— Пані Любомиро, два роки тому Вам зламали руку і Ви тривалий час змушені були носити гіпс. Зараз як почуваєтеся?
Любомира Кеплер: Дякую, добре. Та й немає часу нині згадувати про ту прикрість. Адже волонтерська діяльність, розпочата два роки тому на Майдані, по суті, не припинялася після початку російської окупації. Просто зараз інші клопоти, інші завдання.
Мушу сказати, що в тодішній волонтерській роботі мені надзвичайно допомагав мій чоловік — громадянин Німеччини Хартмут Кеплер. Після побиття 30 листопада боротьба тільки розпочалася. Оскільки мені зі зламаною рукою важко було брати участь в житті Майдану, він регулярно ходив до Михайлівського монастиря: допомагав чим міг, зокрема робив бутерброди для учасників акцій протесту.
На жаль, до нашої перемоги Хартмут не дожив. Його серце перестало битися 16 січня 2014-го, в день ухвалення відомих диктаторських законів. Не казатиму, що саме вони прискорили його відхід, однак Хартмут страшенно переймався долею України, вболівав за нашу державу та її громадян, особливо дітей.
Організація, яку він очолював — Веймарське товариство допомоги дітям Чорнобиля, — надавала адресну допомогу фактично від самої аварії на ЧАЕС. Упродовж цих років удалося оздоровити 6,5 тисячі дітей. Власне, під час його волонтерської роботи в Україні ми й познайомилися, а згодом одружилися. До речі, зараз спільними зусиллями ми продовжуємо й цей напрямок роботи.
— Світла пам’ять пану Хартмуту... Але якщо дозволите, давайте продовжимо. З моменту побиття людей минули два роки. Пригадується, ще за режиму Януковича за цим фактом було порушено низку кримінальних справ. Як просувається їхній розгляд?
Сергій Колоша: Станом на сьогодні за фактом побиття людей назбиралося понад 40 томів (!) різних справ. Але більшість беркутівців досі перебувають на тих самих посадах, що й були. Нібито парадокс, бо вони не мають на це права. Однак стосовно них досі діє презумпція невинуватості. Себто поки ми не доведемо їхньої провини, вони не винні. А от доводити їхню провину дуже важко.
Звісно, презумпція невинуватості справді має бути. Але біда в тім, що обвинувачувані, котрі проходять у нашій та інших справах, цією презумпцією відверто зловживають. Читаючи протоколи допитів тих, хто два роки тому розганяв Майдан, натикаєшся на масу неймовірних нестиковок або відвертої нісенітниці. Один із допитаних на прізвище Антонов, котрого було зафільмовано журналістом агентства «Рейтер», написав в одному з протоколів, буцімто до беркутівців того дня підходили журналісти і своїми діями провокували правоохоронців. Більше того, від операторів та фотокореспондентів начебто тхнуло алкоголем і саме вони розпочали бійку.
Інший приклад — у ще одному рапорті, з якого випливає, що беркутівець, підозрюваний у побитті людей, насправді лише «допомагав» підвестися чоловікові, котрого знесли й мало не затоптали протестувальники, тікаючи з Майдану.
Постійно порпаючись у таких нісенітницях, дуже непросто домагатися справедливості. От розслідування й іде з величезними потугами. Однак спільними зусиллями небайдужих адвокатів, людей, котрі працюють над матеріалами справи, зіставляють дані, виявляють подібні суперечності, ми все ж таки рухаємося вперед. Гадаю, коли ми дійдемо до фіналу, в нас будуть усі підстави, принаймні, стверджувати, що ми не сиділи склавши руки.
І — ще один важливий момент: у процесі розгляду справи, на жаль, не полишає відчуття, що і її, і багато інших справ просто хочуть спустити на гальмах. Річ у тім, що наша справа про побиття людей у ніч на 30 листопада 2013-го подекуди тісно переплітається з тими, що стосуються розгрому машин автомайданівців, викрадень людей і навіть убивств від 18–20 лютого 2014-го. Скажімо, є підозри, що участь у розгоні студентів брав усім відомий Дмитро Садовник — фігурант справи про розстріли, котрий утік з-під домашнього арешту.
Любомира Кеплер: Окрім зловживання презумпцією невинуватості, про яку каже Сергій, нам доводиться стикатися ще й з відвертими погрозами та іншими протиправними діями. Ось — конкретний приклад. У Києві, неподалік станції метро «Лісова» є ліцей олімпійського резерву. Багато з нашої «групи 30 листопада» (так ми уже два роки напівжартома іменуємо побратимів по тому нещастю) уже давно допомагають цьому ліцею. Зокрема, солідну підтримку надає наш адвокат Олександр Башук.
Так от, приблизно два місяці тому відбувся наліт правоохоронців на його офіс. Затримали кількох студентів, забрали комп’ютери, була спроба підкинути зброю... Лише після нашого походу до Генеральної прокуратури хлопців відпустили. Мета цього нальоту очевидна — дискредитація нашого адвоката, який захищає нас проти беркутівців.
Сергій Колоша: На жаль, цей випадок — непоодинокий. Нерідко є спроби дискредитації навіть не окремих людей, а цілих волонтерських груп, добровольчих батальйонів. Найгірше, що під удар потрапляють справжні патріоти, котрі робили й роблять для України та її майбутнього максимум.
Складність нинішньої ситуації — ще й у тому, що чимало тих, хто у 2013–2014-х відверто виступав проти Майдану і Революції гідності, нині намагаються перефарбовуватися. Причому це виявляється не лише в отриманні чи збереженні якихось посад. На фронті є чимало прикладів, коли колишні беркутівці значно швидше за добровольців отримують статус учасника бойових дій. Якщо йдеться про справжній захист Батьківщини, то це — нормально. Але, трапляється, статус заввиграшки отримують, скажімо, лише за чергування на блокпостах, у той час як реальні герої чекають цього статусу місяцями.
