— З дитинства мріяла стати офіцером: мій батько — військовий інженер, а свекор — артилерист, — говорить Тетяна Ричкова. — Змалечку жила у військових містечках, тому військових сприймала виключно як близьких мені людей.
— Вам хтось по­ра­див за­йня­ти­ся во­лон­тер­ством? Це був по­клик сер­ця?
— Усе було значно прозаїчніше. У березні 2014 року, коли Путін захопив Крим, а на сході країни теж з’явилися так звані зелені чоловічки, почавши розповзатись як сарана по всій Південно-східній Україні, мій чоловік Вадим Ричков пішов до військкомату і записався добровольцем до війська. Служити йому випало у 25-й десантній бригаді.
— На той час у Вас був не­пов­но­літ­ній син Ти­мур, біз­нес. Зва­жа­ючи на це, Ви не за­пе­ре­чу­ва­ли про­ти рі­шен­ня чо­ло­ві­ка?
— Коли б Ви знали його характер, то, мабуть, і не запитували б: у надзвичайно серйозних ситуаціях він приймав рішення сам. І вони, скажу Вам, завжди були правильними...
Щодо волонтерства. У 2014-му Україна опинилась у такій небезпеці, що ніхто не міг дати достеменної відповіді, скільки їй залишилось існувати як незалежній державі. І коли одні бідкалися, що ж робити, інші йшли до військкоматів, записуючись добровольцями до війська.
Мій чоловік був одним із них, вважаючи, що його місце там, на сході. Я не могла спокійно дивитися на те, як населені пункти Донбасу — село за селом, місто за містом — опинялися під владою сепаратистів. Не могла спокійно сприймати новини про босу і голодну армію.
Тоді, 4 роки тому, кожен приймав для себе рішення. І я вирішила допомагати нашим військовослужбовцям. Спочатку опікувалася 25-ю бригадою, де проходив службу Вадим.
— Що са­ме слід ро­зу­мі­ти під сло­вом «опі­ку­ва­тись»?
— Це означало піклуватися не лише про власного чоловіка, а й про весь особовий склад 25-ї десантно-штурмової бригади, забезпечуючи її всім необхідним для виконання завдань на Сході України.
— Де зна­хо­ди­ли кош­ти для цьо­го?
— По-перше, у нашої сім’ї були певні заощадження. Тож, порадившись із чоловіком, вирішила використати їх. Звісно, що тієї далеко не астрономічної суми не вистачило на все необхідне. Тому я зробила сторінку в соціальній мережі Фейсбук, з якої звернулася до небайдужих людей. Відгук отримала одразу, на потреби військових почали скидати кошти хто скільки міг.
Перебуваючи в зоні бойових дій, фіксувала заявки від кожного військовослужбовця, ми з друзями складали докупи ці замовлення і купували все необхідне з урахуванням цих потреб.
— Як Ви по­тра­пи­ли у Мі­ніс­тер­ство обо­ро­ни? Чия це бу­ла іні­ці­ати­ва? Яку по­са­ду Ви там обі­йма­ли і чим кон­крет­но за­йма­ли­ся? Що ре­аль­но вда­ло­ся зро­би­ти?
— Наприкінці 2014 року на посаді міністра оборони України вже перебував Степан Полторак, радником якого був Юрій Бірюков. На той момент з Юрою ми вже стали фронтовими друзями і подолали разом багато випробувань. Він знав, як я прагну змінити українську армію на подобу зразкових армій світу. Тому я одразу відгукнулася на його запрошення впроваджувати реформи в МО особисто.
Я зайнялася напрямком матеріального забезпечення ЗС України та морально-психологічним напрямком. Результатом моєї діяльності є створення Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ під керівництвом бойового офіцера 79-ї десантно-штурмової бригади Дмитра Марченка. Зміни в забезпеченні обмундируванням за стандартами НАТО та в системі харчування ЗСУ, що ми спостерігаємо зараз, — прямий наслідок роботи цього Управління.
