Справді, момент, що його обрав агресор для окупації, був ідеальним. Адже після втечі Віктора Януковича нове українське керівництво ще не встигло до пуття розібратися в ситуації. Відтак діяти рішуче навряд чи могло. Утім, якби упродовж довгих років очільники держави не заколисували себе міфами про «вічну дружбу» та «споконвічне партнерство» з Російською Федерацією, все могло б скластися зовсім не так.
Скажімо, ще 1996 року (!) в Києві було видано збірку аналітичних статей, зокрема й на кримську тематику, під промовистим заголовком «Політична «праска», яку історія забула вимкнути». В одному з текстів автор Володимир Коваленко, аналізуючи ставлення російської пропаганди до теми українського півострова, наводить ось такий приклад: «Днями по «Громадському» російському телебаченню (51% акцій — в уряду) пройшла ціла серія передач про пригоди дитячих героїв Хрюші та Філі на Чорноморському флоті. Улюбленці малечі мандрують Севастополем, вудять рибу навпроти пам’ятника загиблим кораблям, здійснюють екскурсії на крейсер... Гуляючи набережною, герої раптом знаходять залишену кимось сумку. Один із них пропонує взяти її собі, а інший забороняє, пояснюючи: «Чуже брати не можна!» Саме так ілюструється теза, мовляв, навіть маленькі діти знають, що красти негарно, а от Крим українці в Росії вкрали».
Нині діти, що майже 20 років тому могли дивитися такі «ідейні» телепередачі, давно виросли. І цілком щиро, разом з представниками інших вікових категорій, радіють так званому «поверненню» Криму до своєї «історичної батьківщини».
А ось — іще один знаковий приклад із ще віддаленішого минулого. Його наводить в одній зі своїх публікацій доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв (до речі, уродженець Севастополя), аналізуючи торішні кримські події: «Чимало аналітиків усі роки незалежності України постійно попереджали про загрозу, що реалізувалася в 2014-му, публікували аналітичні розвідки, де покроково описували, як саме відбуватиметься інтервенція, як Росія встановлюватиме армійський контроль над Кримом, як спробує дестабілізувати південь та схід нашої країни. Практично так, як передбачалося, все й сталося. На жаль, тоді всіх цих людей, які попереджали, чули не краще, ніж ту грекиню Кассандру, що волала: «Бачу Трою в полум’ї!»
Розуміння таких речей не потребувало якоїсь особливої геніальності, бо все було на поверхні. Ще 60 років тому, коли Кримську область передали зі складу РРФСР до складу УРСР, у журналі пластового юнацтва, що видавався в Нью-Йорку та Детройті й називався «Молоде життя» (ч. 2, 113, травень 1954 року), написали: «...у майбутньому ситуація може бути така, що прийдеться нам боронити Крим, тепер уже складову частину української території, перед чужими зазіханнями».
Сама Росія не раз своїми діями показувала, чого можна чекати від неї: від 1991-го до 1994-го — суцільні провокації на межі застосування зброї в Севастополі та Криму проти українських силових структур, у 1994-му — загострення відносин, концентрація військ РФ на кордоні з Україною. Потім «мєшковщина» в Криму й знову дві країни на межі зіткнення».
Не зайвим буде пригадати також події 2003 року. Уже за влади чинного російського глави держави розпочалися провокації навколо українського острова Коса Тузла, що в Керченській протоці. Аналітики ще тоді були схильні вбачати в будівництві російської дамби намагання офіційного Кремля випробувати Україну на міцність, на здатність нашої держави чинити опір.
Хтозна, можливо, саме події 2003 року були однією з перших репетицій «русской весны-2014». Друга така репетиція відбувалася далі від української території, однак від того вона не була менш дієвою. Йдеться про напад Росії на Грузію влітку 2008-го. Тоді, до речі, хто тільки не писав і не казав, що наступним об’єктом агресії стане Україна. Але в Києві й далі цього «не передбачали»...
Кажуть, що без минулого немає й майбутнього. Саме тому, хоч якими б неприємними були спогади річної давнини та всі інші події, що передували анексії, зараз дуже важливо робити з них правильні висновки. І навіть попри надважку ситуацію на Донбасі, бодай час від часу згадувати і про Крим.
Експерти помічають ще одну цікаву особливість сьогодення. Тему окупованого півострова значно частіше порушують не українські урядовці, а міжнародна спільнота. Зрештою, найперші санкції проти Російської Федерації Захід запровадив якраз у відповідь на анексію Криму.
Відтоді минув рік. Західні санкції, хоча й повільно, але посилювалися. А от створення міністерства у справах Криму у складі вітчизняного уряду поки що так і не дочекалися. Можливо, подібний державний орган і не став би панацеєю, але поза всіляким сумнівом, він, принаймні, зовсім не зашкодив би ситуації. Для порівняння: Росія створила подібне міністерство невдовзі після анексії.
Не додає оптимізму й той факт, що у президентській Стратегії сталого розвитку держави до 2020 року жодним словом не згадується про Крим. До речі, це викликало значне невдоволення, зокрема серед представників кримськотатарського народу, котрі нині бачаться найбільшими патріотами України на півострові. Притому, що згадана Стратегія — документ доволі об’ємний. Більше того, Петро Порошенко, презентуючи його торік восени, саме з ним покладав неабиякі сподівання на підготовку України до повноправного членства в Європейському Союзі. Отже, виходить, питання вступу в ЄС та повернення Криму державі лежать у різних площинах?
Хочеться вірити, що це — лише прикре недопрацювання. Однак недавно прозвучав ще один не надто приємний «кримський меседж» від ще одного представника влади. Прем’єр Арсеній Яценюк заявив, що проблему Криму вирішать «наші діти та онуки». Таке перекладання кримського питання на прийдешні покоління звучить якось зовсім не оптимістично...
Заради справедливості усе ж таки слід сказати, що в дні роковин анексії тему півострова було дещо активізовано. Наприклад, Президент Петро Порошенко в одному зі своїх звернень запевнив, що Україна ніколи не відмовиться від своїх суверенних прав на Крим, захищатиме всіма доступними засобами права людей, які там живуть, та обов’язково поверне контроль над тимчасово окупованою територією України. Залишається сподіватися, що в питанні термінів такого повернення глава держави виявиться більшим оптимістом, ніж керівник уряду.
Утім, нині про реальні терміни справді говорити дуже складно. Але не складно — постійно підживлювати віру в справедливість таких сподівань у більшості громадян. Передусім, у тих, для кого рідною домівкою є і півострів, і вся Україна водночас.
Ярослав ГАЛАТА