Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Травень 07, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 21 Серпень 2015 10:33

Двадцять чотири миттєвості української Незалежності

Rate this item
(0 votes)

За кіль­ка днів Ук­ра­їн­ська дер­жа­ва від­зна­ча­ти­ме своє го­лов­не свя­то — День Не­за­леж­но­сті. Фак­тич­но, з ро­ку в рік на­пе­ре­до­дні 24 серп­ня до­во­ди­ло­ся чу­ти те­зу, бу­цім­то на­ша кра­їна ще ду­же мо­ло­да, і в неї все по­пе­ре­ду. На пер­ший по­гляд так і є. Ус­та­ле­ні сві­то­ві де­мо­кра­тії бу­ду­ва­ли­ся знач­но дов­ше.

Однак, з іншого боку, подібні сентенції дуже вже нагадували старий радянський принцип, котрий зводився до такої формули: «Ми якось переб’ємося, хоча б нащадки жили краще». Піклування про молодше покоління аж ніяк не має зводитися до самої жертовності зі свого боку. Інакше цей процес перетворюється на нескінченний.


Власне, ровесникам української Незалежності нині вже виповнюється майже чверть століття. А це — саме той вік, коли варто дуже чітко усвідомлювати власні життєві плани.
А далі — ось таке риторичне запитання: чим же гірша Українська держава, ніж її кращі представники? Якщо слідувати саме такій логіці, то виходить, що саме зараз Україна мусила б сформувати засади для свого подальшого розквіту. Але, на превеликий жаль, ці засади лише формуються і то — з неабиякими потугами.
Що ж завадило всім нам зустрічати 24-ту річницю Незалежності України, маючи значно вищі рівень життя і поваги у світі? Спробуємо розібратися, взявши за основу той факт, що в будь-якій державі існують як світлі й приємні події, так і трагічні. Тож чому б не проаналізувати по дванадцять загальнодержавних позитивів та негативів, котрі мали важливе, а подекуди й вирішальне значення в нашій історії... Разом їх набереться акурат 24, що дозволить говорити про більш-менш об’єктивний портрет історичних подій на рідній землі.
Пер­шим знаковим позитивним моментом, безумовно, є той, що вже багато років про Україну знають не лише як про державу, де майже 30 років тому сталася Чорнобильська трагедія. Ще перший президент Леонід Кравчук свого часу говорив, що найбільшою своєю заслугою вважає ту, що він повідомив світові: є така держава — Україна! Можливо, Леонід Макарович дещо й переоцінив свої заслуги, але заради справедливості варто зауважити, що на міжнародній арені в часи його перебування при владі справді було зроблено чимало.
Україну розглядали, як надзвичайно перспективного партнера, хоча нерідко й висували надто жорсткі вимоги. Скажімо, вимогу позбутися ядерної зброї. Як бачимо, наслідки того рішення найбільше відгукнулися нам тепер.
Дру­гий знаковий момент — не менш важливий, хоча відноситься швидше до негативів. Ідеться про нездатність вітчизняної влади провести справжні, а не декларовані реформи. Ще від часів «раннього» Леоніда Кучми чимало аналітиків розглядали його як президента-реформатора. Зрештою, Леонід Данилович задекларував і боротьбу з корупцією, і відродження економіки. Дещо йому, звісно, вдалося, але в основі більшості його успіхів, переважно, стояла формула про перехід кількості в якість. Ще б пак, адже Кучма перебував на найвищій посаді понад десять років.
При цьому саме в часи правління Кучми почала формуватися основа для тре­тьо­го знакового штриха до портрета нинішньої України — олігархізації. Низка кроків (зокрема приватизаційних), здійснених владою у другій половині 90-х та на початку 2000-х, дали можливість збагатитися вузькому колу осіб. Саме це явище варто віднести до негативних моментів.
Натомість беззаперечним позитивом став чет­вер­тий глобальний нюанс, без якого просто неможливо уявити сучасної України: йдеться про здатність громадян підніматися на боротьбу з кричущою несправедливістю. За відносно нетривалий період наша держава пережила два потужних народних рухи, а з урахуванням останніх років існування Радянського Союзу, то навіть три. Показово, що всі революції починалися не з вимог підвищення тих чи інших соціальних стандартів: громадою рухала воля до свободи і до недопущення перетворення народу на безвольну, безхребетну масу.
Не менш показово, що виступи 2004-го та 2013–2014 років нерозривно пов’язані з ім’ям Віктора Януковича. Враховуючи це, можна з упевненістю сказати, що сам факт перебування його при владі є нічим іншим, як п’я­тим штрихом до портрета новітньої держави. Причому таким штрихом, якого дуже хотілося б уникнути, настільки багато лиха було завдано його режимом.