Щодо морально-психологічного забезпечення військовослужбовців. У штат кожної військової частини на рівні батальйону було введено і навчено власними зусиллями і за допомогою міжнародних партнерів військових психологів. Тепер молодь може вступати до вищих навчальних закладів Міністерства оборони і опановувати професію військового психолога.
На рівні обласних військових комісаріатів розпочали роботу відділи з відбору військовослужбовців за контрактом, що тестують і аналізують схильності майбутніх вояків, а також відсіюють непридатних до військової служби за психологічними критеріями.
Психологи в навчальних центрах/полігонах працюють із хлопцями та навчають їх, як правильно заходити та виходити з бою без психологічних травм.
Завдяки УПЦ КП ми впровадили інститут капеланства в усіх підрозділах Збройних Сил України. За це я щиро вдячна Патріарху Київському та всієї Русі-України Філарету, начальнику Генерального штабу генералу армії України Віктору Муженку.
— Ко­го б Ви змог­ли на­зва­ти най­ближ­чи­ми дру­зя­ми-од­но­дум­ця­ми по во­лон­тер­ській ді­яль­но­сті? Маю на ува­зі лю­дей, з яки­ми не раз і не два ри­зи­ку­ва­ли жит­тя­ми, бу­ва­ючи на лі­нії роз­ме­жу­ван­ня.
— За час своєї волонтерської діяльності я мала честь зустрічатись і спілкуватись із багатьма справжніми Людьми, яких по цей час вважаю своїми бойовими побратимами. Вони завжди можуть звернутися до мене, а я до них у скрутну хвилину.
Хоча мені як людині дуже хочеться, щоб ми зустрічалися лише з гарних приводів. З тих часів і дотепер я намагаюсь їздити на фронт сама, тому що розумію, що це ризиковано. Втративши багато друзів і знайомих, я не хочу і не можу нести відповідальність за їх життя.
— Вліт­ку 2016-го Ви пе­ре­мог­ли — шля­хом са­мо­ви­су­ван­ня — на про­мі­жних ви­бо­рах до пар­ла­мен­ту. Від­то­ді ми­ну­ло біль­ше ро­ку, Ви вхо­ди­те до Ко­мі­те­ту з пи­тань на­ціо­наль­ної без­пе­ки і обо­ро­ни Вер­хов­ної Ра­ди.
Звід­си й за­пи­тан­ня: що Вам уда­ло­ся зро­би­ти за цей час? Як для ук­ра­їн­сько­го вій­ська, так і для ве­те­ра­нів АТО?
— Незважаючи на те що всупереч Вашій інформації я не входжу до Комітету з питань національної безпеки та оборони, а входжу до Комітету по запобіганню та протидії корупції, до складу якого я, до речі, ввійшла, долаючи спротив опозиції, лише нещодавно, зробити для ЗСУ та ветеранів АТО мені вдалося чимало. Перелік законопроектів, що тим чи іншим чином торкаються ЗСУ, ініційованих мною та підтриманих мною особистим голосуванням, викладено на сайті Верховної Ради в повному обсязі.
Хочу зазначити, що всі законопроекти, що стосуються Збройних Сил України, були розроблені спільно з військовослужбовцями, які виконують бойові завдання безпосередньо в Донецькій та Луганській областях, і моєю командою.
Тому що, як не вони, хлопці в окопах, то хто? Лише вони знають, що їм потрібно для виконання бойових завдань, і найголовніше, щоб їх родини були захищені в той час, коли вони захищають нас від російської навали. Тому я досі вважаю себе волонтером, але на іншому рівні.
