Не­що­дав­но Пре­зи­дент Ук­раї­ни Пет­ро По­ро­шен­ко ви­дав Указ «Про не­від­клад­ні за­хо­ди що­до зміц­нен­ня дер­жав­но­го ста­ту­су ук­ра­їн­ської мо­ви та спри­ян­ня ство­рен­ню єди­но­го куль­тур­но­го прос­то­ру Ук­раї­ни».
Згідно з цим документом Кабінет Міністрів України повинен розробити Державну цільову програму на 2018–2028 роки, «спрямовану на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, зміцнення державного статусу української мови, вироблення дієвих механізмів його захисту і розвитку».

Про це свід­чать да­ні ана­лі­тич­но­го ог­ля­ду «Ста­но­ви­ще ук­ра­їн­ської мо­ви в Ук­раї­ні», опри­люд­не­но­го ру­хом «Прос­тір сво­бо­ди».

Українська мова попри певні складнощі сьогодні все ж домінує в галузі освіти, в органах державної влади та в кінопрокаті. Завдяки новоприйнятим останнім законам дещо зміцнила позиції в радіоефірі та на книжковому ринку.
А ось російська, незважаючи на неоголошену війну, яку проти нас веде Москва, домінує у сфері послуг, друкованих виданнях, українському сегменті Інтернету, а також посідає неприродно велику частку телеефіру.

9 ЛИС­ТО­ПА­ДА — ДЕНЬ УК­РА­ЇН­СЬКОЇ ПИ­СЕМ­НО­СТІ І МО­ВИ

Іс­то­рія свід­чить: усі ім­пе­рії на те­ре­нах Ук­раї­ни своє па­ну­ван­ня по­чи­на­ли з утис­ків ук­ра­їн­ської мо­ви. Так бу­ло і за ча­сів Ро­сій­ської ім­пе­рії, і за ча­сів ко­лиш­ньо­го СРСР.

Правда, інколи доводиться почути, що за радянської влади «наша мова і російська були рівноправними». При цьому автори таких тверджень посилаються на постанову Ради народних комісарів Української РСР від 1923 року, яка проголошувала українізацію.

Пре­зи­дент­ські ви­бо­ри у Бра­зи­лії ви­грав край­ній пра­вий по­лі­тик Жа­ір Боль­со­на­ро. Але ви­бо­ри у Бра­зи­лії — це не тіль­ки но­вий пре­зи­дент: 7 жовт­ня бра­зиль­ці го­ло­су­ва­ли та­кож за сво­їх пред­став­ни­ків у па­ла­ті де­пу­та­тів Конг­ре­су. З 513 де­пу­та­тів при­близ­но дві тре­ти­ни пред­став­ля­ють пра­ві пар­тії.

З 1991 року Больсонаро засідає у Конгресі, з них 11 років від Прогресивної партії, яка небагато спільного мала з прогресом, але багато з корупцією. Нині Больсонаро представляється як людина з-поза істеблішменту.

Пе­кін енер­гій­но за­пе­ре­чує, що на­дає вій­сь­ко­ву до­по­мо­гу Да­мас­ку. «Це — спот­во­рен­ня по­лі­ти­ки Ки­таю. Рі­шу­че ви­сту­па­ємо за вре­гу­лю­ван­ня кон­флік­ту ви­ключ­но мир­ни­ми за­со­ба­ми», — за­явив спе­ці­аль­ний по­слан­ник Ки­таю з пи­тань Си­рії Сі Сяоян.

Хвилю домислів викликала заява посла Китаю у Сирії Сі Цяньцзіня в інтерв’ю сирійській газеті «Аль-Ватан»: «Наші військові взяли б якимось чином участь і підтримали сирійську армію, яка воює з терористами в Ідлібі та інших частинах країни».

На­при­кін­ці жовт­ня у Стам­бу­лі від­був­ся са­міт, при­свя­че­ний си­рій­сько­му вре­гу­лю­ван­ню. По­дії, які роз­ви­ваю­ть­ся піс­ля цієї по­дії, свід­чать, що ту­рець­ка сто­ро­на на­ма­гає­ть­ся про­дов­жи­ти про­цес пріо­ри­тет­ної ре­алі­за­ції влас­них на­ціо­наль­них ін­те­ре­сів у Си­рії та на Близь­ко­му Схо­ді за­га­лом.

За­вер­шен­ня цьо­го­річ­но­го елек­то­раль­но­го цик­лу ви­бо­ра­ми до лан­дта­гів Ба­ва­рії і Гес­се­на ство­ри­ло мі­ні­маль­ну по­лі­тич­ну сен­са­цію у внут­ріш­ньо­по­лі­тич­но­му жит­ті Ні­меч­чи­ни.

Бундесканцлер Ангела Меркель заявила, що у грудні на партійному з’їзді Християнсько-демократичної партії не буде висувати свою кандидатуру на роль лідера партії. Вона вперше була обрана керівником ХДС у грудні 2000 року.
До листопада 2005 року, коли Меркель уперше стала канцлером, вона очолювала ХДС у статусі опозиційної партії. Останні 13 років Меркель є лідером правлячої партії.

Дня­ми у Мос­кві по­бу­вав го­ло­ва Дер­жав­ної Ра­ди і Ра­ди Мі­ніс­трів Рес­пуб­лі­ки Ку­ба Мі­гель Діас-Ка­нель Бер­му­дес. У квіт­ні по­точ­но­го ро­ку він став на­ступ­ни­ком Ра­уля Кас­тро.

Візит до Москви вийшов далеко за межі формального ознайомчого насамперед тому, що впродовж 2018 року політична ситуація в країнах Латинської Америки стрімко змінюється. Москва помітно втрачає вплив у регіоні, де від влади відходять лівоцентристські уряди.

Лю­бов де­яких ук­ра­їн­ських по­лі­ти­ків до пі­ару з будь-яко­го при­во­ду, на­віть на смер­ті, — чи не най­га­неб­ні­ше у нас яви­ще, звик­ну­ти до яко­го не­мож­ли­во.

Громадських діячів недолюблюють скрізь — за їхню надмірну активність, яка дратує, але яка водночас рухає суспільні процеси. Інколи, на жаль, ціною людського життя...
Смерть молодої херсонської чиновниці та громадської діячки Катерини Гандзюк, яка пішла з життя за кілька місяців після нападу (зловмисники облили жінку концентрованою кислотою), шокувала українців не тільки своєю раптовістю — всі вірили, що Катерина одужає, як цинізмом політичного «кордебалету», що розгорнули довкола.

МОЖЛИВІ СЦЕНАРІЇ ДЛЯ НОВИХ ПРАВИЛ ГРИ НАПЕРЕДОДНІ НАРОДНОГО ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ

По­за­вчо­ра ми­нув рів­но рік від­то­ді, як Вер­хов­на Ра­да Ук­раї­ни ухва­ли­ла в пер­шо­му чи­тан­ні но­ву ре­дак­цію Ви­бор­чо­го ко­дек­су, кот­рий се­ред ін­шо­го пе­ред­ба­чає во­ле­ви­яв­лен­ня за про­пор­цій­ною сис­те­мою з від­кри­ти­ми спис­ка­ми.
Біль­шість спос­те­рі­га­чів схо­дять­ся на дум­ці, що то­ріш­нє мі­ні­маль­не (226 го­ло­сів) ре­зуль­та­тив­не го­ло­су­ван­ня від­бу­ло­ся ви­пад­ко­во.