26

Кіборг врятував Україну. Хто врятує кіборга?

Rate this item
(3 votes)

Сер­гій При­ймак із 81-ї окре­мої аеро­мо­біль­ної бри­га­ди 90-го окре­мо­го де­сант­но-штур­мо­во­го ба­таль­йо­ну (Жи­то­мир) пе­ре­бу­вав у най­га­ря­чі­ших міс­цях АТО. Він та­кож прой­шов пек­ло До­нець­ко­го аеро­пор­ту, а в Піс­ках кі­бор­га по­ра­ни­ли. Лі­ку­вав­ся від кон­ту­зії, а ви­яви­ли рак 4-ї ста­дії. Про­те дже­ре­лом жит­тя для ньо­го є 2-мі­сяч­ний си­но­чок. Про вій­ну на схо­ді, по­ра­нен­ня та жа­гу до жит­тя він роз­по­вів ко­рес­пон­ден­ту «ДУ».

— Сергію, розкажіть про себе.
— Я народився 24.02.1984 року. Мама — вчитель української мови та літератури. Тато помер у 2013-му. Із рідного села я був мобілізований один. Я — фахівець із будівництва та дуже люблю з дитинства техніку. В сім’ї є старша сестра. До війни ми з дружиною вели невеличкий будівельний бізнес. Мали бригади та проводили ремонтні роботи, будівництво.
— Ви родом із Києва?
— Я сам із Хмельницької області, а дружина — з Київської області, тому я і опинився в Києві.

