Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Березень 28, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 05 Грудень 2014 18:21

Борис Гуменюк: Путін не зупинеться на Донбасі

Rate this item
(0 votes)

До­сі си­ту­ація в До­нець­ко­му аеро­пор­ту за­ли­шає­ть­ся кри­тич­ною. По­бли­зу аеро­пор­ту в се­лі Піс­ки дис­ло­кує­ть­ся доб­ро­воль­чий ба­таль­йон ОУН. Про си­ту­ацію на пе­ре­до­вій роз­по­вів ко­рес­пон­ден­ту «ДУ» за­ступ­ник коман­ди­ра ба­таль­йо­ну ОУН Бо­рис Гу­ме­нюк.

Війна та втрати ще попереду
— Пане Борисе, розкажіть про батальйон ОУН.
— Батальйон ОУН — наймолодший серед батальйонів. Я починав свою службу в батальйоні «Азов». Коли виникла необхідність створити новий батальйон, недовго думаючи назвали його ОУН. Від 4 серпня ми на передовій. З 12 серпня — в щоденному вогневому контакті з ворогом. Увесь час перебуваємо в селі Піски, що праворуч від аеропорту. Прикриваємо правий фланг наших кіборгів.
— Розкажіть про реальні втрати в батальйоні.
— Якщо говорити про батальйон ОУН, то в нас немає загиблих, хоча є 13 поранених, у тому числі львів’яни. Двом пораненим надали першу допомогу в медичних закладах Дніпропетровщини. Нині вони продовжують курс реабілітації.

Що стосується загалом втрат військовослужбовців на Сході України, то, на жаль, вони значні. Не менші втрати несуть і наші вороги, яких можна умовно розділити на дві категорії: сепаратисти (думаю, кількість втрат іде на тисячі) і безпосередньо — регулярні російські війська. За інформацією, яка є в нас, кількість втрат російських військовослужбовців може наближатися до п’яти тисяч. За всю афганську війну (а це протягом десяти років) Радянський Союз зазнав втрат у 12–15 тисяч. За півроку війни в Україні вони вже мають половину тих втрат.
Є на Донбасі втрати серед населення. Сепаратисти використовують цивільних як заручників. Вони намагаються розташовувати свої вогневі точки в житлових кварталах, на дахах висотних будинків. Звідти ведуть обстріли українських позицій. Ми намагаємося туди не стріляти. Лінія фронту величезна. Я можу говорити, що відбувається безпосередньо там, де стоїмо ми. У нас ще є Маріуполь, Луганськ. Протяжність кордону вимірюється тисячами кілометрів. Якщо говорити про втрати, я не хочу нікого лякати, але думаю, що вся війна і втрати ще попереду. Я в цьому переконаний. На жаль.
— Хто воює у вашому батальйоні?
— Я сам за освітою філолог, автор п’яти книг. 25 років працюю письменником. Одна з останніх книг називається «Вірші з війни». У батальйоні ОУН воюють різні люди — різних національностей, різного віросповідання, різні за мовою, віком, фахом. Раптом з’ясувалося для мене як для галичанина, адже моя батьківщина — Тернопілля, що мовна, релігійна ознаки не можуть бути первинними ознаками українця, українського громадянина, українського патріота.
— Чи є в батальйоні жінки?
— Так. Їх не так багато. Розповім романтичну історію. У нашому батальйоні воює хлопець із Криму. У нього є кохана дівчина-сирота Мальвіна, з якою він познайомився на Майдані. Вона сама з Черкас. Дівчина в абсолютно дивовижний спосіб потрапила на передову.
Ми влітку їхали з Києва трьома мікроавтобусами, везли черговий підрозділ. Вона попросилася з нами, але ми їй відмовили. Тоді Мальвіна переодягнулася в хлопчачий комуфляж, одягнула балаклаву і залізла в багажний відсік. Коли ми зупинилися біля Кременчука поїсти бутерброди, її виявили. Дівчину насварили і хотіли відправити попутками назад до Києва. Але Мальвіна переконала нас узяти її із собою. Довелося взяти. Вона досі в батальйоні.
14 вересня в Києві ці двоє закоханих побралися. Майже місяць були в Києві. Їм дали можливість відгуляти медовий місяць не на передовій. Зараз вони вже разом у батальйоні.

