Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Липень 25, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 30 Сiчень 2015 00:34

Мандат... на знищення ворога

Rate this item
(0 votes)

Жур­на­ліст і ви­кла­дач із За­по­ріж­жя Во­ло­ди­мир Мос­ка­лен­ко — один із тих, хто від­пра­вив­ся в зо­ну АТО доб­ро­воль­цем. Ще вліт­ку ми­ну­ло­го ро­ку по­лем бою для ньо­го бу­ли шпаль­ти міс­це­вої га­зе­ти. Але в серп­ні ук­ра­їн­ський пат­рі­от від­пра­вив­ся до військ­ко­ма­ту і вже че­рез два дні по­тра­пив на вій­ну.
За­раз за­по­різь­кий жур­на­ліст слу­жить у ба­таль­йо­ні те­ри­то­рі­аль­ної обо­ро­ни «Во­линь». У зо­ні АТО йо­го ба­таль­йон ба­зу­вав­ся у так зва­но­му сек­то­рі «С». А це — на око­ли­цях Де­баль­це­во­го за кі­ло­метр від по­зи­цій во­ро­га. Са­ме там, де прос­то в ці хви­ли­ни від­бу­ваю­ть­ся чи не най­за­пек­лі­ші бої на фрон­ті.
Пе­ред Но­вим ро­ком він от­ри­мав 22-ден­ну від­пуст­ку, яку про­вів пе­ре­важ­но в За­по­ріж­жі. Не­три­ва­ла пе­ре­рва про­май­ну­ла ні­би од­на мить. Зу­стрі­ли­ся ми у Ки­єві пе­ред по­вер­нен­ням Во­ло­ди­ми­ра Мос­ка­лен­ка до вій­сь­ко­вої час­ти­ни.

— Моя військова спеціальність — навідник-стрілець зенітної установки «ЗУ 232»,— починає свою розповідь пан Володимир. — За час служби під обстрілами довелося побувати неодноразово. В основному ворог вів вогонь із мінометів. Під час таких атак бійцям дуже важко морально, особливо коли не маєш, чим і як відповісти. З автомата по міномету не попадеш. Коли є наша артилерійська відповідь, то вже на душі легше.