— До війни Ви мали досвід служби в армії?
— Так. Служив у Києві в 101-й окремій бригаді.
— Ви стали учасником АТО. Вас мобілізували чи прийшли добровольцем?
— Я — добровільно мобілізований. Був прописаний у Хмельницькій області. Коли почалася ця заворушка, то поїхав туди. Залишив свої координати з новим місцезнаходженням, а також свій контактний телефон, щоб мені можна було передзвонити, коли знадоблюся. По телефону отримав повістку і поїхав в АТО.
— І ховатися не збиралися?
— Ні. Я не збирався ховатися. Хоча в мене можливостей відкосити було вдосталь. Проте я вважаю, що уникати армії та мобілізації досить неправильно. Це просто не по-людськи.
— Як готувалися до війни? Чи довелося купувати спорядження?
— Нам видали форму та берці. І все. Решту довелося самотужки купувати, в тому числі бронежилет. Усе за свої кошти.
— Перед тим як Вас відправляли в АТО, проводили тренування на полігоні?
— Так, обов’язково. 23.08.14 р. я був мобілізований за указом Президента. Потрапив у в/ч 1740, 95-а аеромобільна десантна бригада, що базується в м. Житомир. Я ж призивався в 95-у бригаду, але вийшло так, що набрали більше чоловіків, ніж необхідно було за штатом, тому з нас зробили 90-й окремий десантно-штурмовий батальйон та створили 81-у бригаду. 81-а десантно-штурмова бригада створювалася восени 2014 року на базі 95-ї окремої аеромобільної бригади та 25-ї повітряно-десантної бригади. Відразу після формування та злагоджування приступила до виконання завдань з оборони українських земель проти терористів. Бригада дислокується в Дружківці.
Наприкінці 2014-го та на початку 2015 року бригада тримала оборону в Донецькому аеропорту та прилеглих районах. До складу з’єднання увійшли бійці з різних регіонів України.
— Розкажіть про Ваш бойовий шлях на сході країни.
— 08.11.14 р. я був відправлений для виконання бойових завдань у зоні АТО в Донецькій області. Нас ешелоном доставили в Ізюм. З Ізюма закинули в Костянтинівку. Там зробили пункт передислокації, тобто штаб. В містечку була закинута лікарня. Туди нас і поселили. Далі була служба в таких пунктах, як: Піски, Опитне, Авдєєвка, Водяне, Орловка, Семенівка, Тоненьке та Донецький аеропорт. Довелося всюди побувати, де треба було. В основному був у районі Донецького аеропорту. Маю нагороду — наградний кортик та медаль за оборону рідної держави № 6068.
— Щось шокувало чи здивувало?
— Я знав, куди їду, тому психологічно був підготовлений. Мені запам’ятався випадок, який трапився в Костянтинівці. Ця історія мене просто шокувала. Ми виїхали колоною з Ізюма і приїхали в Костянтинівку о шостій ранку. До нас у містечку не було військових частин, ми перші військові. Я з 5 побратимами вирішили подивитися місто. Одразу зайшли до магазину і за нами ув’язався хлопчик років 10–12. Мене здивувало, що він був сам. Одразу в мене виникла думка, що нас уже пасуть.
Самі розумієте, що це чуже місто і які настали часи. Там на перший погляд ніби населення мирне, але насправді воно немирне, бо не раз нас обстрілювали. Так от, уже починає темніти, і ми вирішили рушати. Коли вийшли з магазину, до нас підбігає цей хлопчик і каже: «Дядіньки, а правда, що ви звідси не поїдете, щоб ті терористи не повернулися!» І це було моє саме перше враження. Мене просто шокувало те, що дитина нас просить не їхати з міста, а залишитися і їх захищати.
— А як місцеве населення ставилося до українських військових?
— По-різному ставилися. 50 на 50. Ми стояли в Семенівці. До нас привозили продукти харчування. Ми все не з’їдали. Місцеве населення голодувало. Їм просто не було що їсти. І ми ділилися зі старенькими продуктами харчування, зокрема хлібом та вермішеллю. Ось таким чином ми підтримували місцеве населення.
Трапився такий випадок. Коли ми мішки розвантажили, то до нас підійшов чоловік. А я тоді стояв у бронежилеті. Він підходить до мене, показує на бронежилет і каже: «Думаєш, спасе?» Мені неприємно було це почути. Ось такі там люди.
— В яких умовах Вам довелося жити?
— В умовах? (сміється. — Авт.) Та в ніяких! Жили де попало: то в полі, то деінде. На сході ніхто великої уваги умовам проживання не приділяє. Там клопіт зовсім про інші речі.
— А з харчуванням Вам допомагали волонтери?
— Так. Без вагань дружина стала волонтером нашої батареї. До війни ми мали невеличкий бізнес, то довелося його продати і стати волонтером. Всі збереження, які були, йшли на допомогу хлопцям. Дружина нам передавала продукти харчування. Ми навіть мали змогу готувати борщ. Пригнала нам нерозмитнений позашляховик. Купувала поворотні стрічки для гаубиці. То спальники надсилала, то одяг. Нам на замовлення шили теплі кофти у Вінниці. Ми потребували термобілизни, тому від дружини також це отримали. Вона для нас купувала все необхідне. На полігоні я для хлопців був як інструктор. З мене та дружини насміхалися, бо казали, що я для них — тато, а дружина — мама.
— Сергію, розкажіть про період перебування в Донецькому аеропорту.
— У Донецькому аеропорту я був до 25 листопада. Ми змінили 95-у бригаду. Перебували на летовищі по кілька днів, а потім мінялися, адже досить тривалий час там знаходитися було важко.
— А як Ви отримали поранення?
— Я був поранений під Пісками. Ми чекали масованого обстрілу. Нам передали по рації, що нас ось-ось накриють «градами» та мінометами. Нам потрібно було відвести техніку в безпечне місце, де ворог не міг засікти. Практично вся рота відійшла і залишилося три машини з водіями, я і прапорщик. Вже відвели техніку, а я повернувся подивитися, чи ніхто з наших не зостався та не забув часом важливих речей. Почався масований мінометний обстріл. Я вже розумів, що значить хлопок, свист і коли він затихає. В результаті мінометного обстрілу отримав міно-вибухову травму, контузію, черепно-мозкову травму, баротравму, тромбоз з оковим порушенням.