 

Маємо справу із добре навченим ворогом
— Пане Борисе, розкажіть про ситуацію на передовій.
— Село Піски розташоване на відстані трьох-чотирьох кілометрів від Донецького аеропорту. Ситуація стабільно однакова: щодня стріляють, щоночі стріляють, наші відстрілюються, виходять БТРи на позиції, іноді вони імітують атаку, підходять за 400 метрів, наражаються на наш вогонь і відходять назад. Такі військові «гойдалки» тривають. За великим рахунком, нічого особливого. Щоправда, став трохи інтенсивнішим вогонь. Густіше лягають мінометні міни, снаряди. До речі, те саме відбувається і в самому аеропорту та в інших точках, зокрема в Дебальцевому.
Стільки техніки, скільки зараз вони нагнали в Донецьк та Луганськ, так просто не наганяється. Скоро почнеться справжня сувора зима. І якщо вони не почнуть атаку зараз, то тягнутиметься все до весни. Та навряд чи вони чекатимуть весни. Так чи інакше, незабаром вони підуть кудись на прорив. Усім відомо, що їм потрібен сухопутний шлях до Криму. Вони можуть імітувати атаку в будь-якому напрямку: чи на Щасливе, чи на Дебальцеве, чи на аеропорт, але десь може виявитися, що це не імітація.
Може бути й справжній танковий кулак, який вони можуть створити і піти на прорив. Але я сподіваюся, що наші Збройні Сили будуть до цього готові. Вони намагатимуться витіснити нас із наших позицій, щоб узяти в кільце. Ми готові до розвитку таких подій завжди. Урок Іловайська добровольці засвоїли. Сподіваюся, що Збройні Сили України його також засвоїли і що цей урок засвоїли наші «паркетні» генерали Генерального штабу.
Зараз країна має бути, як ніколи, мобілізована і, як ніколи, українці мають бути заодно, тому що в країні війна. Ніякого АТО не існує. Ніякого припинення вогню чи перемир’я не існує. Ми маємо справу із запеклим, добре навченим і жорстоким ворогом. І судячи з повідомлень нашої розвідки, Донецьк все-таки наше місто. Там живуть мільйони українців, переважна більшість з яких мають український паспорт. Вони повідомляють нам про пересування техніки ворога. Майже суцільним колом, суцільним маршем з боку Росії на територію України через неконтрольовані ділянки кордону заходить важка бронетехніка, гради, артилерія, танки.
— Хлопці готові до наступу?
— Так, ми готові морально, адже в нас вибору немає. У мене була заочна дискусія з Президентом України Петром Порошенком. В Інтернеті є відеозвернення батальйону ОУН до Президента України, датоване 31 серпня. Я ровесник з нашим Президентом, і я сказав: «Петре Олексійовичу, хто в наші роки буде нам розповідати, як ми маємо боронити нашу Батьківщину? Я не складу зброї, поки останній окупант перебуватиме на території моєї країни. І мені байдуже, якою буде політика чи позиція Главкома або влади в Києві. Я готовий битися тут до останнього. Добровольці готові заходити в Крим. Незважаючи на те, як до цього ставитиметься українська влада».
У мене зараз іноді складається враження, що українська влада погодилася з тим, що ми Крим втратили. І мусоляться різні думки, мовляв, давайте судитися. Ще ніколи ніхто не відсуджував свою власну територію в судах. Мусолиться через ЗМІ і така точка зору, що ми житимемо краще, і вони самі до нас попросяться.