І це при тому, що в Януковича був шанс залишити зовсім інший слід в історії — саме за часів його президентства Україні випала історична нагода підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Робити це довелося вже іншим політикам — тим, яких до влади привів Майдан. Хоч би там як, але те, що наша держава вже понад рік є асоційованим членом Євросоюзу — шос­тий штрих до її образу. І він — один із найбільш позитивних за 24-літню історію.
Сьо­мий момент — також зі знаком «плюс». Він зводиться до того, що українське суспільство у своїй переважній більшості нині є орієнтованим саме на європейські цінності. Частково про це свідчить чинний склад Верховної Ради, де коаліція має конституційну більшість. Утім, робота парламенту, навіть за таких умов, продовжує викликати чимало запитань. А от те, що вітчизняна молодь дедалі частіше стає рушієм різноманітних позитивних змін у бік ЄС — факт беззаперечний.
При цьому в Україні упродовж усіх 24 років були й залишаються доволі низькі соціальні стандарти життя. За цим показником ми ще дуже сильно відстаємо навіть від найбідніших держав ЄС, не кажучи вже про «стару» Європу. Тому вось­ма тенденція, на превеликий жаль, зовсім не з розряду позитивних.
Невдовзі після розвалу СРСР дуже модно було порівнювати розвиток колишніх союзних республік. До уваги бралося практично все, але чи не найбільше — розвиток демократії. Зараз, майже через чверть століття, у більшості країн, що входили до імперії, про це зовсім забули: Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Росія та низка інших упевнено сформували свій негласний клуб «довічних правителів»...
В Україні ж демократичні цінності не було знищено: передача влади як між президентами, так і між парламентами відбувалася переважно в демократичний спосіб — шляхом прозорих виборів. Тому позитив номер дев’­ять умовно можна звести до того, що демократія є невід’ємною складовою українського суспільства.
Звісно, навіть тут не обходиться без негативів, що дісталися нам у спадок від радянського минулого. Серед вітчизняних політологів популярним є вислів: «Хоч яку б партію в нас будували, все одно виходить схоже на КПРС». Можливо, це деяке перебільшення, однак не без раціонального зерна. Надто вже багато політичних проектів народжується або «під лідера», або й просто є мертвонародженими. Тож де­ся­тий штрих до загального політичного портрета зводиться до наступного: чіткої політичної структуризації за 24 роки існування держави в Україні так і не відбулося.
Частково так сталося тому, що політичні лідери тривалий час (а подекуди й досі) вибудовують власну кар’єру переважно на протиставленні: Схід-Захід; українськомовні-російськомовні тощо. Кожен український регіон, справді, має власну специфіку, але в цивілізованому світі це давно навчилися переводити в позитив, а не навпаки. От і виходить, що тривале намагання здійснювати штучний поділ нині дало свої негативні наслідки. І це — оди­над­ця­тий висновок.
Як уже було сказано, Україні (а точніше — окремим її територіям) дуже важко дається відмова від комуністичного минулого. І ці радянські кайдани тривалий час не давали можливості, бодай, зробити загальнодержавний вибір у бік Європейського Союзу. Лише цього року Верховна Рада ухвалила закон про заборону комуністичної символіки. Попри те, що робота над його виконанням усе ще триває, документ може стати одним із найбільш глобальних і посісти два­над­ця­тий щабель нашого сьогоднішнього невеличкого дослідження.
До речі, три­над­ця­тий щабель уже міцно зайнятий. Навіть незважаючи на непросте викоренення ідолів комунізму, вітчизняне суспільство у своїй більшості вже давно з гордістю сприймає національну українську символіку. Синьо-жовтий прапор, тризуб і гімн «Ще не вмерла Україна» багато років надихають на перемоги. А після подій минулого року до цього переліку впевнено додався ще й вітальний вислів: «Слава Україні! — Героям слава!»
Тривалий час чи не єдиним економічним досягненням вважалося проведення вдалої грошової реформи — 2 вересня мине 19 років від часу запровадження в Україні гривні. Попри всі перипетії, що відбулися з національною грошовою одиницею відтоді, подія залишається знаковою. Аби не ігнорувати її, пропонуємо вважати вітчизняну грошову реформу чо­тир­над­ця­тим штрихом до державного портрета. Тим паче, що на купюрах зображено видатних українців різних часів.
