— Допоможу їй.
— Правильно. І у своїх діях, напевно, не побачите нічого надзвичайного. Так ось, і я не вважаю свої дії героїчними: вони вписуються в мою філософію життя.
По-друге, своїми життями зараз найбільше ризикують десятки тисяч офіцерів, солдатів, які захищають свою країну. Чи вони менше хочуть жити, ніж ми з вами? Невже одні повинні захищати рідну землю від різної нечисті, а інші — ні? Не все в цьому житті вимірюється гривнею чи доларом.
— З чого починали? Маю на увазі волонтерську допомогу армії.
— Разом зі своїми однодумцями ми закуповували для військових радіостанції, спальні мішки, бронежилети, захисні каски, харчі. Згодом вдалося організувати виробництво бронежилетів — доставили в зону бойових дій понад дві тисячі «броніків». Зібравши пристойну суму грошей, капітально відремонтували літак Ан-26, а також допомогли побудувати штаб для одного з армійських з’єднань під Миколаєвом.
— Про що Ви подумали, коли на власні очі побачили реальний стан українського війська?
— Я й раніше знав, що в армії чимало проблем, які вище керівництво держави, Міністерство оборони приховують від громадян. Але, відверто кажучи, не допускав, що вона в такому злиденному, просто жалюгідному стані. Про що подумав? На роздуми часу не було. Тож одразу зайнявся справою — почав надавати їй посильну допомогу.
— Хто довів нашу армію до цього, Юрію Сергійовичу?
— Як хто? Ті люди, котрі протягом десятиліть «сиділи» на політичному Олімпі: президенти, прем’єр-міністри, керівники МО, Генерального штабу та інші високопосадовці. Адже ні для кого не було таємницею, що влада дивилася на ЗС не як на державний інститут, здатний забезпечити національну безпеку й оборону України, а як, вибачте, на дійну корову, витягуючи з неї все, що тільки можна.
Наприклад, хто тепер відповість на банальне запитання: куди витрачалися гроші, отримані від відчуження військового майна, успадкованого від колишніх армійських угруповань, що розташовувалися за часів колишнього Союзу на теренах України? А це десятки мільярдів, і не гривень, а доларів!
Як так сталося, що за всі роки незалежності не придбали жодного сучасного бойового літака, жодного вертольота, жодного танка? Більш того, хто винен у тому, що озброєння, яке оцінювалося в сотні мільйонів доларів, продавалося за кордон, а гроші осідали в кишенях чиновників?
Це за вільного чи не вільного сприяння наших керманичів армію обкрадали всі, хто міг, — від останнього прапорщика до генерала. Та пік розбазарювання її майна припав, звісно, на часи, коли Міністерство оборони очолювали Дмитро Соломатін та Павло Лєбедєв — громадяни Російської Федерації. Ці «заслані козачки» свідомо нищили нашу армію, готуючи її до поразок у майбутньому військовому протистоянні. Мабуть, коли б не Майдан, який прогнав ту владу, наша армія була б придатна лише для проведення парадів та інших показових заходів. Але хочу ще раз підкреслити: вина за той стан ЗС, у якому вони перебували навесні минулого року, лежить на всіх посадовцях вищого рівня минулого.
— Ви і ваші однодумці — маю на увазі колег-волонтерів — надали армії допомогу, яка вимірюється мільйонами гривень. Перепрошую, але звідкіля такі гроші?
— Від людей — пересічних українців, для яких Україна є рідною хатою, в яку намагається вдертися розбійник. Саме ті українці, які хочуть бути господарями у своїх домівках, і переказують нам гроші. Хто скільки може — від 10–20 гривень до тисяч, а то й десятків тисяч. ФСБ, ГРУ Росії багато чого знали про нашу армію, економічні і військові можливості України, про що, звісно, доповідали Путіну перед початком анексії Криму і реалізацією проекту під назвою «Новоросія». А того, що сотні тисяч українців, якщо не мільйони, відроджуватимуть військо, не змогли передбачити.
