Насправді ж так зване голосування за псевдореспубліки не можна порівнювати навіть з кримським «волевиявленням», котре проходило на два місяці раніше. Відтак відкидати якусь формальну легітимізацію нинішніх окупованих територій, вочевидь, не варто. Шкода лише, що станом на сьогодні фактично жодна з партій, крім «Опозиційного блоку», не надто переймається проведенням потенційної виборчої кампанії на Донбасі. А таку кампанію, до речі, офіційний Київ зобов’язався провести згідно з Мінськими домовленостями.
Без сумніву, сепаратистам для формального здобуття, чи то пак — підтвердження, влади на Донбасі не потрібна легітимізація «Опозиційним блоком». Однак імітація альтернативних виборів разом із грошима знаних представників попередньої влади — варіант, від якого не так легко відмовитися.
Зрештою, можливий виборчий тандем «Опозиційного блоку» та сепаратистів на Донбасі поряд із грамотно проведеною кампанією супротивників нинішньої української влади у східних та південних областях може виявитися справжньою гримучою сумішшю та сильним аргументом у відносинах з офіційним Києвом. Імовірно, передусім, саме усвідомлюючи цей факт, у столиці ще кілька місяців тому почалися розмови про можливість перенесення місцевих виборів з жовтня-2015 на пізніший термін.
Утім, як уже було сказано, протистояти можливому поверненню до влади (нехай навіть на регіональному рівні) колишніх очільників Партії регіонів потрібно іншими способами. Один із них, до речі, чимало представників нинішньої коаліції самі називали ще торік: ідеться про модернізацію виборчого законодавства, яка, скажемо відверто, заглухла ще на перших етапах.
Де новий закон?
Порушуючи цю непросту тему, вочевидь, варто говорити не лише про майбутні місцеві вибори, а й про парламентське волевиявлення. Зрештою, все законодавство стосовно виборів і до Верховної Ради, і до місцевих рад застаріло. Як висловився нещодавно народний депутат Олександр Черненко, «застаріло воно і морально, і технічно, і процедурно».
Фактично, нинішня змішана система — це мікс закритих партійних списків та мажоритарної моделі. Упродовж кількох виборчих кампаній ця система не раз себе дискредитувала. Передусім тому, що постійно породжувала шалену корупцію в одномандатних округах, коли найамбітніші кандидати намагаються елементарно купити членів виборчих комісій. Водночас присутня і внутрішньопартійна корупція, котра виливається у торгівлю місцями в прохідній частині списків.
Чимало експертів уже не перший місяць вказують на те, що без усунення серйозних вад в українському виборчому законодавстві марно мріяти про створення ефективного конституційного порядку. А заразом — і про подолання корупції, реформування прокуратури, судової та правоохоронної систем і взагалі про оновлення країни відповідно до європейських цінностей і принципів демократії...
Змішана пропорційно-мажоритарна виборча система, що існує в Україні, начебто побудована з урахуванням європейського та світового досвіду. Проте насправді маємо парадоксальну ситуацію: з одного боку, в країні утвердилася загальна свобода виборів, які регулярно проводяться у визначені Конституцією та законами терміни, а з іншого — окремий громадянин фактично позбавлений індивідуальної свободи вибору.
Чинний виборчий закон передбачає обрання половини депутатів Верховної Ради в загальному багатомандатному виборчому окрузі за закритими партійними списками, які формують не виборці, а керівництво партій, те ж саме закріплено і законом про місцеві вибори.
От і виходить, що виборець змушений голосувати за весь список, а не за конкретних кандидатів. Половину депутатського корпусу будь-якої ради, починаючи з Верховної, фактично формує не електорат, а партійні лідери, залежні від фінансових донорів.
Утім, не кращою є й ситуація стосовно іншої половини місцевих та загальноукраїнських «слуг народу», котрих обирають в одномандатних округах за мажоритарною системою. Унаслідок недосконалого, але законодавчо встановленого формального порядку проведення перегонів, обрання мажоритарників в українських умовах скидається на цинічний фарс, який досить часто супроводжується спотворенням волевиявлення громадян. А відтак також фактично позбавляє їх свободи вибору.
