На­пев­не, справж­нє мис­тец­тво не має прос­то­ро­вих та ча­со­вих меж. До­сить час­то тво­ри, на­пи­са­ні кіль­ка де­ся­ти­літь то­му, до то­го ж пись­мен­ни­ком з ін­шої кра­їни, сприй­маю­ть­ся так, на­че во­ни ство­ре­ні сьо­го­дні і про нас.
Під­твер­джен­ня цьо­му — ви­ста­ва «По­трі­бен бре­хун» за п’єсою грець­ко­го дра­ма­тур­га Ді­міт­ра­са Пса­фа­фа­са, що не так дав­но по­пов­ни­ла ре­пер­ту­ар На­ціо­наль­но­го ака­де­міч­но­го те­ат­ру ро­сій­ської дра­ми іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки.

Хто ж він, цей брехун? Звичайний хлопець, що має талант обвести навколо пальця будь-кого. І, безумовно, він просто знахідка для народного обранця — депутата (ці діячі вже давно і всюди перетворилися на комічних персонажів), котрий, наобіцявши довірливому народу золоті гори, після виборів мирно спочивав на лаврах слави.
Так, брехун для нього — знахідка, якби не один нюанс — хлопець пристрасно закохався у дружину народного обранця. Ця вистава — не соціальна сатира, а просто відпочинок для всієї родини, а ще привід замислитися з приводу старої істини, про яку досить часто забувають: якщо весь час брехати, то тобі вже ніхто не повірить. Навіть якщо ти будеш говорити щиру правду.

19–22 бе­рез­ня в да­ле­ко­му Ін­дій­сько­му міс­ті На­шик про­хо­див VII Між­на­род­ний фес­ти­валь до­ку­мен­таль­них філь­мів, участь у яко­му впер­ше взя­ли ук­ра­їн­ські майс­три ко­рот­ко­мет­раж­них стрі­чок. На суд по­важ­но­го жу­рі во­ни пред­ста­ви­ли сім до­ку­мен­таль­них філь­мів. Ці­ка­во, що всі їх­ні ав­то­ри — з Пол­тав­щи­ни.

Режисерів-аматорів об’єднали не лише спільне захоплення створенням короткометражних стрічок, але й щире прагнення відродити в Україні традиції документального кіно. А долали сходинки майстерності та набували досвіду вони як постійні учасники регіонального кінофестивалю «Полтава-Док», котрий цього року всьоме відкриє свої двері для українських кінодокументалістів.
З Індії директор полтавського кінофестивалю «Полтава-Док» Олександр Калашник повернувся не з порожніми руками. Одна із семи документальних стрічок, які конкурували на Міжнародному фестивалі з роботами маститих світових документалістів, отримала визнання і її автора було нагороджено Почесним дипломом. Після повернення додому українського документаліста з ним зустрівся кореспондент «ДУ» і попросив поділитися з читачами газети своїми враженнями від Міжнародного кінофестивалю.
— Олександре Павловичу, як узагалі українські документалісти регіонального рівня зуміли потрапити в число учасників такого престижного Міжнародного фестивалю документального кіно, та ще й повернутися додому з нагородою, адже не секрет, що в Україні справи з документальним кіно кепські?

Світ зі стрім­ко зрос­та­ючим на­се­лен­ням увій­шов у ХХІ сто­річ­чя — еру гло­баль­но­го по­лю­ван­ня за енер­го­ре­сур­са­ми. Про­фі­цит­ні в ре­сурс­но­му від­но­шен­ні кра­їни ста­но­влять мен­шість і, як пра­ви­ло, на­ле­жать до ін­шо­го ци­ві­лі­за­цій­но­го прос­то­ру, аніж кра­їни — спо­жи­ва­чі енер­го­ре­сур­сів.

