Треба розуміти, що ми перебували на межі великого конфлікту і він міг мати страшні наслідки.
У такі моменти жінки не лише не можуть — не мають права залишатися осторонь. І всі ми сподіваємося, що наш голос почують. А те, що ми не мовчимо, засвідчує такий факт: 2 березня українські жінки, керівники громадських організацій звернулися до всіх міжнародних структур, лідерів провідних держав із проханням допомогти розв’язати нинішній російсько-український конфлікт мирним способом.
— Судячи з реакції, міжнародна спільнота голос українців чує, та чи чують його в Росії?
— Повірте, чують. У Росії теж чимало людей, які виступають проти збройних конфліктів. Маніфестації, які цими днями проходили в багатьох російських містах, а не тільки в Москві, — тому підтвердження.
Візьміть звернення Ірини Хакамади. Треба мати велику мужність, щоби в російських умовах, коли затискають свободу слова, публічно виступити проти дій влади, проти конфлікту, який вона розв’язує.
Таких прикладів могло бути набагато більше. Та слід зважати на те, що російська громадськість зараз отримує про Україну перекручену інформацію. Російські ЗМІ, як і раніше, наполягають, що нібито у нас гостро зневажаються права росіян, розпалюється міжнаціональна та міжконфесійна ворожнеча, зростає екстремізм та тероризм.
Ми знаємо, що це не так. Та нині головне, щоб про це знали і прості громадяни сусідньої країни, які досі не можуть розібратися в усьому достеменно.
— Центром особливої напруги став Крим. Що б Ви, користуючись нагодою, могли сказати його мешканцям?
— Насамперед бажаю їм витримки. Звісно, в таких напружених умовах вона дається нелегко, та іншого вибору нема.
Звертаюся до кримських жінок. Вам зараз особливо важко. Навколо розгортаються непередбачувані події. Ви переживаєте за своїх дітей, родичів, близьких.
Повірте, ми почуваємося так само. Ми хвилюємося за наших дітей, родичів, але думаємо і про вас, про ваших дітей та близьких вам людей. Всі сподіваємося, що ситуація вирішиться мирним шляхом і ми знову зможемо жити у взаємній повазі та згоді.
Ситуація в Криму розкрила проблеми, характерні для всіх українських регіонів. Зрозуміло, що всі жінки хочуть жити краще. І вони свої сподівання пов’язують з українською владою. І це правильно. Однак річ у тім, що наші регіони не мають достатньо розвиненого самоврядування, вони не можуть самотужки вирішувати ті питання, що перед ними виникають.
Нині багато розсудливих політиків говорять — територіям варто дати стільки влади, скільки вони можуть на себе взяти. І скільки влади може на себе взяти Крим, нехай стільки і бере.
Утім, це питання завтрашнього дня, тепер важливо вистояти.
— Як у ситуації, що склалася, діє Школа рівних можливостей?
— Вона бере найактивнішу участь у житті Майдану. Тут працювали і продовжують працювати багато наших волонтерів. Зокрема, вони готують різні інформаційні матеріали.
Приміром, наша волонтерка Юлія Марушевська зробила ролик про Майдан. Він так і називався — «Чому я стою на Майдані?» Ролик порвав Інтернет. Загалом його переглянули 8 млн осіб!
Зараз ми налагоджуємо контакти з багатьма громадськими організаціями. Своє завдання вбачаємо в тому, щоб вплинути на ситуацію, на те, щоб перевести її в мирне русло.
Ми продовжуємо реалізацію проекту щодо впровадження гендерних підходів до різних сфер життя суспільства та місцевої влади, який підтримало Посольство Фінляндії в Україні. Він виявився дуже своєчасним. Нині проводимо тренінги для держслужбовців середньої ланки, обговорюємо з ними шляхи виходу з особистої та соціальної кризи. Гендерна тема виявилася як ніколи актуальною.
— Прийнято вважати, що сила жінок полягає в їх готовності до компромісу. Тим не менш останнім часом багато хто наголошує, що наші жінки радикалізувалися. Що їх підштовхує до цього?
— Насправді причин багато. Одна з них — не можна не помічати того, що відбувається на вулиці. А у кожного свій рівень стійкості, своє розуміння подій. Дехто починає думати, що прості рішення підходять для найскладніших питань.
Друга проблема пов’язана з умінням аналізувати ситуацію і робити відповідні висновки. Та якщо жінку прив’язати лишень до вирішення побутових питань, відірвати від активного суспільного життя, вона не зможе належним чином реагувати на події, що відбуваються.
У цивілізованому світі успішно реалізується гендерна політика. Вона дає можливість чоловікам і жінкам однаковою мірою реалізовувати той потенціал, який вони мають. Хтось знаходить своє покликання в тому, аби доглядати за родиною, хтось робить кар’єру, а хтось організовує бізнес.
Повірте, жінки, які досягли висот у цьому житті, ніколи не судитимуть про нього однобічно. Вони розуміють, що наше життя багатогранне і не таке просте, як інколи видається. Тобто в їхніх думках та поведінці не буде навіть натяку на радикалізм.