— Поділіться враженнями про наш генералітет. Зокрема, його фахову підготовку, уміння планувати військові операції, особисті людські якості.
— Знаєте, я не є експертом з військових питань, і тому не оцінюватиму наших генералів з точки зору їх фаховості. Але, як на мене, деякі події, що відбуваються на сході країни, досить красномовні і не потребують коментарів. Утім, про який професіоналізм можна говорити, коли чимало генеральських звань купувалося?
— Що значить «купувалося»? Міністерство ж оборони не базар...
— Деякі питання вирішувалися, як на звичайному базарі. Не скажу, що всі без винятку генерали давали хабарі за звання та просування службовими щаблями, але подібних фактів вистачає.
— Не боїтеся образити чесних офіцерів, які вірою і правдою служили Україні, отримуючи мізерне грошове забезпечення і не маючи власного даху над головою?
— Так, абсолютна більшість військових — це чесні, порядні люди, які нині зі зброєю в руках захищають Україну від російсько-терористичних військ. На жаль, були, та і зараз, як показує саме життя, не перевелися серед них ті, для кого такі слова, як честь, вірність обов’язку нічого не вартують. І саме вони завдали нам великої шкоди.
Можливо, комусь не сподобається моя точка зору, але я вважаю, що у нас до весни 2014 року не було армії — армії, готової ефективно захищати свій народ, свою державу. Вона почала з’являтися влітку 2014 року.
— На фронтах Другої світової війни розкрився військовий талант багатьох офіцерів, які згодом ставали генералами і обіймали високі посади в арміях антигітлерівської коаліції. Скажіть, у ході бойових дій на Донбасі щось подібне спостерігається?
— Там я зустрічав і зустрічаю багатьох офіцерів, які, як мовиться, вже виросли зі своїх посад і достойні того, щоб обійняти вищі. Маю на увазі командирів бригад, батальйонів. Упевнений: той, хто проявив себе як думаюча людина і талановитий командир, достойний бути зарахованим до кадрового резерву Збройних Сил. Нам потрібні не просто сміливі генерали, а генерали з аналітичним складом розуму, які вміють прислухатися до думок підлеглих і враховувати їх, приймаючи ті чи інші рішення, віддаючи накази, адже ціна помилки є надзвичайно великою, оскільки вимірюється людськими життями.
— Ви часто буваєте у військах, які нині воюють з російсько-терористичними угрупованнями, бачите їх бойовий вишкіл. Звідси й запитання: чи можна вважати, що сьогодні Україна отримала Збройні Сили, які є надійним гарантом її безпеки?
— Я б так не став стверджувати. Хіба можна за 6-8 місяців створити повноцінне бойове військо, яке нищилося — ще повторюю — десятиліттями? Покажіть мені державу, яка б зуміла це зробити, та ще й за умов неоголошеної війни?
Вирішення багатьох проблем залежить від уряду, парламенту, на що потрібен певний час. Але, водночас, військо відроджується. Можливо, не такими темпами, як нам хотілося б. І якщо вище керівництво країни, Міністерства оборони робитиме в цьому напрямку правильні кроки, то не за горами той час, коли наші ЗС сприйматимуться і в Україні, і за її межами інакше.
— Минулого року держава витратила на потреби ЗС величезні кошти, а бюджет МО на цей рік загалом становить майже 45 млрд гривень. Ви впевнені, що гроші використовувалися і використовуватимуться за призначенням? Я знаю чимало прикладів, коли матері купували своїм мобілізованим синам форму, взуття і навіть бронежилети.
— Незважаючи на те, що, як я вже казав, склади МО пустували, форму все ж видавали. Проте, на превеликий жаль, вона буквально через три-чотири місяці ставала непридатною для носіння. Як і взуття — берці.
— Слухаю Вас, і в мене виникає цілком слушне запитання: невже посадові особи, відповідальні за забезпечення війська всім необхідним, не знали про вкрай низьку якість продукції, яку закуповували?