Звичайно, нині стан вітчизняної економіки, м’яко кажучи, далекий від ідеального, особливо, якщо враховувати реальну загрозу дефолту. Досі, навіть у найскрутніші часи, ми не стояли до нього так близько. От, власне, й маємо п’ят­над­ця­тий знаковий момент в історії державотворення. Він, на жаль, із розряду дуже далеких від позитиву...
Та хоч які відбуваються перипетії в економіці, вони тьмяніють перед воєнною загрозою. Уже понад рік в Україні тривають бойові дії, організовані агресивними сусідами з Росії. Тут маємо цілий комплекс негативних моментів, що переплелися в жахливу нелюдську суміш. Але з них можна найбільш чітко виокремити два. Отже, анексія Криму та окупація частини Донеччини й Луганщини — це шіст­над­ця­тий штрих до портрета сучасної України. А бойові дії, котрі не припиняються, і вся гнітюча невизначеність щодо подальшого сценарію подій на сході — штрих номер сім­над­цять.
Але недарма кажуть, що життя не може складатися лише з темних сторін. Саме російська агресія неабияк згуртувала український народ на боротьбу. Про мужність вітчизняних воїнів та жертовність волонтерів нині складають легенди не лише в Україні, а й за її межами. Тому можна не сумніватися: люди, котрі щодня і щогодини своїми діями та вчинками творять історію (ві­сім­над­ця­та замальовка до портрета), за своєю значимістю значно переважають дві попередні. Воїни світла й добра рано чи пізно переможуть.
Звісно, трапляються в житті й моменти, котрі не можна однозначно віднести до позитивних чи негативних. Саме так сталося з нинішнім намаганням влади провести децентралізацію. З одного боку, ідея — гідна уваги. Хоч би тому, що більшість демократичних держав уже давно відмовилися від надмірної залежності регіонів від центру. Однак децентралізація по-українськи знову ризикує стати якоюсь аж надто специфічною. Запропоновані зміни до Конституції не позбавлені суперечливих моментів, передусім тому, що здатні відкрити шлях до фактичного узаконення особливого статусу на окупованих територіях. Утім, остаточного рішення стосовно цього ще немає, а тому наш умовний дев’­ят­над­ця­тий «ескіз» поки що залишається «у напівтонах».
Два­дця­тий штрих до загальноукраїнського полотна також — не з приємних: упродовж 24 років кількість населення нашої держави постійно скорочувалася. Про те, що українців колись було 52 мільйони, з власного досвіду нині знають лише ті, кому за 37–40 років. Якщо ж враховувати, що значна частина громадян нашої держави нині перебуває на окупованих землях і аж ніяк не може брати участі в активному громадському житті, картина стане ще більш песимістичною.
Але на цьому, власне, загальнодержавні негаразди завершуються. І чотири останніх «замальовки» сприймаються лише на позитиві. Два­дцять пер­ша з них стосується того, що вже тривалий час вітчизняна економіка досить упевнено переорієнтовується з російських ринків на європейські. Поступово почав піднімати голову аграрний сектор, котрий в Україні традиційно є пріоритетним. Активно змінюють напрями роботи міжнародні перевізники... Звичайно, до ідеалу ще дуже далеко, але перші кроки вже зроблено.
Два­дцять дру­гий і два­дцять тре­тій штрихи до нашого 24-річчя — культурний та спортивний. Щоб у цьому переконатися, достатньо пригадати хоч і дуже повільне, але відродження українського кіно, перемогу Руслани на Євробаченні-2004, вдалі гастролі цілої низки українських музичних гуртів упродовж останніх трьох— п’яти років...
Що ж до спортивних вершин, так це — і проведення спільно з поляками чемпіонату Європи з футболу, і вдалі виступи на Олімпіадах, і перемога донецького «Шахтаря» в Кубку УЄФА-2009, і цьогорічний вихід у фінал Ліги Європи дніпропетровського «Дніпра»...
Словом, можемо, якщо схочемо! Саме тому фінальний на сьогодні, два­дцять чет­вер­тий акорд до загальнодержавної симфонії ми вирішили назвати так: віра народу в майбутнє. Хоч які є в нас негаразди, хоч як лютує ворог, ми — єдина сила і єдина країна. І не лише у переддень Дня Незалежності, а на віки.
Слава Україні!
Сто­рін­ки іс­то­рії гор­тав 
Яро­слав ГА­ЛА­ТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».