Оскільки агресори-росіяни полюбляють певний символізм, то й наймасовіші атаки вони намагаються приурочити до певних дат, знакових для українців. Скажімо, уже на моїй пам’яті дуже сильний обстріл був 14 жовтня, на Покрову. Потім 6 грудня — на день Збройних Сил України...
Себто так зване перемир’я фактично ніколи й не дотримувалося. Я б сказав, що перемир’я — це дуже умовна штука. До Нового року здебільшого тривали перестрілки навмання або на виснаження. Ворог стояв за кілометр від нас і в нашу сторону із кулеметів чи автоматів гатив у повітря. Це такий психологічний тиск. Відповідно й ми тим самим займалися. Намагалися постійно їх турбувати, не давати заспокоїтися.
Проте прямих боїв, які розпочалися зараз, до новорічних свят, принаймні на території Дебальцевського виступу, не було. Головне завдання нашого батальйону зводилося до контролю території, яку ми зайняли; перевірки транспорту, вантажів, підозрілих осіб і підтримання порядку.
— Чим держава забезпечує солдатів, які воюють на Донбасі?
— Я б сказав так: держава дала мені зброю, бушлат, сталеву каску зразка 1956 року і, так би мовити, мандат на знищення ворога. Решту (тобто сучасне спорядження, речі і головне — постійну підтримку) я отримав завдяки волонтерам, своїм друзям, знайомим. Мої колеги допомагають не лише нашому батальйону, але й іншим бійцям. Зокрема, тим, які нині перебувають у Запоріжжі.
Віднедавна вже пішло постачання з Міноборони, а також від окремих народних депутатів. Бійців забезпечують бронежилетами, формою... Зимові берці видали, білизну — не термо, але хорошу, якісну. Про те, що сьогодні хтось із солдатів залишається голий чи босий, в мене особисто такої інформації немає.
— А як із харчуванням? Сухі борщі, що готують українські дівчата, доходять до бійців?
— Харчування — це єдине, із чим проблеми не було із самого початку. Голодним ніхто не ходив і не ходитиме. Хіба що під час особливо гарячих зіткнень, можливо, довелося відчути певний дискомфорт. Але ж це — війна, усяке буває, просто немає часу на харчування...
Посилки, які привозять волонтери, розподіляються між усіма. Не буває такого, що у когось усе, а хтось — ні з чим. Батальйон — це ніби зріз суспільства. Тут люди різних професій із різними статками, різними можливостями. Є такі солдати, в яких, окрім того що їм дала держава, нічого немає. За рахунок волонтерів їх одягають, годують.
Наприклад, у нашому батальйоні є хлопець із дитбудинку. В нього нікого немає, окрім двох дітей і дружини, яких також треба утримувати. Взагалі, волонтерський рух — це таке унікальне явище, що про нього ще буде написано томи. Не знаю жодної такої країни, де б народ утримував свою армію фактично власними силами.
— Але, на жаль, є й ті українці, які симпатизують так званим ЛНР і ДНР...
— Етнічно це, можливо, й українці, але ментально вони живуть у Радянському Союзі. Здебільшого вони пасивні, їм байдужі такі емоційні почуття, як любов до країни. Єдине їхнє бажання зводиться до того, щоб держава всім забезпечувала. Такі споживчі настрої все ще залишаються в багатьох людей. Є й обдурені пропагандою, котрі діють за принципом «кров за кров». Такі воюють, скажімо, через втрату рідних чи друзів.
Але передусім нам протистоїть професійна російська армія. Мирні мешканці стріляти з «Градів» і гаубиць не можуть. Для цього потрібна серйозна військова підготовка. Недооцінювати ворога не можна, бо на сьогодні у нього більше техніки, більше боєприпасів. Проте й панічних настроїв бути не повинно.
— Нині обстановка на фронті значно загострилася. Як гадаєте, чи доцільно було б запровадити військовий стан?
— Гадаю, він у будь-якому випадку не стане панацеєю. Військовий стан містить дуже багато обмежень для звичайних людей, зокрема для роботи ЗМІ.
До того ж якщо буде оголошено військовий стан, то ми вже не зможемо розраховувати на технічну допомогу від міжнародних структур. Євросоюз не постачає обладнання подвійного призначення в країни, які воюють, бо фактично це є стан війни і для них. Насправді це питання — більше формальне і дуже шкода, що дехто з політиків намагається ним маніпулювати.
— Ви — відомий політичний оглядач, принаймні були таким у мирний час. А тепер, враховуючи обставини, чи не плануєте перекваліфікуватися на військового журналіста?
— Та я ж не збираюся все життя воювати! Скажу відверто: журналістикою займатися значно цікавіше. А більшість тієї інформації, котру я отримую, перебуваючи на фронті, не повинна доходити до широкого загалу. Це — неправильно, коли кожен чих кожного солдата намагаються доносити через Фейсбук чи Твіттер. Зараз треба як ніколи контролювати свої слова. Одне невірне слово може зашкодити...
Що ж до ідеї згодом написати якісь фронтові записки, то поки що я над цим не думав. Поживемо — побачимо, зараз головне — перемогти.
— Як оцінюєте рішення про четверту хвилю мобілізації?
— Армія — це не тільки кількісний показник. Визначальну роль відіграє вміння офіцерів і солдатів, їхня майстерність. Це все приходить із досвідом, який зараз для нас, на жаль, став кривавим. Сьогодні кожна людина в державі мусить усвідомити, що країна воює. Адже навіть зараз багато людей, скажемо так, морально не готові до війни. І в Запоріжжі, і в Києві мені доводилося бачити тих, хто просто живе своїм життям, ніби нічого й не відбувається. Так бути не повинно: країна і її громадяни зобов’язані перебудовувати своє життя, його ритм...
— Чи вдасться локалізувати конфлікт у його нинішніх межах?
— Я вже зараз бачу, що у Путіна є бажання зробити так, щоб конфлікт щонайменше був постійно тліючим. Російське керівництво працює на виснаження України, на перетворення її з держави на якусь незрозумілу й нестабільну територію.
У принципі для цього необов’язково окуповувати всю нашу землю чи намагатися приєднати її до Росії. Кожен день війни забирає в нас купу сил, котрі й військові, і волонтери могли би скерувати на інші, значно корисніші речі. Але зараз ситуація така, що треба воювати. Ми не хотіли цієї війни — на нас напали.
— Насамкінець скажіть, яка нині ситуація в Запоріжжі? Оскільки область — прифронтова і до неї в агресора, вочевидь, також є нездоровий інтерес.
— На перший погляд усе спокійно. Прямої загрози моєму рідному місту я поки що не бачу, але це не означає, що її не існує. Навіть результати недавніх парламентських виборів показали, як багато в області отримав «Опозиційний блок». А там же є люди, які ненавидять Україну як державу. Я не знаю, чи вони платні, чи безплатні агенти агресора, але діяли вони на шкоду нашій державі. Зараз же зачаїлися і чекають.
Від лінії фронту до Запоріжжя — якихось 170–200 кілометрів. Для диверсійної групи це — ніщо. Тому знову повертаюся до того, що все суспільство має відчувати воєнний пульс. Лише так зуміємо здолати ворога — як зовнішнього, так і внутрішнього.
Розмову вела Ольга ІВАНОВА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».