Навіть попри теперішнє революційне міжсезоння життя тут іде своїм ходом. Функціонують Відкритий університет та бібліотека, щохвилини продукуючи нові й нові ідеї побудови справжнього громадянського суспільства. Триває збір поетичного доробку активних учасників акцій та випадкових симпатиків — згодом планується видати окрему збірку, до редагування якої мають долучитися Володимир Шовкошитний і навіть сам патріарх української поезії Дмитро Павличко. Відкрито уже другу виставку фоторобіт — цього разу поближче до передової, безпосередньо на вулиці Грушевського, поблизу парламентської бібліотеки.
Годі й казати про буденніші прояви творчого натхнення, коли, скажімо, щити та каски протестувальників перетворюються на справжні витвори мистецтва... А ще — авторові цих рядків достеменно відомо, що активісти наметового містечка планують уже незабаром провести спортивні змагання між чинними на сьогодні 35 сотнями Самооборони. Як кажуть автори ідеї, для ще більшого підняття революційного духу.

Чи настане Київська весна?
Нинішнє перемир’я з максимальною користю для рідного міста спробували використати кияни. Так, у колонному залі міськради відбулися велелюдні збори мешканців столиці, де було обговорено найнагальніші проблеми. Учасники зборів, зокрема, ухвалили резолюцію, де вимагають звільнення всіх політичних в’язнів, призначення місцевих виборів, відновлення діяльності районних рад та припинення податкової дискримінації у Києві.
Так, загальні збори киян вимагають призначити вибори міського голови та Київради уже на 13 квітня 2014-го. Проголосувавши за це, один уже доволі літній добродій задумливо похитав головою: «Невже ж таки дочекаюся справжньої Київської весни? — а вже за кілька секунд додав: — Якщо не призначать виборів, самим треба їх організовувати. Ще ж у січні під час одного віча говорили про це. Проведемо і поставимо владу перед фактом».
А ще — в ухваленій резолюції містяться вимоги скасувати всі обмеження на проведення зібрань громадян у Києві; відмовитися від практики перешкоджання таким зібранням шляхом необґрунтованих судових позовів.
У той час, коли влада усіма правдами й неправдами намагається залучити киян (а частіше — «киян», звезених з інших міст) до псевдосуботників з розчищення барикад, істинні патріоти рідного міста ці тимчасові незручності сприймають із розумінням. Під час проведення зборів то тут, то там доводилося чути розмови про абсолютну готовність після завершення протистоянь активно зайнятися відбудовою вулиці Грушевського.
Більше того, киян обурює нинішня аргументація супротивників Майдану. Мовляв, підпал шин та потрощена бруківка завдали величезної шкоди місту. Із цим ще хоч якось можна було би погодитися, якби ті, хто тепер так побивається за знищеними вітринами на Грушевського, брали активну участь у недопущенні руйнування будівель на Андріївському узвозі або у відстоюванні Гостинного двору...
Але ж ні, тоді голосів цих псевдоактивістів чути не було. Та й на загальні збори киян до міськради такі люди теж не надто поривалися. А питання, що обговорювали на зібранні, стосувалися й подальшого збереження історичного центру столиці. Наприклад, ціла низка ухвалених рішень були спрямовані на припинення руйнування справжніх цінностей. Як і на запобігання будівництву зі знесенням скверів, парків, зелених насаджень, дитячих майданчиків, стадіонів та інших об’єктів, важливих для територіальної громади...

Діалог мас із парламентарями
Загалом же нинішній Майдан чекає. Чекає, що політики, котрі впродовж багатьох років звикли іменувати себе елітою нації, усе ж таки віднайдуть спосіб вирішення кризи. Але терпець у людей не безкінечний. Тим паче що з часу проведення позачергової сесії Верховної Ради 28–29 січня складається виразне відчуття, що порозуміння лише віддаляється.
Якщо минулого тижня парламент бодай робив видимість якоїсь роботи, то зараз про проведення позачергового засідання (чергові мають розпочатися з 18 лютого) домовитися так і не вдалося. Притому що під час ювілейного — десятого — народного віча, що відбулося 9 лютого за участі майже ста тисяч громадян, попередньо було оголошено про намір опозиції домогтися такого позачергового засідання ВР.