— Не­що­дав­но Пре­зи­дент Ук­раї­ни під­пи­сав За­кон, який пе­ред­ба­чає ре­ін­тег­ра­цію Дон­ба­су, ска­со­вує АТО. Ке­рів­ниц­тву МО за­про­по­но­ва­но внес­ти на роз­гляд Вер­хов­но­го го­лов­но­коман­ду­ва­ча кан­ди­да­ту­ру ге­не­ра­ла, який ке­ру­ва­ти­ме всі­ма си­ла­ми і за­со­ба­ми, за­ді­яни­ми на Дон­ба­сі. Роз’­яс­ніть, будь лас­ка, смисл усіх цих но­вов­ве­день.
— Жоден громадянин України не хоче бути під тягарем окупаційної влади. Доказом цього є кількість людей із Криму, Донецької та Луганської областей, що записалися до лав не лише ЗСУ, а й до лав добробатів. Ми — сильна й незалежна країна, яка відстоює свій суверенітет та демократичні цінності.
Але при цьому люди, що стали на захист своїх сімей, близьких та загалом України, повною мірою дотепер не відчували себе захищеними, бо закон, за яким діяла АТО, не задовольняв усіх вимог.
Зараз новим Законом ми визначили повноваження та відповідальність ЗСУ, а також згідно зі ст.51 Статуту ООН ми маємо право на самозахист. У цьому Законі визначено всі правові можливості задля відстоювання позицій країни в міжнародних судах. Не лише державі, а й громадянам України заподіяно непоправної шкоди шляхом убивства наших захисників і, найстрашніше, цивільного населення.
Окрім того, цей Закон надає правовий ґрунт для введення миротворчої місії, що дає надію на мирне врегулювання конфлікту, завдяки цьому люди нарешті зможуть повернутися до рідних осель.
Я вважаю, що лише дипломатичним шляхом за підтримки наших міжнародних партнерів ми можемо подолати ворога.
— Ви, не­зва­жа­ючи на за­ван­та­же­ність пар­ла­мент­ськи­ми спра­ва­ми, спіл­ку­єтесь з ук­ра­їн­ськи­ми во­яка­ми, які про­ти­сто­ять ро­сій­ським най­ман­цям. На­пев­но, ці­ка­ви­лись їх­ні­ми дум­ка­ми що­до мож­ли­во­сті роз­мі­щен­ня на Дон­ба­сі ми­ро­твор­чих сил.
— Наші військові хочуть повернути Донецьку та Луганську області. Я особисто не вживаю алкогольних напоїв, але обіцяла випити разом із моєю рідною бригадою на центральній площі Донецька. Мене так виховали, і є звичка виконувати свої обіцянки. Моїм гаслом по життю є «Бачу ціль — не бачу перешкод». Жартую...
Якщо говорити по суті, наші захисники, втрачаючи життя, ризикуючи своїм здоров’ям, розуміють, що лише за умови втручання незалежної миротворчої місії можливо перемогти у цій гібридній війні. Бо жодна країна світу, на щастя, не має такого досвіду бойових дій на теренах власної держави, прагнучи та захищаючи демократію та курс до європейської родини.
— За­йма­ючись во­лон­тер­ством, Ви не раз і не два опи­ня­лись у до­во­лі кри­тич­них си­ту­аці­ях. Ска­жіть, па­ні Те­тя­но, на вій­ні ду­же страш­но чи лю­ди­на з ча­сом зви­кає?
— Солдат, який провів на передовій не день і не два, потрапляючи під «гради», інакше реагує на них, аніж новачок. Але війна є війна і ніколи не вірте тим, хто каже, що на війні не страшно. Повірте, що страшно...
— Ми роз­мов­ля­ємо на­пе­ре­до­дні 8 Бе­рез­ня — Між­на­род­но­го жі­но­чо­го дня. Тож до­зволь­те ме­ні від іме­ні всіх на­ших чи­та­чів-чо­ло­ві­ків при­ві­та­ти Вас зі свя­том і по­ба­жа­ти Вам міц­но­го здо­ров’я, успі­хів у тих важ­ли­вих спра­вах, які Ви ро­би­те, ми­ру і щас­тя!
— Дякую.

Ін­тер­в’ю про­вів 
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ,
фото надано автором