Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Серпень 14, 2022

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 27 Березень 2015 11:29

Риболовля на блешню: перипетії конспірології

Rate this item
(0 votes)

В на­уко­вих ко­лах, та й вза­га­лі се­ред ін­те­лі­ген­ції прий­ня­то мор­щи­ти но­са при зга­ду­ван­ні сло­ва «кон­спі­ро­ло­гія». Ну, мов­ляв, зно­ву ви за ста­ре: «все­світ­ня змо­ва», «сві­то­вий уряд», а там і до «про­то­ко­лів сі­он­ських муд­ре­ців» мож­на дій­ти... Звіс­но, при ба­жан­ні мож­на дій­ти будь-ку­ди. На­сам­пе­ред що­най­кра­щу ідею лег­ко спро­сти­ти до її край­ніх, при­мі­тив­них форм, та, вреш­ті-решт, звес­ти до аб­сур­ду, ка­ри­ка­ту­ри на дій­сність. Що й бу­ло зроб­ле­но пев­ною мі­рою з по­нят­тям «кон­спі­ро­ло­гія». І це ко­мусь ви­гід­но.

А між тим життя бере своє. Нині куди не поткнись — скрізь комерційна таємниця. Будь-яка пристойна фірма має свою службу безпеки, а великі комерційні гіганти — свою розвідку й контррозвідку. Що вже говорити про відповідні державні служби! І це при тому, що законспіровані цілі сектори суспільного життя, що видається маса документів під грифом «таємно» або «надзвичайно таємно» тощо.
Більше того, опрацьовується стратегія досягнення тих чи інших цілей, виробляється тактика блокування аналогічних дій конкурентних фірм, корпорацій або ж тих чи інших держав. І все це ми визнаємо. Але в той же час безнастанно стверджуємо, що такого дослідницького напряму, як конспірологія, бути не може. Тому що його не може бути взагалі, та й край!


Законно виникає запитання: де логіка?


Дві сторони медалі
Давайте виходити з того, що у світі — безліч змов, але організатори однієї змови блокують діяльність інших змовників, а тому виходить щось третє, на яке ніхто й не сподівався. У світі поступово починає домінувати якийсь визначальний тренд.
Так, ще у рамках двополярного світу часів холодної війни посилилася тенденція до глобалізації. Транснаціональні корпорації почали дедалі інтенсивніше культивувати ідею глобального управління через створення відповідних наднаціональних інституцій. У політичному дискурсі все частіше стала підніматися тема «світового уряду». І все це, якщо підходити неупереджено, не є результатом сваволі, а наслідком об’єктивних суспільних зрушень. Однак як це робиться в інформаційному полі Росії, процес глобалізації можна зобразити і як курс США на підпорядкування собі всього світу.
Звичайно, можна посилатися й на те, що практичне опрацювання інтеграційної стратегії у масштабах всього світу все ж таки було покладено на спеціально організовані для цього мозкові центри. Як і те, що формально вони існують як недержавні науково-дослідні організації, зосереджуючи зусилля в галузі гуманітарних наук — політики, економіки. Що дослідницькі програми мозкових центрів передбачають здійснення впливу на політиків та осіб, які формують громадську думку з широкого кола економічних, соціальних, політичних, екологічних питань та проблем безпеки. Врешті-решт, що саме в останньому пункті діяльність мозкових центрів наближена до стратегічної розвідки, а науково-інформаційний продукт центрів передається вищому політичному й військовому керівництву держави чи відповідної організації.
Все це є, як і утаємничена та неприваблива глибинна робота, яка й до останнього часу провадиться за пеленою секретності й далеко від світла рампи. І, ясна річ, все ж це додає азарту й роботі конспірологів: вони нишпорять, проникають за куліси політичної кухні, виносять актуальні проблеми на суд громадськості.
З одного боку, таким способом вони вносять свою посильну частку у пошук істини. Але з іншого — часто-густо їхні журналістські розслідування збурюють суспільну свідомість і містифікують її до такої міри, що зводять інформацію до сенсаційності сумнівного штибу. А в підсумку — так відбувається цілеспрямована дискредитація конспірології як дослідницького напряму в цілому.
Наприклад, зникнення президента РФ Володимира Путіна з екранів TV призвело до справжнього вибуху конспірології. В Інтернеті з’явилося п’ять найбільш поширених версій цієї події. 1) Путін захворів: ця версія набула поширення стараннями впливового міжнародного агентства Reuters. 2) Путін помер — ця версія з’явилася після загальної антипутінської істерії у замітках і блогах всього Рунету. 3) Путін став жертвою палацового перевороту — цю версію активно висували російські оглядачі й експерти, наводячи здогадки про дії партії «великої війни». 4) Путін спланував своє зникнення, тому що готується до повномасштабної війни — ця думка культивувалася на тлі постійних меседжів світових ЗМІ про необхідність відмовитися від позиції примирення з агресивним курсом російської влади. 5) Путін живий і здоровий, а всі повідомлення про його нелегку долю, за твердженнями офіційних ЗМІ, — лише інсинуації, підігріті антипутінською риторикою.
Розібратися в усьому цьому масиві домислів простій людині, безумовно, було надзвичайно важко. А тут ще й трапилося екстремальне тло для сприйняття всіх цих чуток: в Москві на дзвіниці Новодівичого монастиря у неділю 15 березня ввечері сталася пожежа. В Інтернеті тут же з’явилась інформація, що монастир часто відігравав значущу роль у різноманітних палацових переворотах чи смутах. Був він і в’язницею для високопоставлених осіб. Згадали і те, що перед вступом на посаду президента Путін відвідав Новодівичий монастир, де було проведено молебень, що подавалося у ЗМІ як богослужіння перед «вінчанням на царство». А тому нинішня пожежа, мовляв, це недобрий знак.
У цій моторошній обстановці очікування змови, очевидно, як добрий знак можна було б вважати хоча б компетентну наукову думку з гострих питань сучасності, в тому числі й з приводу перспектив (чи відсутності таких) російсько-українських відносин. Хоча будь-який науковець — теж жива людина, і ніщо людське йому не чуже, зокрема й прихильне чи неприхильне ставлення до нього з боку влади.