Знаєте, ніхто так не ненавидить Південну Корею, як Північна Корея. Чим краще ми будемо жити, чим гірше житимуть мешканці Криму, тим більше вони нас будуть ненавидіти. Це наша земля, і ми повинні за неї битися. Ми маємо вибити ворога з цієї землі. Ось яка моя позиція. І така позиція переважної більшості добровольців.
— Які стосунки складаються з місцевим населенням?
— Складні. У Пісках майже не залишилося місцевого населення, тому що майже не залишилося цілих будинків. Руїни. Якщо на все село умовно 300–400 дворів, то, мабуть, не кожна десята хата нині придатна для життя. У будинки потрапляють міни, снаряди. Будинки горять. Люди ховаються в підвалах. Залишилося 5% населення, а це переважно літні люди. За моїми спостереженнями, 50% мешканців виступають за Україну. Вони вже хльобнули братньої любові і розуміють, що їм багато років не те розповідали. Інші 50% мешканців кажуть, що вони за мир. Відверто ДНРівську позицію не займає ніхто серед тих, хто залишився.
Люди півроку не отримують пенсій, ніякого забезпечення, не працюють магазини. Продуктами харчування з ними ділимося ми: хліб, тушонка, макарони, крупа. Вони спочатку з острахом чекали «карателів-бандерівців». Чекали, що прийдуть гуцули з Карпат і будуть їх різати. Натомість, я запрошую їх до нас на вечерю, на нехитру солдатську кашу. Ці бабусі плачуть, бо розуміють, що їм щось не те розповідали. І це справді так. Принаймні, останніх 23 роки їх покинула українська держава. Вона віддала їх на розтерзання Ахметовим, Януковичам. Ми віддали інформаційний і культурний простір. І в нас зараз є нагода і можливість негайно повернути все назад.
— Чи вистачає у вас провізії, техніки, зброї?
— Якщо зараз говорити про батальйон, а в нас 100 бійців у Пісках, 100 бійців на ротації на лікуванні, все-таки окопна війна — це дуже складна, нудна річ. У нас війна нагадує Першу світову: авіації немає, літаків ще не винайдено, літаки не літають, б’ють гармати з далекої відстані. Я зі своєї гвинтівки, автомата не можу дотягнутися до позиції, на якій стоять гармати чи гради, які стріляють на відстані 40 км. І тому ми в окопах найперше повинні ховатися. Це єдиний захист — ховатися. Риїмо траншеї, бліндажі.
Стосовно забезпечення, то якби не український народ, волонтери, нам би було скрутно. Нам допомагають волонтери усього світу: Італія, Іспанія, Австралія, Канада, США, Німеччина, Польща, а в Україні — від Львова до Краматорська. Хоча з Краматорська більше допомоги, ніж зі Львова, адже їм ближче до нас. Кожного дня приходять продукти харчування, амуніція, засоби індивідуального захисту.
Батальйон ОУН належить до тих небагатьох підрозділів, який немає жодного статусу. Ми формально не підпорядковуємося ні МВС, ні Збройним Силам України. Ми — добровольці в повному розумінні слова. Все, що в нас є, — це завдяки волонтерам, а є в нас все. Що означає «все»?
Нещодавно я зі Львова на передову привіз автомобіль, який був набитий провізією. Автомобіль — це, на жаль, теж розхідний матеріал. Він може поїздити тиждень, місяць, а може — одну годину. Може прилетіти снаряд чи міна — і машини немає. І це стосується всього: наколінників, налокотників, касок, бронежилетів тощо. Зрозуміло, що це розхідний матеріал. На щастя, воно все йде суцільним потоком. Така сама ситуація по всіх підрозділах, добровольчих батальйонах — точно.