У свою чергу, країни-споживачі поділяються на промислово розвинені, що переймаються проблемами енергоефективності та енергозбереження, та ті, що розвивають своє енергоспоживання, нехтуючи вимогами енергозбереження і турботою про довкілля. Тому на глобальне полювання за енергоресурсами автоматично накладається конфлікт цивілізацій, що збільшує турбулентність розвитку світової енергетики, зауважують експерти.
Перехід до розробки покладів нетрадиційних вуглеводнів загострює конкуренцію енергоресурсних потоків у глобальному та регіональному вимірах. Тож деякі провідні країни-видобувачі сформували на певних експортних напрямках монополізм своїх держкомпаній і намагаються зберегти його всупереч тенденції зростання конкуренції на глобальних енергоринках. Це стає серйозним викликом для низки країн-споживачів, у тому числі й для України.

Мі­ністр со­ці­аль­ної по­лі­ти­ки Пав­ло Ро­зен­ко спо­ді­ває­ть­ся, що об­ме­жен­ня пен­сій для пра­цю­ючих пен­сіо­не­рів на 15% бу­де зня­те вже в на­ступ­но­му ро­ці. Та­ку дум­ку він ви­сло­вив в ефі­рі Пер­шо­го на­ціо­наль­но­го те­ле­ка­на­лу.

«Заходи, яких доводиться вживати, в тому числі і в пенсійному забезпеченні, є важкими і непопулярними, але вони необхідні і тимчасові, — сказав міністр. — Сподіваюся, що вже в наступному році обмеження пенсій для працюючих пенсіонерів на 15% буде зняте».
За словами П. Розенка, для виплат пенсій у тих розмірах, які є сьогодні, Пенсійному фонду не вистачає близько 80 млрд грн: «Якщо говорити прямо: він — банкрут, і без допомоги держави ця фінансова інституція просто б не існувала».
Міністр зауважив, що завдяки спільній принциповій позиції Президента та урядової переговорної групи вдалося відійти від ключової вимоги МВФ щодо збалансування бюджету Пенсійного фонду за рахунок підвищення пенсійного віку до 65 років.

У трав­ні ук­ра­їн­ські ро­ди­ни, які за­хо­чуть ско­рис­та­ти­ся сво­їм пра­вом на от­ри­ман­ня жит­ло­вих суб­си­дій, змо­жуть пе­ре­ко­на­ти­ся на влас­ній ки­ше­ні, на­скіль­ки діє­вим ста­не анон­со­ва­ний не­що­дав­но уря­дом спро­ще­ний по­ря­док на­дан­ня ад­рес­ної до­по­мо­ги дер­жа­ви в умо­вах різ­ко­го скач­ка цін на теп­ло­но­сії.

За роз’ясненням із цього приводу Укрінформ звернувся до фахівців Міністерства соціальної політики.
Ось що сказав директор Департаменту державної соціальної допомоги міністерства Віталій Музиченко:
— У зв’язку з підвищенням цін і тарифів на газ і електроенергію Кабінет Міністрів ухвалив рішення щодо подальшого суттєвого спрощення процедури призначення житлової субсидії. Йдеться про постанову від 28 лютого 2015 року № 106 «Про удосконалення порядку надання житлових субсидій», яка набирає чинності 1 травня нинішнього року.
Документ передбачає, що вже найближчим часом призначення субсидії відбуватиметься на підставі лише двох документів — заяви і декларації, форма яких спрощена максимально. Фактично кожна родина отримає разом із рахунком на оплату послуг бланк, який потрібно буде заповнити.
Далі зазначені заяву та декларацію слід буде подавати до органу соціального захисту населення за місцем реєстрації заявника або особисто чи надіслати поштою.

На тлі не­скін­чен­них проб­лем — за­тяж­ної вій­ни на Дон­ба­сі, зне­ці­нен­ня грив­ні, за­хмар­но­го по­до­рож­чан­ня ко­му­наль­них по­слуг, лі­ків та хар­чів, ма­со­во­го без­ро­біт­тя то­що, які пе­ре­тво­ри­ли на­ше жит­тя на ви­жи­ван­ня, укра­їн­ці якось мля­во спос­те­рі­га­ють за ре­алі­за­цією ще од­но­го екс­пе­ри­мен­ту сво­го уря­ду. А мар­но, адже в ре­зуль­та­ті вті­лен­ня йо­го в ре­аль­ність усі ми жи­ти­ме­мо в за­но­во пе­ре­кро­єній Ук­раї­ні...