Прозріння на рівні рефлексів?
Упродовж 2014 року офіційні телеканали Росії продзижчали всі вуха про антидержавний переворот в Україні й захват влади хунтою. А це, мовляв, неусвідомлено, прямо-таки на рівні рефлексів зобов’язало Росію «навести порядок» у зоні своїх інтересів.
Однак 20 лютого 2015 року, якраз у річницю Євромайдану, в інтерв’ю журналу Spiegel уповноважений із прав людини в Росії Володимир Лукін дав оцінку феномену Майдану, яка у певних моментах принципово розходилась з офіційними оцінками Кремля: «На Украине возникла классическая революционная ситуация, которая объясняется общей обстановкой в стране. Народ перестал верить правительству. Люди были недовольны своей жизнью и громадной коррупцией».
Така оцінка здивувала німецького журналіста, настільки вона відрізнялася від неоковирних штампів про «довгу руку Америки», що нібито й здійснила державний переворот у Києві. У Лукіна погляд виявився значно ширшим: «Я не верю в дешевые теории заговоров. Но, с другой стороны, вне всяких сомнений, наиболее важной причиной Майдана, который и привел к падению Януковича, была тайная деятельность западной, восточной, северной и южной частей страны, стремившихся к расширению полномочий. Конечно, имели место и попытки из-за границы воспользоваться ситуацией в своих целях».
Що й казати — ідея децентралізації влади давно вже витала (таємно чи явно) в регіонах, які стогнали від владної вертикалі Януковича. Але що стосується тези про «наміри закордону», то Лукін при всій нашій повазі до його наукового авторитету все-таки не зміг стати вище обставин, а тому повторив шаблонну тезу про спроби Заходу «лишить Россию ее исторической сферы влияния на Украине, а в идеале и Белоруссии... Экспансия НАТО на Восток была большой ошибкой Запада. Мы защищались на уровне рефлексов. Наша инстинктивная защитная реакция привела к огромному всплеску шовинизма и национализма». Ось така позиція Лукіна (Бог йому суддя) — Україна є лише «історична сфера впливу Росії», та й більш нічого. І захищати її — це вже в росіян «на рівні рефлексу».
Однак далі з’явилась інформація, яка, з одного боку, стала геть чисто спростовувати тезу про якийсь «самозахист Росії». 24 лютого 2015 року «Новая газета» в Москві опублікувала план відторгнення Росією ряду територій України, який був складений орієнтовно між 4 і 12 лютого 2014 року — тобто ще під час правління Януковича.
Згідно з експертним аналізом у підготовці цієї записки брав участь «православний бізнесмен» Костянтин Малофєєв. Людина ця, пише газета, відома «своей активной поддержкой сепаратистов Крыма и Востока Украины — идеями, деньгами и кадрами (в частности, Гиркин-Стрелков и Бородай — люди, работавшие в его структурах)».
Проте, з іншого боку, ця інформація знову ж таки відводила вістря критики від самого Кремля і фокусувала увагу на «православному бізнесмені», який, мовляв, «оказал Кремлю большую услугу: его пиарщики и реконструкторы раскрутили конфликт в Крыму и на Донбассе, передав эстафету добровольцам и «отпускникам» и избавив Россию, хотя бы формально, от статуса стороны конфликта». Тобто нібито й опозиційна (принаймні — незалежна) «Новая газета», а по суті спрацювала на обілення офіційної Москви за анексію Криму і вторгнення на Донбас. Що ж поробиш — на те вона «матушка-Россия», бо «умом Россию не понять».
Утім, в опублікованій доповідній записці містяться й деякі цікаві спостереження щодо стратегії й тактики здійснення інтервенції в Україну. Остаточною ціллю зазначеної стратегії мало б бути «присоединение ее восточных областей к России. Доминантными регионами для приложения усилий должны стать Крым и Харьковская область». І все це ще за правління Януковича.
Вся операція мала б провадитися під трьома основними гаслами: 1) федералізація (а то й конфедералізація); 2) незалежний від Києва вступ південно-східних областей до Митного союзу; 3) пряма суверенізація з наступним приєднанням до Росії. Але при цьому слід було максимально забезпечити пропагандистську кампанію, щоб світова громадськість мала якомога менше приводів поставити під сумнів легітимність і чесність різноманітних референдумів: «Необходимо аранжировать эти события PR-кампанией в российской и украинской прессе».
Чи є ще якась необхідність ставити під сумнів факт планування підривної діяльності з боку Росії проти України? Чи знову будемо іронізувати з приводу конспірології і неспроможності теорії змови? У своєму коментарі до документа редакція «Новой газеты» пише: «В целом можно заметить, что рекомендации авторов записки по поэтапному вмешательству России в украинские дела с конечной целью захвата ряда территорий Украины в основном были реализованы в практических действиях Москвы».