Коротка пам'ять
Відомий український правознавець-міжнародник Володимир Василенко небезпідставно вважає, що ситуація, котра склалася з обранням парламенту та місцевих рад, порушує принцип представницької демократії та унеможливлює формування депутатського корпусу, який мав би й органічний зв’язок із виборцями, і політичну волю представляти й захищати інтереси суспільства, а не обслуговувати окремі клани.
«Парламент, сформований всупереч принципу верховенства права й елементарним вимогам демократії, за визначенням не може бути дієздатним, працездатним та ефективним. Програмний маніфест Майдану, ухвалений на Народному вічі 29 грудня 2013 року, визначив як пріоритетну короткочасну мету демократичних сил «проведення дострокових виборів на пропорційній основі з відкритими списками», — нагадує експерт. — На жаль, незважаючи на крах режиму Януковича в лютому 2014-го та значне послаблення парламентської фракції Партії регіонів, старий склад Верховної Ради України не спромігся ухвалити нове виборче законодавство. Дострокові парламентські вибори в жовтні 2014-го відбулися відповідно до виборчого закону, який свого часу був модифікований під потреби керованої Януковичем влади».
Нині подібна загроза нависає і перед місцевими виборами. На жаль, про модернізацію виборчого законодавства зараз говорять значно менше, ніж іще рік тому. Таке «замовчування» видається абсолютно необґрунтованим. Зрештою, новий склад Верховної Ради, подібно до своїх попередників, так і не ліквідував цю заборгованість перед суспільством. А посилання на те, що в державі тривають воєнні дії, меншою мірою, непереконливе. Хоча б тому, що офіційно воєнний стан в Україні не запроваджено, а це означає — виборчі правила залишаються чинними і мусять, бодай, сприяти досягненню миру без нових загроз для територіальної цілісності держави...
За таких умов нагальним стає ухвалення нового виборчого законодавства України. Бажано — у формі єдиного Виборчого кодексу, як це рекомендує нашим законотворцям Венеціанська комісія. До речі, в коаліційній угоді, на яку нині лідери провладних фракцій здебільшого посилаються лише тоді, коли їм це вигідно, було передбачено: протягом першого кварталу 2015-го (!!!) буде реалізована «відмова від змішаної (пропорційно-мажоритарної) виборчої системи виборів до Верховної Ради України, за якої виборці матимуть можливість голосувати за конкретних кандидатів у багатомандатних виборчих округах (пропорційна система з відкритими списками)».
Як бачимо, нині вже завершується перше півріччя, а віз, як мовиться, і нині там... Зрештою, затягування можна буде й вибачити, але тільки за умови, якщо згадана та низка інших норм усе ж таки будуть реалізовані. Йдеться про оголошені торік коаліційні наміри забезпечити законодавче закріплення відповідальності суб’єктів виборчого процесу за порушення вимог виборчого законодавства; посилення відповідальності політичних партій за невиконання ними вимог щодо відкритості та прозорості фінансування їхньої діяльності.
Коаліційна угода також вельми слушно наголошувала на необхідності підвищення відповідальності за порушення виборчого законодавства. Однак відомо, що часто правовим підґрунтям грубих порушень виборчого процесу були недоліки, свідомо закладені у виборче законодавство. Наприклад, норми, що стосуються формування виборчих комісій, відповідно до яких у них домінували представники залежних від влади так званих «технічних» партій.
Не боятися новацій
Вочевидь, дискусії щодо потенційно нового виборчого законодавства усе ж таки триватимуть. Нині в українському суспільстві, на щастя, є чимало важелів, щоб, принаймні, нагадати парламентській коаліції її ж програмні документи. Тож було б доцільно звернути увагу й на те, яким має бути новий закон про вибори.
Чимало експертів зауважують, що під час реформування виборчого законодавства необхідно, зокрема, домагатися цілковитого скасування виборчого бар’єру. Аргументи про те, що нульовий прохідний поріг може звести якісний склад парламенту та місцевих рад на маргінес, м’яко кажучи, не надто переконливі.