Там, де багато радикалізму, менше гендерної культури, і, навпаки, там, де менше радикалізму, її більше. Я переконана: якби свого часу в Україні успішно впроваджувалася сучасна гендерна культура, якби активніше до управління державою допускалися жінки, у суспільстві не було б такого збурення пристрастей і всіх тих проблем, які ми нині змушені терміново вирішувати.
— У структурі нинішнього Кабінету Міністрів сталися серйозні зміни. Яке відомство відтепер займатиметься гендерними питаннями?
— Як і раніше, ця функція покладатиметься на Міністерство соціальної політики. І це добре. Воно вже має відповідні напрацювання, тож йому не доведеться розпочинати з чистого аркуша.
Міністерство очолила Людмила Денісова. Раніше вона вже обіймала відповідну посаду. Всі ми сподіваємося, що у своїй роботі міністерство спиратиметься на громадські організації, в тому числі й на такі, що займаються гендерними питаннями.
— У новому уряді українські жінки представлені лише одним міністром. Як Ви це оцінюєте?
— Ми очікували, що міністром охорони здоров’я стане Ольга Богомолець. Вона — хороший стратег і такий же менеджер, користується великим авторитетом серед своїх колег-лікарів і представників громадських організацій.
Ользі Богомолець запропонували посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань, але вона від неї відмовилася. Це якраз і засвідчує, що жінка не прагне посад, а хоче займатися справою. Дуже шкода, що посади міністра їй не запропонували, і ми не маємо такого висококласного спеціаліста в уряді.
— Наскільки доречно в нинішній украй складній ситуації обговорювати, скільки має бути у владі жінок і чоловіків?
— Мені видається, що суперскладні питання найліпше вирішують жінки, бо, на відміну від чоловіків, вони переважно бачать проблему всебічно. Жінки можуть прорахувати наслідки тих рішень, які ухвалюють.
Наприклад, якби в нашому парламенті жінок було більше, ніж зараз, ми б не отримали нової мовної проблеми. Але ж її породило рішення Верховної Ради про скасування мовного закону, який загалом був неважливим у даній ситуації.
— У країні активно створюється громадянське суспільство. На передові позиції виходять навіть не політики, а лідери громадських організацій. Що треба зробити, аби посилити цю тенденцію?
— Я думаю, що нинішня влада розуміє роль громадських організацій у формуванні громадянського суспільства, тому не буде їх всіляко утискувати, як це було раніше.
Якщо наша влада захоче почути голос жінок, то вона його почує, в тому числі й тих, хто відстоює рівноправність із чоловіками.
Зокрема, на конференції, яку за підтримки ОБСЄ, Програми ООН «Жінки» та Посольства Фінляндії ми разом із великою групою громадських організацій Києва та провідними гендерними експертами проводили в українській столиці наприкінці минулого року, були розроблені першочергові завдання, структура механізму гендерної політики в нашому місті, перелік заходів, які слід провести в першу чергу. На тому заході пролунали одразу дві ідеї.
Перша стосувалася створення в столиці посади омбудсмена з питань захисту прав людини та гендерних питань. Друга ідея мала відношення до створення Департаменту гендерної та сімейної політики в структурі київської влади. Це щоб гендерне питання як другорядне не кочувало з одного департаменту до іншого.
— Я знаю, що цим ваші ідеї не обмежуються. Є ще одна, яка зараз особливо актуальна. Розкажіть про неї детальніше.
— Ми пропонуємо уряду та місцевим органам влади спільно зі спонсорами влаштувати масові поїздки з регіонів до Києва, щоб люди побували на Майдані і зрозуміли, за що помирали герої небесної сотні.
Важливо до цієї акції максимально залучити мешканців півдня та сходу України. Вони зрозуміють багато важливих для всіх нас речей, в тому числі і для себе.
На вулицях Інститутській та Грушевського важко втримати сльози. Тут плачуть і чоловіки, й жінки, сюди приходять із дітьми. На місцях, де гинули майданівці від куль снайперів, величезна кількість квітів. Тут священики різних конфесій проводять молебні за вбитими.
А після цього всіх треба повезти до резиденції Віктора Януковича «Межигір’я». Нехай прості люди побачать ту розкіш, в якій там мешкали, і замисляться — звідки вона.
Переконана, тоді багатьом стане зрозуміло, що майданівці не воювали зі своїми співвітчизниками з півдня та сходу. А саме цю думку дехто й досі намагається нам нав’язати. Майдан боровся з корупцією колишньої влади та постійним порушенням нею прав усіх українських громадян.
Сьогодні дуже важливо, щоб нова влада встановила діалог із мешканцями всіх територій, врахувала їхні побажання та реалізувала їх на практиці. Лише тоді вона отримає нашу загальну підтримку.
— Завтра жіноче свято — 8 Березня. Що б Ви побажали жінкам цього дня?
— Миру, спокою і віри в те, що все нормалізується.

Сергій ГЕРАСИМЕНКО, Національний прес-клуб «Українська перспектива»