Майдан — «который с нами надолго»!
Поетапне втручання таки здійснилося, але чи були досягнуті цілі — це ще питання. Дійсно, річницю української Революції гідності російські телеканали відзначили крикливими ток-шоу, а в самій Москві відбувся багатотисячний антимайдан. Воно й зрозуміло, писав 24 лютого 2015 року один із діячів російського «Правого дела» Георгій Бовт: «Этот праздник уже с нами надолго».
Прикро лише те, що вже 28 лютого 2015 року ЗМІ принесли нам гірку новину: Бориса Нємцова розстріляли під стінами Кремля. А за декілька годин до його загибелі НТВ Росії анонсував свою чергову пропагандистську викривальну програму, приурочену нібито «підривній» ролі Нємцова у «підготовці російського Майдану».
Але сталося, писала «Новая газета», ще гірше: «Вместо Майдана в Москву пришел Донбасс. С 27 февраля 2015 года шесть выстрелов — четыре пули в спину — таков последний аргумент в Российской Федерации». І далі: «Убийство Немцова поэтому — это точка невозврата, радикальной дестабилизации внутриполитической обстановки в России, последствия которой пока невозможно предсказать. Возможно, мы увидим показательный траур в исполнении высших лиц государства, а затем охоту на ведьм со стороны спецслужб и принятие новых чрезвычайных законов по ограничению гражданских свобод». І хто після цього таємного вбивства знову буде ігнорувати фактор конспірології? Відтепер, зазначають соратники, убивство Нємцова приречено стати символом тієї країни, яку побудували за останні п’ятнадцять років.
Тож символом чого став для Росії в остаточному підсумку український Майдан? Чи ж намітились якісь зрушення в російській громадській думці й у переосмисленні їхнього ставлення до України? Здається, деякі зрушення вже є.
По-перше, підкреслює Георгій Бовт, приходить розуміння того, що, здобувши поки що Крим, росіяни надовго втратили Україну. З одного боку, українські громадяни стали більш консолідованими у ставленні до гасел Майдану. А з іншого — українське суспільство неминуче стало більш негативно, а то й вороже налаштованим до Росії: «В том есть вина и тех, кто творил украинскую политику из Москвы».
По-друге, якщо до Майдану лише трохи більше третини українців вірили у здатність нової влади налагодити життя в країні, то після російської агресії ідеї руху в Європу стали користуватися підтримкою більшості майже в усіх регіонах України.
По-третє, колишні нав’язливі замороки зі статусом російської мови відійшли на периферію громадської думки, і вже «можно представить, что строительство обновленного украинского государства (когда и если до этого дойдет) пойдет уже на монокультурной в политическом смысле основе».
По-четверте, відбулася еволюція настроїв в Україні щодо ставлення до НАТО: «С каждым месяцем сторонников становится больше, достигнув в среднем по стране 53% уже к концу 2014 года (за военный союз с Россией — меньше 10%)».
По-п’яте, ідею федералізації України поділяє лише третина громадян при тенденції до пониження.
По-шосте, Україна стоїть перед необхідністю проведення жорстких заходів у галузі економіки, хоча це й грозить зростанням соціальної напруги. Радикальна модернізація назріває: коли кінчаються гроші, то починаються реформи.
Отже, підведемо підсумок і ми — попри масований тролінг риболовля на блешню по-російськи не отримала тотального успіху. Не тільки Україна по-новому поглянула на Росію — сама Росія поступово прозріває. Її сприйняття подій в Україні, хай і на рівні окремих експертів, стає все більш розсудливим. Ми теж не в захваті від складної ситуації в економіці й суспільно-політичному житті в цілому. Але, як мовиться, процес пішов. І це — головне. І наше майбутнє насамперед залежить від нас.
І тут уже місця для будь-якої конспірології бути не може.
Ва­силь ТКА­ЧЕН­КО,
го­лов­ний на­уко­вий спів­ро­біт­ник
Ін­сти­ту­ту все­світ­ньої іс­то­рії НАН Ук­раї­ни

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».