Низка досліджень, котрі були проведені вітчизняними політологами та журналістами після останнього на сьогодні парламентського волевиявлення у жовтні минулого року, демонструє дуже цікаві дані, з котрими неодмінно слід ознайомитися якомога більшій кількості громадян.
Отже, 26 жовтня 2014-го на виборчі дільниці прийшло близько 16 мільйонів українців. Як відомо, за партійними списками ми обирали 225 депутатів. Поділивши кількість електорату на кількість вакантних суто «партійних» мандатів, можна вирахувати умовну «вагу» одного місця «під куполом».
На торішніх виборах вона становила трохи більш ніж 70 тисяч голосів. Отже, щоб при нульовому прохідному бар’єрі здобути одне крісло у Верховній Раді, тій чи іншій партії знадобилася б підтримка саме такої кількості виборців-симпатиків.
У чинному парламенті депутатом, який здобув найчисленнішу підтримку, є Володимир Парасюк. У 122-му окрузі, що на Львівщині, за нього проголосував 69281 виборець. Ця цифра — дуже близька до тієї, яку має здобути кандидат від партії при нульовому бар’єрі, щоб бути представленим у Верховній Раді.
Але ж усі інші мажоритарники, крім Парасюка, отримали значно меншу підтримку. Наприклад, парламентського «аксакала», депутата усіх восьми скликань ВР часів незалежності Юхима Звягільського 26 жовтня минулого року підтримали лише 1454 виборці. Зрозуміло, що 45-й виборчий округ, де балотувався Юхим Леонідович, був «обрізаний» воєнними перипетіями, але факт залишається фактом.
От і виходить, що скасування виборчого бар’єру — не така вже й страшна річ, як про це говорять на різноманітних політичних ток-шоу. Будь-який кандидат, обраний у такий спосіб, був би значно легітимнішим, ніж будь-хто з нинішніх мажоритарників.
Навіть якби в Україні була суто пропорційна виборча система, і в такий спосіб обиралися 450 (а не 225, як нині) народних депутатів, «вага» одного мандата перевищувала б 35 тисяч голосів. А з таким чи кращим показником підтримки торік перемогли лише 20 відсотків мажоритарників.
Усе це означає, що стверджувати, мовляв, нульовий прохідний бар’єр призведе до маргіналізації депутатського корпусу, щонайменше, некоректно. Вочевидь, виборчий поріг є нічим іншим, як дискримінаційною нормою, яка просто працює на політичні та бізнесові еліти, бо максимально сповільнює приплив до влади нових особистостей і нових ідей.
Про місцеві вибори, які поки що також не отримали нових правил для свого проведення, можна сказати те ж саме. Єдине: тут у кожній області потрібно провести свої розрахунки стосовно максимальної легітимності.
Проекти, прожекти...
Поки ж цього не зроблено, у стінах Верховної Ради перебуває, щонайменше, три виборчих законопроекти. Не всі з них варті прискіпливої уваги тих, хто справді воліє кардинально змінити виборчу систему. Так, проект Юрія Мірошниченка з «Опоблоку» передбачає закриту пропорційну систему, хоч і пропонує знизити прохідний бар’єр для проходження до ВР.
Законопроект Сергія Соболєва з «Батьківщини» передбачає перехід до відкритих виборчих списків, але з дуже значними зауваженнями. Так, відповідно до проекту, партія має закріплювати кожного кандидата за областю, а потім, за результатами перегонів, сама ухвалює рішення: хто отримає депутатський мандат. Також саме партії надається право змінювати місце кандидатів у списку.
Ще один законопроект — авторства депутатів Віктора Чумака з Блоку Петра Порошенка та Леоніда Ємця з «Народного фронту». Саме він пропонує повний перехід до відкритих списків. Цікаво, що документ майже слово в слово повторює норми, пропоновані проектом Виборчого кодексу Юрія Ключковського — депутата кількох попередніх скликань.
Ярослав ГАЛАТА