Про нагальну потребу в проведенні адміністративно-територіальної реформи в Україні протягом останніх кількох років говорили практично у всіх урядах. І не лише говорили, але й намагалися щось зробити в цьому напрямку. Пам’ятаємо, як наполегливо втілював у життя цю ідею віце-прем’єр уряду Тимошенко Роман Безсмертний. Правда, його спроба перекроїти межі громад одного з експериментальних районів Київщини закінчилася фіаско, бо наштовхнулася на неприйняття змін самою громадою.
Після провалу нібито шляхетного нововведення, принаймні, на тому етапі наступні уряди не ризикували втрачати бали на балачках про адміністративно-територіальну реформу. Воно й зрозуміло, бо проблем у політично нестабільному суспільстві зі слабкою економікою вистачало й без цього...

Але після Майдану і приходу до влади чергової команди урядовців наверху знову згадали про зміну адміністративно-територіальної карти України. Випадково чи ні, але саме в День сміху — 1 квітня 2014 року — Кабмін схвалив «Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні».

Не­що­дав­но На­ціо­наль­ний прес-клуб з аг­рар­них та зе­мель­них пи­тань про­вів чер­го­ве за­сі­дан­ня. Вкот­ре ува­га ук­ра­їн­ської гро­мад­сько­сті бу­ла при­ку­та до не­об­хід­но­сті ство­рен­ня в Ук­раї­ні сі­мей­них фер­мер­ських гос­по­дарств. Це пе­ред­ба­чає­ть­ся за­ко­но­про­ек­том № 1599 «Про вне­сен­ня змін до де­яких за­ко­нів Ук­раї­ни що­до сти­му­лю­ван­ня ство­рен­ня та ді­яль­но­сті сі­мей­них фер­мер­ських гос­по­дарств», який уже ви­три­мав пер­ше пар­ла­мент­ське ви­про­бу­ван­ня і те­пер ак­тив­но го­тує­ть­ся до дру­го­го чи­тан­ня.

Законодавчі новації
Заступник міністра аграрної політики та продовольства Володимир Лапа визнав, що проходження законопроекту № 1599 у парламенті було непростим. А все тому, що не всі народні депутати розуміють його важливість та актуальність.
У цілому законопроект запроваджує одразу кілька новацій. Одна з них стосується визначення сімейної ферми. Щодо цього Володимир Лапа висловився так: «У нас фермерське господарство може обробляти 10 гектарів, а може й 10 тис. гектарів. Усі розуміють, що це дещо різні господарства. Тому через визначення сімейної ферми ми даємо можливість акцентовано проводити державну політику щодо таких господарств».

У пи­тан­ні кон­флік­ту на Схо­ді Ук­раї­ни за остан­ні 12 мі­ся­ців із Ні­меч­чи­ни лу­на­ли різ­ні дум­ки. Ми чу­ли ви­сло­влю­ван­ня, як пра­ви­ло, по­лі­тич­них ав­то­ри­те­тів-ве­те­ра­нів, які на­ма­га­ли­ся до­вес­ти, що до дій Ро­сії тре­ба ста­ви­тись із ро­зу­мін­ням. Та­кож ми чу­ли аб­со­лют­но про­ти­леж­ні го­ло­си не менш ав­то­ри­тет­них пред­став­ни­ків по­лі­тич­них еліт і спос­те­рі­га­ли за над­зви­чай­но кри­тич­ною дис­ку­сією на те­му Ро­сії у ні­мець­ких ме­діа.

