Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Серпень 14, 2022

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 24 Квiтень 2015 19:59

Ні миру, ні війни. Через рік після початку

Rate this item
(0 votes)

Був ко­лись у Ле­ні­на друг з по­зив­ним на ймен­ня йо­го ко­лиш­ньо­го на­гляд­ача — Троць­кий. Ци­ту­ва­ти йо­го ни­ні за­бо­ро­не­но за­ко­ном про де­ко­му­ні­за­цію. Але ри­зик­не­мо, то­му що са­ме Льву Да­ви­до­ви­чу і при­пи­су­ють ві­до­мі сло­ва: «Ні вій­ни, ні ми­ру! До­го­вір не під­пи­су­ва­ти, ар­мію роз­пус­ти­ти!»

Сказано це було, коли німці запропонували більшовицькій Росії Брестський мир. Кабальний. Більшовики заявили, що краще помруть, ніж підпишуть. А солдатам (усі — колишні селяни) ідея припала до душі. І хитрий Троцький запропонував догодити всім: і мир не підписувати, і війну не продовжувати.
Що було далі — всі знають. Україна отримала шанс в особі гетьмана Павла Скоропадського. А більшовицька Росія ледь не накрилася... (не будемо уточнювати чим).
І ось знову переговори. І знову — німці і більшовицька Росія. А ще Франція. І знову Україна отримала шанс. Правда, ми Мінський пакт підписали, але роззброюватися не збираємося — навпаки, настає п’ятий етап мобілізації. Ситуація ж та сама — ні миру, ні війни.