На ньому планувалося спробувати змусити представників парламентської більшості підтримати ідею про повернення до Конституції 2004-го шляхом голосування за спеціально розроблений Конституційний акт. Аби «більшовикам» легше було ухвалювати таке рішення, планувалося ще раз прогулятися урядовим кварталом багатотисячною ходою на чолі із загонами Самооборони.
До речі, політичні аналітики тепер усе активніше почали проводити певні аналогії з минулим. І справді — виходить так, що чимало політичних метаморфоз в Україні відбувається саме тоді, коли до парламентських стін підходять багатотисячні колони.
Наведемо лише кілька прикладів. У жовтні 1990-го, під час студентського голодування, що в середині місяця переросло на потужні акції, активісти прорвали міліцейські кордони і зайняли площу перед парламентом. Саме тоді керівництво Верховної Ради наважилося запросити до виступу з трибуни одного з лідерів студентського голодування Олеся Донія. Доти представники тодішньої комуністичної більшості (група «239») при згадці про акції протесту лише іронічно посміювалися.
Наприкінці листопада 2004-го, під час Помаранчевої революції, збурений люд одного вечора підійшов до стін ВР упритул. Було навіть вибито кілька шибок і мало не зняті з петель двері третього під’їзду. Утримали громадян від візиту «під купол» тільки опозиційні депутати. Досі пригадую, як соціаліст Станіслав Ніколаєнко (майбутній міністр освіти) нервово розмахував руками і не без міцного слівця спілкувався з мітингувальниками. Буквально того ж дня остання «більшість» Леоніда Кучми посипалася.
Ще один приклад душевного «тет-а-тету» депутатів з громадою міг статися в листопаді 2011-го. Тоді афганці, невдоволені спробами позбавити їх певних пільг, просто підійшли до парламенту. Цього вистачило, щоб пільги було вирішено не чіпати. А окремі обранці тікали з приміщення ВР через підземний перехід, попередньо познімавши свою гордість — депутатські значки.
Хоч би там як, а скидається на те, що черговий народний похід до парламентського приміщення неминучий. Навіть попри затягування з переговорами та небачені досі в історії незалежної України беркутівські кордони навколо Верховної Ради та й усього урядового кварталу.
З приводу затягування у багатьох мітингарів також є своя окрема думка. Чим більше представники ПР опиратимуться намаганням опозиційних депутатів напоумити їх до повернення Конституції-2004, тим більша ймовірність того, що Майдан поступово почне відсторонювати лідерів «Батьківщини», «Свободи» та «УДАРу» від активних переговорів.
Таке враження, що прибічники Віктора Януковича це розуміють. Але досі не можуть відповісти на запитання: як реагувати на це можливе революційне ноу-хау? З одного боку, в Адміністрації Президента не можуть не усвідомлювати, що Олег Тягнибок, Віталій Кличко і Арсеній Яценюк — не стільки представники Майдану, скільки «громовідводи» для влади від найзатятіших революціонерів. Позбувшись таких «громовідводів», влада залишиться сам на сам із Майданом, і прогнозувати подальший хід подій тоді не візьметься ніхто.
З іншого боку, цілком можливо, що у владі зараз надзвичайно активно обговорюють ідею проведення позачергових парламентських виборів. Причому за чинним законодавством і з максимальними потенційними фальшуваннями та підкупами. Приклад довиборів на п’яти округах торік 15 грудня надихає прихильників саме такого розвитку подій на оптимізм. Вони свято переконані: оголошення про дострокові вибори змусить Майдан якщо й не розійтися остаточно, то, принаймні, суттєво послабити свої позиції. А головне — увага від вимоги відставки Віктора Януковича буде відвернута.

Конституція-2004: минуле і думи
Зрештою, так думати можуть лише люди, котрі не усвідомлюють реального стану речей, які відбуваються на головній площі столиці України. Тут навіть на потенційне повернення до Конституції-2004 дивляться з неабияким скепсисом. Хоча й усвідомлюють: як тактичне завдання воно має право на життя.
Між іншим, незважаючи на те що парламент цього тижня не працював, основна маса політичних дискусій точилася саме у площині можливого повернення до скасованої Конституційним Судом редакції Основного Закону. Варіантів повернення до нього — декілька, проте досі ніхто не знає, яким шляхом доведеться йти. Бо, скажімо, перший президент України Леонід Кравчук цими днями взагалі висловив припущення у недоцільності до повернення Конституції-2004.