 

Маємо воювати, перемагати, а якщо доведеться – гинути!
— У суспільстві точаться розмови про те, що наші воїни не задоволені діями керівництва в Києві. Чи підете ви на Київ?
— Доброволець — це 100% любові. Доброволець ніколи не підніме руку на власну країну, тим паче на власний народ. Хоча ми не асоціюємо українську владу з українською державою і українським народом. Поки що терпимо. Нам, здебільшого, не подобається політика української влади. Вона не подобалася нам навесні, влітку, восени і не подобається зараз. Я не кажу про попередніх очільників. Я кажу про нинішню владу, яку привів до влади Майдан. Нам не подобається політика, але ми терпимо, бо ми солдати.
Багато хто говорить про Іловайськ, що це була справжня зрада. Хлопців відверто злили. Називається багато імен, зокрема прізвище Литвина. Таких за умов воєнного часу треба було б ставити до стінки. Принаймні, половина генералів не компетентні. Їх треба списати в запас, відправити на пенсію. Натомість дозволити керувати армією, Збройними Силами України молодим майорам, підполковникам, які себе проявили в боях, як герої.
Мушу назвати одного з них — Меживікін. Я переконаний, що багато хто з вас це ім’я і не чув. Він комбат 93-ї мотострілецької бригади. Він не лише герой України. Він може бути символом України. Він сам особисто на своєму танку спалив щонайменше 5 ворожих танків і значно більше БТР-ів. У аеропорту підбили його танк і ще один наш танк. Він поранений, контужений вилізав зі свого танка, гасив його, йшов в атаку. Це — реальний герой. Імені його ніхто не знає. І отаких героїв, як майор Меживікін, я думаю, сотні. Поки що безіменних, але слава Богу — живих.
— Ви говорили, що Вам не подобаються дії влади. А що б Ви запропонували?
— У березні, коли російські війська лише зайшли на територію Криму, розпочав би проти них реальні військові дії. Я розумію, що важко було б переступити бар’єр та взяти зброю в руки і вистрілити в людину. У Криму наш військовий контингент становив 15 тисяч військовослужбовців. З них вийшли з Криму 2,5 тисячі. Решта залишилася в Криму. Більшість із них прийняли присягу Росії.
Що я б зробив? На початку березня я б відкрив військові склади, поєднав би з військкоматами та іншими органами державної влади на місцях. Кожному громадянинові України при пред’явленні паспорта видав зброю. За моїм аналізом, в Україні близько мільйона осіб у березні готові були взяти зброю до рук. Я б узяв собі кулемет, гранатомет.
Я сам на початку березня пішов у військкомат, а живу під Києвом. До мене вийшов молодий воєнком і каже: «Ви у війську служили?» Я йому: «Ні».
Він продовжив: «Вам уже скоро 50. Ми беремо лише до 40 років і в кого важливі професії. До 45 років ми пишемо всіх інших, але військовозобов’язаних. А ви партизан. Можете створити партизанський загін. А таких ми не пишемо. Бо комп’ютер потрапить у руки ворога, і вас тоді викриють». Я йому подякував і створив партизанський загін чоловіків, яким «45 плюс». Приблизно набралося півтори тисячі. Це, зазвичай, мисливці зі зброєю. Я сам пішов із власним карабіном, сів у власне авто, заправився власним коштом і поїхав на війну.
Хто мені буде розповідати, як ми маємо боронити свою країну? За моїми спостереженнями, таких чоловіків зараз в Україні близько мільйона. Це ж непереможна армія! Ми заженемо їх за Урал. Дайте нам таку можливість. Ми приречені виграти цю війну. Ми, українці, б’ємося на два фронти: зовнішній ворог, як це в нас було завжди в історії, і є п’ята колона — прихований ворог в середині країни. Я тільки заніс руку для удару, готовий дати в щелепу і ворог упаде на підлогу, так у мене на руці починають виснути різні політики, політикани, пацифісти тощо. І мій замах залишається лише замахом.
Сподіваємося, що зараз щось зміниться. Може, дійсно, з приходом нової Верховної Ради щось зміниться. Хоча, чесно кажучи, я особисто нічого не очікую нового, але будемо бачити. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Я думаю, що рано чи пізно почнеться активна фаза бойових дій. Іншого виходу немає. І буде те, що мусить бути. Ми будемо їх бити і гнати зі своєї землі.
Ми повинні зробити свою чоловічу справу. Маємо воювати, перемагати, якщо доведеться — гинути. У нас немає іншого виходу. Не хочемо гинути — будуть народжуватися діти рабами. Путін не зупиниться на Донбасі чи Києві. Йому потрібна Рава-Руська та Чоп. Мене це не влаштовує! Категорично!
Розпитувала Інна БОРИСОВА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».