Дня­ми у Брюс­се­лі лі­де­ри дер­жав — чле­нів Єв­ро­пей­сько­го Со­юзу піс­ля три­ден­них пе­ре­го­во­рів із Ве­ли­кою Бри­та­нією до­сяг­ну­ли ком­про­мі­су що­до умов, на яких бри­тан­ська елі­та го­то­ва по­го­ди­ти­ся на не­ви­хід з Єв­ро­со­юзу. За офі­цій­ни­ми ре­зуль­та­та­ми пе­ре­го­во­рів бу­ло ого­ло­ше­но, що сто­ро­ни до­мо­ви­ли­ся що­до ос­нов­них по­ло­жень, які від­стою­вав бри­тан­ський прем’­єр-мі­ністр Де­від Ке­ме­рон.

Зокрема, лідери країн — членів Євросоюзу погодилися, що Велика Британія не повинна приєднуватися до Монетарного союзу. Але Лондон як один із найбільших світових фінансових центрів залишив за собою право дорадчого голосу у справах Монетарного союзу.

Ого­ло­шу­ючи ре­фе­рен­дум про пе­ре­бу­ван­ня Ве­ли­ко­бри­та­нії в Єв­ро­со­юзі, Де­від Ке­ме­рон ри­зи­кує не тіль­ки роз­па­дом со­юзу Спо­лу­че­но­го Ко­ро­лів­ства з Єв­ро­пей­ським Со­юзом, але й роз­ко­лом у влас­ній пар­тії.

Остаточний зміст порозуміння Лондона і Брюсселя стосовно нових умов членства Великобританії в Європейському Союзі є компромісом і завершує етап складних переговорів. На засіданні британського кабінету ухвалено рішення, що договір Великобританія — Євросоюз є достатньо добрим, щоб Сполучене Королівство залишалось в ЄС. Але це може стати останнім днем єдності кабінету і Консервативної партії.

Зем­лі су­час­ної Са­удів­ської Ара­вії до за­вер­шен­ня Пер­шої сві­то­вої вій­ни вхо­ди­ли до скла­ду Ос­ман­ської ім­пе­рії. Піс­ля 1918 ро­ку Мус­та­фа Ата­тюрк ство­рю­вав су­час­ну світ­ську Ту­реч­чи­ну. На­то­мість са­удів­ські пра­ви­те­лі на улам­ках Ос­ман­ської ім­пе­рії до по­чат­ку 1930-х ро­ків ство­ри­ли Са­удів­ське ко­ро­лів­ство. Справж­нім по­да­рун­ком для са­удів­ців ста­ли ве­ли­чез­ні по­кла­ди наф­ти.

Після Другої світової війни королівство Саудівська Аравія стало найближчим союзником Сполучених Штатів на Близькому Сході. Натомість Туреччина завдяки зусиллям Ататюрка перетворилася на переважно світську ісламську державу й навіть стала членом НАТО. Туреччина мала стати зразком для демократії і вестернізації для решти ісламських держав.

Нові кроваві кордони балканських держав формувалися головним чином шляхом внутрішніх і зовнішніх війн. Тепер нестабільність визначається новою якістю, яка обумовлюється бажанням балканських держав налагодити відносини з Європейським Союзом і НАТО. Нагадаємо, що членами цих обох об’єднань є Словенія і Хорватія.
Натомість Сербія, Боснія і Герцеговина, Македонія та Чорногорія перебувають на різних етапах своїх відносин з Євросоюзом і НАТО. Наприкінці 2015 року Сербія розпочала офіційні переговори про вступ до Європейського Союзу. Ціною цього рішення стала домовленість про сербський компроміс з албанцями Косова

11 лю­то­го пар­ла­мент Лат­вії за­твер­див уряд Ма­рі­са Ку­чін­скі­са, по­лі­ти­ка Со­юзу зе­ле­них і се­лян (СЗС), ба­га­то­річ­но­го ді­яча міс­це­во­го са­мо­вря­ду­ван­ня, який пе­ре­бу­ває у Сей­мі ли­ше з 2014 ро­ку. Лат­вія не ма­ла уря­ду з 7 груд­ня 2015 ро­ку, ко­ли у від­став­ку по­да­ла прем’­єр Лайм­то­да Стра­уюма.

До кабінету Кучінскіса ввійдуть переважно ті самі міністри, які творили уряд Страуюми, частина з них очолить інші міністерства. Свої крісла зберегли міністри закордонних справ Едгарс Рінкевічс та оборони Раймондіс Бергманіс, що має гарантувати незмінність курсу закордонної і оборонної політики Латвії.

На тлі чер­го­во­го за­гос­трен­ня си­ту­ації на Дон­ба­сі, во­че­видь, при­уро­че­но­го ро­сій­ськи­ми бо­йо­ви­ка­ми до дру­гої річ­ни­ці пе­ре­мо­ги Ре­во­лю­ції Гід­но­сті, мож­на кон­ста­ту­ва­ти й низ­ку ін­ших на­мі­рів з бо­ку на­шо­го аг­ре­сив­но­го су­сі­да на­шко­ди­ти Ук­раї­ні. Не­да­рем­но ж бо ни­ніш­ню вій­ну іме­ну­ють гіб­рид­ною...

Річ у тім, що вже кілька тижнів Росія, як завжди порушуючи багато міжнародних норм, суттєво обмежує транзитний рух власною територією. До такого кроку тамтешні посадовці вдалися, ймовірно, відповідаючи на європейські (а тепер уже й — українські) санкції, котрі стосуються блокування російських товарів.

Бі­жен­ці (і в ці­ло­му ви­му­ше­ні міг­ран­ти) не є но­вим яви­щем для Ук­раї­ни. Втім, на жаль, сло­во «бі­же­нець» з’яви­ло­ся за­раз у по­всяк­ден­но­му обі­гу пе­ре­до­всім не че­рез тих, ко­го за­ко­но­дав­ство ви­зна­чає «бі­жен­ця­ми», а че­рез гро­ма­дян Ук­раї­ни, які зму­ше­ні ви­їха­ти з оку­по­ва­них чи не­без­печ­них те­ри­то­рій до спо­кій­ні­ших ре­гіо­нів (і ко­го пра­виль­ні­ше ви­зна­ча­ти як «ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців» або ж «внут­ріш­ньо пе­ре­мі­ще­них осіб»).

Піс­ля під­пи­сан­ня Мін­ських угод ук­ра­їн­ська вла­да опи­ни­ла­ся в си­ту­ації, ко­ли, з од­но­го бо­ку, по­тріб­но до­три­му­ва­ти­ся на­ціо­наль­них ін­те­ре­сів, а з ін­шо­го — до­слу­ха­ти­ся до по­рад за­хід­них «нор­манд­ських» парт­не­рів. Оче­вид­но, що рік то­му, під час на­дваж­ких пе­ре­го­во­рів, пе­ред­ба­чи­ти всі ню­ан­си бу­ло не­мож­ли­во. Від­так нав­ряд чи пра­ві за­пек­лі кри­ти­ка­ни, кот­рі «Мінськ-2» іме­ну­ють не інак­ше як зра­дою. Ско­рі­ше, це — та­кий со­бі орі­єн­тир, слі­ду­ючи яко­му, Ук­раї­на от­ри­ма­ла мож­ли­вість по­сту­по­во ко­ри­гу­ва­ти йо­го на свою ко­ристь.