— Хто Вам надавав допомогу?
— Я не знаю, що далі було. Я знепритомнів. Потім прийшов до тями. Отримав поранення 12 грудня і до 19 грудня був на передовій, хоча були болі, кровотеча з вух. Відмовлявся їхати в госпіталь, але 19 грудня повністю втратив свідомість і побратими мене доставили до клініки у м. Костянтинівка, де мене реанімували. Прийшов до тями в неврологічній клініці. Потім мене відвезли в Ізюм. В Ізюм приїхала дружина і забрала мене в київський госпіталь. Лікарі в Ізюмі не вірили, що мене можна врятувати, тому дружині сказали: «Якщо ти його довезеш, то буде добре!» 22.12.14 р. мене доставили у військовий госпіталь Києва.
— Яких поранень Ви зазнали?
— У мене була травма очей. Я одразу бачив три картинки і всі вони були перевернуті на 45 градусів. У мене було порушення координації руху та втрата пам’яті, втрата зору. В київському госпіталі був підтверджений діагноз, з яким мене направили з Костянтинівки. Лікували контузії, але при обстеженні виявили шість онкозахворювань. Після лікування контузії підтвердився тільки діагноз — диференфійована аденокарценома носоглотки 4 ступеня. Велика опухоль знаходиться поблизу мозку. Але вона настільки глибоко засіла, що медикам дістати її не під силу. Хвороба прогресує, а час іде на хвилини. В мене пішли по всіх органах метастази. Мені спочатку давали життя три тижні. Починаючи з 22 грудня 2014 року я перебуваю на лікуванні в київському госпіталі. Періодично виписуюся на місяць-півтора, потім знову лягаю на лікування.
— Вам онкологію одразу поставили?
— Ні. Це було зроблено пізніше. Мою хворобу пов’язали з виконанням службових обов’язків в АТО. Дали мені статус інваліда війни. Коли я пройшов першу хіміотерапію, то повернувся в стрій. Я домовився з лікарем, щоб він у лікарняній книзі не писав, що я непридатний. На передовій пробув ще два тижні, потім прийшла резолюція з госпіталю. Мене забрали з передової, адже потрібно було негайне лікування.
— Скільки курсів хіміотерапії пройшли?
— Пройшов уже п’ять курсів хіміотерапії. Процес ніби зупинився. Настало значне покращення, але раптом став почуватися погано. Довелося звернутися в госпіталь. Виявилося, що, крім запалення, контузії, онкозахворювання знову почало прогресувати. Хіміотерапію мені оплачувала держава, а ось ліки — моя родина.
— Зараз будете шосту проходити?
— Ні, поки що ні, бо вона нічого не дає. Лікарі порадили мені не виходити на вулицю, коли сонце, бо потрапляння прямих сонячних променів призводить до стимуляції розвитку хвороби. На прогулянку виходжу лише тоді, коли воно вже ховається за обрій.
— Українські лікарі можуть Вас вилікувати?
— Можна вилікуватися, але не в Україні. Хірургічне втручання зробити неможливо, тому що треба ламати кістки черепа, а це нереально. Лікарі написали резолюцію — подальше лікування є неефективним, рекомендовано лікування за кордоном. Є клініки в США, Німеччині, Франції. Там хірургічним методом можна цю пухлину видалити.
— Що дає Вам бажання жити?
— Я хочу жити заради маленького сина. Мирославчику виповнилося 2 місяці. Він — майбутній десантник. Я був присутній при пологах. Коли він народився, то мені його одразу принесли, поки мама була без свідомості. Я сина побачив першим. Син зараз із дружиною вдома, а я у госпіталі. Знаєте, коли я лягаю спати вночі, то не знаю, чи прокинуся зранку, чи побачу дружину і сина. Мирославчик — це другий син. Маємо ще старшого сина Владислава, який студент.
— А як Ви дізналися, що Ваша дружина вагітна?
— Дружина привезла нам передачу. За передачею я завжди їздив в Ізюм, бо не міг їй дозволити їхати в Піски на передову. На день народження в нас вийшла дитинка. Дружина про вагітність сказала мені після хіміотерапії. Вона сказала, щоб не падав духом, адже є заради кого жити. Ви знаєте, Мирославчик — моя копія. Коли в лікарні після пологів мені його принесли помитого, чистенького, то поклали на мене. Він дві години на мені лежав, щоб я його грів. Це просто відчуття, які неможливо передати!
— Яку допомогу Ви нині потребуєте?
— Мені зараз дуже потрібний підбір клініки. І фінанси також. Ви не уявляєте, як мені соромно про це просити.
— Скільки необхідно коштів?
— Мені сказали, що від 100 тисяч доларів — це поки що. Жодна клініка вам не скаже точної суми. Тим паче потрібно буде оплачувати перебування в клініці, реабілітацію. Можливо, там проведуть променеву терапію. В закордонних клініках є високоточні апарати, а в нас їх немає. В нас тут усі апарати з діапазоном широкої дії, тобто якщо під час операції зроблять промах, то не буду ходити або не виживу.
— Варто зазначити, що потрібна допомога не лише Вам на лікування, але й на родину?
— У нас прожитковий ліміт — моя пенсія 2500 гривень і все. Дружина поки оформляє декретні по догляду за новонародженою дитиною. Їй ще їх не виплачують. Моя родина змушена витрачати кошти на життєво необхідні препарати. Грошей не вистачає навіть Мирославчику на памперси. Доводиться просити допомогу в усіх небайдужих. Я дуже довго вагався на це інтерв’ю, тому що в мене такий характер — я не звик просити. Звик усе самотужки в житті добиватися. Нині склалася ситуація не на мою користь. Я сподіваюся вилікуватися, хоча розумію, що шансів у мене небагато, але все-таки...
Інна БОРИСОВА
Р. S.: Хто може допомогти Сергію Васильовичу Приймаку, його карточка в «Приватбанку» № 5168755409476708.

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».