Він пропонує протиборним сторонам укласти джентльменську угоду, котра дозволила б і Віктору Януковичу добути свій термін, і опозиціонерам до порятунку Української держави долучитися, увійшовши до майбутнього уряду.
Усе ж таки помітно, що політичний зірковий час Кравчука уже в минулому. Невже настільки досвідчена людина не усвідомлює: після всього, що сталося в державі протягом останніх трьох місяців, говорити про якісь джентльменські угоди — це те ж саме, що ухвалювати закон про заборону поїдання людської плоті у людожерському племені? Недовіра серед політичного істеблішменту та й просто в суспільстві до цього самого істеблішменту — тотальна. І спричинила це саме нинішня влада, чий неписаний політичний девіз — це слова Михайла Чечетова: «Мы их развели, как котят!»
Але не тільки Леонід Кравчук публічно озвучив тезу про необов’язковість повернення до парламентсько-президентської редакції Конституції. Так вважають і окремі опозиційні політики, зокрема Анатолій Гриценко. Він справедливо заявляє, що вимоги Майдану простягаються набагато далі.
Хоча формально екс-міністр оборони не проти навіть входження представників опозиції до нового уряду. Гриценко запропонував цікавий тест у разі, якщо Арсеній Яценюк погодиться очолити КМ. «Треба негайно підписати Угоду з Євросоюзом», — знову ж таки абсолютно резонно заявляє Анатолій Гриценко. І додає: якщо ж цього не буде зроблено, то опозиціонери в уряді будуть лише таким собі «фасадом», що прикриватиме подальші беззаконня влади.
Хтозна, чи вірить насправді Гриценко в те, що за змальованих ним обставин Угода про асоціацію з ЄС може бути підписаною. Можливо, пропонований ним тест — завідомо нездійсненний. Зрештою, навіть із боку Євросоюзу варто підготувати певні формальності. Та й підписувати доленосний документ має не прем’єр-міністр (навіть якщо ним буде Яценюк), а глава держави...
Утім, у політичних спостерігачів є підстави сумніватися в тому, що для Арсенія Яценюка вирішальними можуть бути поради Анатолія Гриценка. Чого не скажеш про ув’язнену лідерку «Батьківщини» Юлію Тимошенко. А вона у своєму листі не рекомендувала своїм колегам по опозиції не лише брати участь у формуванні уряду, а й відстоювати повернення до Конституції-2004.
Звісно, на відміну від Леоніда Кравчука, Тимошенко ні про які джентльменські угоди не згадує. Однак позиція політичної ув’язненої номер один змусила Арсенія Яценюка та Олександра Турчинова позавчора терміново їхати до Харкова. Як було сказано, для проведення консультацій із Тимошенко.
Колишня столиця УРСР уже традиційно зустріла опозиційних депутатів не вельми гостинно і, що найголовніше, — неоригінально. Візитерів з Києва облили зеленкою, як свого часу адвоката Юлії Тимошенко Сергія Власенка та екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка.
Стосовно ж деталей зустрічі опозиціонерів з їхньою лідеркою, то в день візиту Яценюк із Турчиновим вирішили нічого не розповідати. Вочевидь, існувала потреба у якихось подальших узгодженнях. На момент здачі цього номера до друку конкретики також не з’явилося.
Натомість Юрій Луценко заявив, що владна верхівка зараз повним ходом готується до того, щоб провести через Верховну Раду затвердження на посаду керівника уряду Сергія Арбузова. Причому опозиціонер припустив: якщо народні депутати справді підуть на такий крок, це означатиме, що Віктор Янукович жодним чином не має наміру вирішувати конфлікт політичними засобами. «Новий уряд зі старою політикою репресій означатиме виклик Майдану. Він цей виклик неодмінно прийме і після повної мобілізації прийде до Януковича. Майдан не буде й далі чекати переформатування парламентської більшості»,— резюмував Юрій Луценко.
До слова, саме вчора на Майдані активно перебудовували барикади. Сніг та лід, що нині активно тануть, замінюють на пісок та будівельне сміття.

Ярослав ГАЛАТА