Настрої в країні суперечливі. Заяви влади неоднозначні.
Звичайно, вся справа в Путіні. Як можна визначатися: за війну ми чи за мир, якщо не знаємо, що в його, путінській голові? То присягається у дружбі, то погрожує атомною бомбою. Але це Путін, він знає, чого хоче. А ми? Невже всі наші плани і цілі — це похідна від планів і цілей Путіна? А якщо заглянути в наші власні душі: чого ми хочемо?
З одного боку — безумовно, миру. Це не обговорюється. Три чверті українців хочуть саме його, вважають соціологи. І коли підписувалися Мінські угоди, зітхнули з полегшенням. Особливо в них не вчитуючись.
Однак зізнаємося собі: чим рідше стріляють і чим менше 200-х з нашого боку, тим більше сумніваємося: а чи не продешевили? Кожна гаубиця відводиться з тривогою — рідну землю залишаємо без захисту. І будь-які переговори викликають підозри. І Широкине віддати під демілітаризовану зону за пропозицією ОБСЄ — це зрада! І ідея губернатора Донеччини Олександра Кіхтенка про торгівлю із заводами в ДНР — це колабораціонізм!
Але ж, якщо подумати, про відновлення економічних зв’язків у тих самих Мінських угодах чорним по білому написано. Правда, не першими пунктами, перші ще треба виконати — припинення вогню, відведення озброєнь, кордон, вибори... Але якщо в принципі у перспективі ми бачимо Донбас і Україну разом, то чому нині рвати те, що завтра доведеться зшивати? Чи не бачимо?
Пояснюють це так: не можна фінансувати сепаратистів — це раз; співпрацюючи з російськими посіпаками, ми порушуємо режим санкцій, — це два. А санкції нам дуже потрібні. Тому, як вони послаблюють Росію, і шанси вторгнення зменшуються. Спочатку — слабка Росія, потім — дружба з Донбасом.
Чи не бачимо ми в Мінських угодах дедалі більш банальний перепочинок між боями? В ухваленій ВР резолюції про відсіч збройній агресії Росії згадали, головним чином, про контроль за державним кордоном і моніторинг ОБСЄ. А все інше — вибори, влада, своя міліція, децентралізація, Конституція?..
Політологи і журналісти помітили несподівану тенденцію. Замість передбаченої втоми від війни в українському суспільстві спостерігається зростання, як би це м’якше висловитися, «рішучих» настроїв. Причому це не колишня майданно-козацька патетика, з нотами піднесеної скорботи. Це раціональна, а іноді цинічна злість і агресія людини, яка подорослішала, котра розуміє, що це — хрест, який доведеться нести довго, можливо, до кінця життя.
Причина зрозуміла. Рік жити під тяжкістю навислої загрози великої (можливо, світової) війни — у кого завгодно дах зірве. Тому хочеться якоїсь розв’язки. Чи міцного миру, чи вирішальної битви. Звідси — і загострене ставлення до всього.
Ніякої торгівлі з окупованою зоною, ніякої соціальної допомоги! Арешт і народна люстрація всіх, хто вважає, що з сепаратистами можна ладити. Диверсії «партизан» у Донецьку — ура! Високі ціни і голодуючі жителі — самі заслужили!
Про неминуче (ось-ось) вторгнення регулярної російської армії на територію України говорять вже більше не апокаліптичним, а якимось похмуро-урочистим тоном. І не зрозумієш, чи боїмося ми цього вторгнення, чи, навпаки, — вимагаємо. Бо тоді нам уже точно дадуть летальну зброю, а ненависного Пуйла задушать в обіймах санкцій на смерть.
Якщо і накопичилася втома, то від спроб якось порозумітися з окупованим Донбасом. Журналістка, яка побувала там, пише, що ті, котрі залишаються в сепаратистських містах, не хочуть війни. Але після 6 тисяч убитих наших співгромадян ми їм не віримо. Ми боїмося їх до себе пустити, як чумних. Боїмося, що вони зруйнують наше прагнення в Європу, боїмося асиміляції з «русским миром». Тому що через них до нас знову прийде кисельовське ТБ, а з ним — і вся незліченна московська орда.
Чому ми стали такими незговірливими і непримиренними? Чому в наших очах постійно тліє вогник ненависті? А тому, що у нас були хороші вчителі.
Але це лише половина з нас. А друга — живе миттєвими проблемами. Прокидаючись уранці, дивиться в Інтернеті: чи є вбиті серед наших, чи багато втрат серед сепарів, чи не підійшли до міста російські танки? Якщо на всі ці запитання отримуємо відповіді задовільні, спокійно п’ємо чай і їдемо на роботу — заробляти гроші.
Ті, хто довго був в АТО, в гніві пишуть: ми там гинемо, а в Києві золота молодь ходить по дорогих ресторанах. Співає в караоке. А ще закохується, одружується, народжує дітей. Займається прибутковим бізнесом. А чому ні? Офіційно у нас же немає війни.
І справа не у введенні воєнного стану, а в тому, що промисловість так і не почала працювати на оборону, що від мобілізації легко відкосити. Що, всупереч гучним заявам, нічого схожого на маннергеймівський військово-патріотичний «Шюцкор», котрий мобілізував у радянсько-фінську війну 200 тисяч добровольців, у нас досі немає. І ніхто — ні Ярош, ні Парубій, ні Гриценко не встав і не сказав: «Цим займуся я».
Над усіма витає відчуття тимчасовості, несправжньості війни. Мовляв, все якось само собою пройде. Перемогу нам на блюдечку піднесуть наші європейські й американські друзі. Саме вони «нагнуть» Путіна, а ми посмикаємо його за хвіст.
Але в ситуації «ні війни, ні миру» насправді ми отримуємо і війну, і мир. В одному флаконі. Як коктейль Молотова. І ті, хто дуже вірив у миролюбство сьогодення і в його безкінечну терпимість, отримують п’ять смертельних куль біля під’їзду власного будинку.
Гібрид війни і миру небезпечний ось чим. Свої права ми порівнюємо з першим, а обов’язки й відповідальність — з другим. Ми можемо засуджувати і вбивати «за законами воєнного часу», але хочемо, аби судили нас за це за законами мирного часу.
І тому, з одного боку, на руках сьогодні 4,5 млн «стволів», розбої і вбивства, а з іншого — в деяких областях мобілізація не збирає і 20 відсотків від запланованого.
І тому міліціонери самі себе наділили правами вимагати гроші з іноземних делегатів міжнародного інвест-форуму. А фермер на Львівщині, що з’їхав з глузду, засудив і стратив дільничного з Радехівського райвідділу і щиро вірить у це своє «правосуддя»...
Це не ментальність. Це в головах, як вірус, розмножується маленький злісний гіркін, що не замислюється перед тим, як натиснути на курок.
У коктейлі з війни і миру процвітає корупція, фронтова торгівля — бензином, боєприпасами, запчастинами, військовополоненими. А солдат може лаяти по телевізору Головнокомандувача за погану стратегію.
Нам подобається термін «мілітаризація суспільства». І бачимо його піднесено — громадянин у момент небезпеки відкладає вбік кельму (або мишку), бере з тумбочки штатну зброю і встає на захист Батьківщини. А в умовах «ні війни, ні миру» все інакше — маргінал без певних занять бере вкрадений в АТО «калаш» і йде грабувати людей на вулиці. Або виконувати замовлення.
Справжня війна — це коли в державі щонайменша провина і недотримання правил карається дуже жорстоко (у Німеччині в Другу світову «зайців» з приміських поїздів розстрілювали просто в полі. Тому німці завжди платять за проїзд). Справжня війна — це беззаперечне виконання наказу, навіть якщо ти не задоволений обмундируванням, озброєнням і тактичними рішеннями командира. Це — розплата життям за боягузтво і дезертирство.
А справжній мир — це зачохлити зброю, забути ненависть і спробувати домовлятися.
І нам, нарешті, треба обрати що-небудь одне. Інакше загрузнемо в цьому молотовському напалмі. Як Північна Корея. Або Південна Осетія.
Троцькому ще й тому подобалася ідея «ні війни, ні миру», що знімала з більшовиків відповідальність — за подальший розвиток подій, за те, що буде з країною і народом завтра.
Можливо, тому на честь Троцького комуністи назвали одне зі своїх міст. Пізніше місто Троцьк перейменували в Сталіно.
Сьогодні це — Донецьк.
Єв­ген ЯКУ­НОВ,
Вік­тор МІШ­КОВ­СЬКИЙ,
м. Ки­їв,
Укр­ін­форм

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».