Помітними були зусилля федерального уряду щодо вирішення кризи дипломатичними методами. Знаковими стали промови канцлера Ангели Меркель у Сіднеї і керівника МЗС Франка-Вальтера Штайнмайєра в Єкатеринбурзі, у яких як мало хто вони висказали російському режиму все, що думають про нього.
Цей німецький дует часто свідчив про німецьку стурбованість, інколи про безпорадність, а переважно про труднощі знаходження місця у новій реальності. Але було б великою помилкою інтерпретувати це як відхід від Заходу і повернення до старого «німецького питання».
Раніше його суттю була нездатність Німеччини погодитись зі статус-кво. Вона хотіла більше місця під сонцем або життєвого простору, а також цілком мирно національної єдності у праві і свободі, майже втрачених у результаті Другої світової війни. Досягнення цих цілей кожного разу вимагало ґрунтовної зміни умов в Європі.

За­яву Жа­на-Кло­да Юн­ке­ра про ство­рен­ня єв­ро­пей­ської ар­мії, зроб­ле­ну 8 бе­рез­ня ц. р., під­хо­пи­ла ні­мець­кий мі­ністр обо­ро­ни Ур­су­ла фон дер Ля­йєн. Ви­ко­рис­то­ву­ючи по­сту­ла­ти Юн­ке­ра, нім­ці по­ча­ли дис­ку­сію про по­глиб­лен­ня вій­сь­ко­вої спів­пра­ці в ЄС, на­ма­га­ючись ре­алі­зу­ва­ти влас­ні пла­ни роз­вит­ку по­лі­тич­ної, вій­сь­ко­вої і про­мис­ло­вої спів­пра­ці в Єв­ро­пі.

Інтерв’ю керівника Європейської комісії Жана-Клода Юнкера для газети «Ді Вельт» включає, зокрема, висловлювання на тему «спільної європейської армії, яка допоможе сформувати спільну закордонну і військову політику та показати відповідальність Європи». Юнкер говорив досить загальними словами і повторив уже відомі погляди, проте у контексті агресії Росії в Україні європейські медіа поставилися до них з особливою увагою.
У ФРН постулати створення європейської армії викликали скептичну реакцію німецьких експертів, але позитивну провідних німецьких політиків, канцлера через речника уряду, міністрів закордонних справ і оборони. До проєвропейської позиції у німецькому політичному дискурсі завжди було надзвичайно позитивне ставлення. Нинішній міністр оборони ФРН Урсула фон дер Ляйєн (ХДС) пішла на крок далі і на конференції у Брюсселі 20 березня оголосила створення європейської армії довготерміновою метою ФРН.

В Єгип­ті за­вер­шив­ся що­річ­ний са­міт Лі­ги араб­ських дер­жав. Спо­чат­ку зда­ва­ло­ся, що го­лов­ним на по­ряд­ку ден­но­му бу­де пи­тан­ня чо­ти­ри­річ­ної гро­ма­дян­ської вій­ни в Си­рії, але на­пе­ре­до­дні са­мі­ту свої ко­рек­ти­ви внес­ла гро­ма­дян­ська вій­на в Єме­ні.

Навесні 2011 року в цій країні змінилася влада, але не трансформувалися звичаї силового вирішення суперечок між релігійними групами. У тому ж році в Ємені з’явилися загони «Аль-Каїди Аравійського півострова», які розглядали цю країну як тилову базу для своєї боротьби за встановлення контролю над Саудівською Аравією. Однак домогтися цього «Аль-Каїді» не вдалося через збройний опір єменських шиїтів.
Чотири роки позиційної громадянської війни в Ємені наприкінці березня 2015 року привели до помітних військових перемог єменських шиїтів. Проте цього не стерпіла Саудівська Аравія, яка має з власними шиїтами чимало суперечок, вважаючи їх п’ятою колоною шиїтського Ірану. У 2012–2014 роках Саудівська Аравія провела низку справжніх військових операцій проти своїх шиїтів та заодно вторглася на територію Бахрейну, аби не допустити перемоги шиїтів і там.