— Ваша волонтерська робота не припиняється. Якщо не секрет: що саме зараз робите на сході й для сходу?
Любомира Кеплер: Віднедавна наша громадська ініціатива «Е+» займається підготовкою відпочинку дітей. Це — діти учасників АТО, а також мешканці прифронтових територій. Нещодавно був такий випадок. Ми перебували на території Донеччини, в Карлівці, звідки зібрали групу для відпочинку. І мали терміново виїжджати до Києва, бо там на нас уже чекала інша група — діти учасників бойових дій, щоб їхати до Ворохти.
Але нічного поїзда, на біду, не було. Узяли квитки до столиці лише на четверту ранку. І от, поки чекали, наслухалися канонади. Один із наших волонтерів пожартував: це що — салют на честь нашого приїзду? А діти відповідають: та в нас тут частенько такий «салют»...
Взагалі, зараз, коли поранених бійців стало трошки менше, намагаємось якомога більше уваги приділяти відпочинку дітей. Між іншим, у мене така думка була вже давно. Річ у тім, що наші хлопці на передовій стоять обличчям до ворога. А от що коїться в них за спинами? Достукатися до людей, котрі тривалий час жили якимись викривленими радянськими міфами, справжнім українським патріотам, на мій погляд, найкраще через їхніх дітей. Певні результати уже є. Приміром, у Красному Лимані потужна волонтерська організація називається «Маю гідність». Символічно, чи не так?..
Зараз потрібно надзвичайно активно працювати з людьми зі сходу. Особисто я маю великий гріх, що до Майдану ніколи не була ні на Донеччині, ні на Луганщині. А там є маса порядних людей, котрі варті того, щоби з ними дружити, щоби з ними співпрацювати. Тому патріотичне виховання молоді наразі — дуже актуальне. Але не прямолінійне, бравурне, як у нас дуже часто буває, а справді людське, щире спілкування.
Упродовж осені нам удалося організувати відпочинок для дітей зі сходу в одеському таборі «Молода гвардія» та у Ворохті на Прикарпатті. Зараз серед пріоритетів — підготувати подарунки до дня Святого Миколая та до Нового року. Мушу сказати, що непогану допомогу нам зараз надає «Нова пошта», безкоштовно приймаючи посилки для дітей.
З нашої «групи 30 листопада» сьогодні при ділі — абсолютно всі. Хтось займається волонтерською роботою; хтось воює; хтось, як Сергій Колоша, день і ніч чергує в госпіталях, надаючи посильну допомогу пораненим бійцям... Час від часу зустрічаємося, хоча виходить так, що зустрічі відбуваються переважно в судах. От учора черговий відбувся...
— Як гадаєте, суспільство у своїй масі не втомилося від волонтерства? Адже в багатьох громадян і так неймовірна скрута, зокрема фінансова.
Любомира Кеплер: Попри всі не надто оптимістичні настрої в суспільстві мушу зазначити, що розуміння необхідності гуртуватися, продовжувати боротьбу, не здаватися — ширяться постійно. Проте найкраще залучати людей до волонтерства власним прикладом. Скажімо, у мене в будинку чимало сусідів, в тому числі консьєржки, дізнаючись про наші ініціативи, охоче беруться до роботи: в’яжуть шкарпетки, купують продукти, самі агітують до того самого своїх знайомих...
Насправді багато людей хочуть допомагати, але їх потрібно покликати. До того ж коли людина зайнята якоюсь справою, їй легше не впадати у відчай, бо усвідомлення дотичності до перемоги (нехай і майбутньої) багато важить.
Сергій Колоша: З іншого боку, нині ситуація справді непроста. В усі віки траплялися негідники, охочі нажитися на чужому горі. Подекуди так відбувається й у нас. Я сам був свідком того, як один чоловік, котрий позиціонував себе як військовий десантник із Дніпропетровська, що збирає кошти командирові на протез, виявився шахраєм. Перевірка показала, що насправді не існує ні такого бійця (іменем якого він називався), ні такого командира.
Такі люди сіють зерна зневіри в суспільстві. Тому стовідсотково довірливими бути, звісно, не потрібно. Утім, як на мене, громадянам, котрі хочуть допомагати фронту чи госпіталям, значно легше буде розібратися в тому: хто — шахрай, а хто — справжній волонтер, якщо вони самі виявлятимуть громадянську активність. Чим більше людина цікавиться, розпитує, тим більше матиме інформації, а відтак обдурити її вже не так просто.
— Пані Любомиро, наскільки я знаю, у Вас кілька разів зупинялися батьки загиблого героя Майдану білоруса Михайла Жизневського під час своїх вояжів до України. Що вони розповідають про нинішні настрої в нашій сусідній державі?
Любомира Кеплер: Скажу так: це — той феномен, коли батьки чи інші родичі загиблого героя Небесної сотні стають патріотами і продовжують справу своїх близьких. Зокрема, мама Михайла Жизневського за моїми спостереженнями стала ніби прапором майбутніх змін у Білорусі. Спершу при спілкуванні з Ніною та Михайлом (батько й син — тезки) Жизневськими відчувався лише біль за втратою: як ми його відпустили, чого ми його не вберегли?!. Нині біль залишився, але до нього додалася гордість за подвиг сина. Те ж саме стосується багатьох білорусів, з якими мені доводилося спілкуватися.
Ярослав ГАЛАТА