— Знали. Але деякі тодішні керівники департаментів, управлінь, звичайні посадовці більше думали не про тих солдатів і офіцерів, які воювали на сході і яких потрібно були вдягти належним чином, а про власне збагачення. Тому, зловживаючи службовим становищем, ішли на різні сумнівні оборудки, а то й злочинні дії, кладучи до власних кишень величезні гроші. Приміром, зараз під арештом один із таких горе-керівників.
Нині бачу істотні зміни, які сталися за цей не такий уже й великий проміжок часу щодо озброєння війська, забезпечення особового складу обмундируванням, харчами. Буваючи в частинах і підрозділах, які беруть участь в антитерористичній операції, знаю: всі військовослужбовці повністю обмундировані державним коштом. А от щодо якості форми, то, як відомо, обмежень з її поліпшення немає.
— Хотілося б почути про ваше особисте ставлення до добровольчих батальйонів, в яких досить неоднозначна репутація.
— Якщо людина, яка покинула свій дім, родину, взявши до рук зброю, з честю відстоює нашу державність, то дуже й дуже позитивне. Я просто в захваті від таких патріотів! Ну а щодо деяких із них, хто, м’яко кажучи, не переймається цим завданням, то таким воякам не місце в цих батальйонах.
Я, до речі, сам створив 3-й добровольчий батальйон «Фенікс», який воює в складі 79-ї десантної бригади. І воює, скажу вам, досить успішно.
— Нещодавно розпочалася чергова мобілізація українців до Збройних Сил, інших військових формувань України. Як, на ваш погляд, вона проходить?
— Не скажу, що на вищому рівні. Є певні проблеми. І це не дивно: перед тим, як було оголошено про наміри призвати до війська десятки тисяч військовозобов’язаних, наш північний сусід вдався до інформаційної війни проти неї: російські політики, в тому числі і вищі державні чиновники, через телебачення усіляко агітували наших громадян ухилятися від захисту держави.
Утім, хіба лише вони? Вистачає і в Україні людей, які не вважають за потрібне захищати свою землю. Наприклад, так звана парламентська опозиція не голосувала за відповідний законопроект, внесений Президентом, який передбачав — у разі ухвалення — проведення мобілізації військовозобов’язаних.
На жаль, деякі військовозобов’язані громадяни України піддаються такому зомбуванню і намагаються ухилитися від виконання свого конституційного обов’язку. Хочу нагадати, що такі дії тягнуть за собою кримінальну відповідальність: від двох до п’яти років позбавлення волі. МО створює реєстр таких осіб і передасть їх до МВС — для відповідного реагування.
— Ви досить часто буваєте в зоні АТО, бачите ті реалії, в яких перебувають солдати й офіцери. Чи різниться побачене від того, що ми інколи чуємо з вуст посадових осіб МО?
— Так, інколи різниться.
— Ви можете кардинально впливати на розвиток тих чи інших подій у районі бойових дій?
— Ні. У мене немає жодних владних повноважень для цього. Я, приміром, не можу приймати рішень, обов’язкових для виконання військовослужбовцями.
— Але ж Ви є радником Президента України — Верховного Головнокомандувача Збройними Силами, а також міністра оборони!
— Слово «радник» говорить саме за себе: мені дано право лише радити.
— А викласти свою точку зору Петру Порошенку чи Степану Полтораку маєте змогу?
— Звичайно.
— І завжди вона збігається з думками генералів, інших чиновників вищого рангу, які доповідають ситуацію в АТО? Скажіть, а донести свою думку до того ж Президента Ви можете?
— Моя оцінка тієї чи іншої ситуації не завжди збігається з оцінкою високопосадовців. Але мене це не бентежить: і Президент, і Степан Полторак завжди уважно вислуховують мою думку. За власними спостереженнями можу сказати, що вона береться до уваги. Ну а щодо можливості контактувати з першими особами країни чи військового відомства, то проблем із цим немає...
Інтерв'ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